Синдром завченої неготовності

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили.Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ… Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик – відповідь – ейфорія від перемоги і єдності – втрата єдності й віри в успіх – знову в ямі.Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого – підготовки.Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко.Історія повторилася після Революції гідності.Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року.Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення.Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити – поки що ні.Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька.Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків.Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися.На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність.На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах.Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману.Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції – заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір – заручником хайпу й політичних технологій.У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя.Знов не будемо готові?