/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Fff24de7dcd7f16c4589b80b7b99de2df.jpg)
Смак вишні та присмак цензури: як іранські режисери створюють кіно в умовах тоталітаризму
Кінокритики всього світу вже не перше десятиліття говорять про іранське кіно та називають його розвиток в умовах тотальної цензури справжнім феноменом. На цьогорічному Каннському кінофестивалі головну нагороду, "Золоту пальмову гілку", отримав один із провідних іранських режисерів Джафар Панагі за фільм "Це був лише нещасний випадок".
Загалом іранське кіно рідко залишається непоміченим у конкурсній програмі. Але що ж особливого в цих стрічках, чому їх виділяють серед сучасного абсолютного кінорізноманіття – читайте в матеріалі 24 Каналу.
Як кіно прийшло до Ірану
Кінематограф прийшов до Ірану на початку XX століття, і одним із перших його глядачів став перський шах Мозаффар-ед-Дін та його оточення. У 1900 році вони відвідали Париж, де й мали змогу побачити перші німі фільми братів Люм'єр. Вважається, що шах був настільки вражений побаченим, що наказав придбати необхідне обладнання для проведення зйомок та подальшого перегляду плівок.
Перший іранський художній фільм Аванеса Оганесяна "Абі та Рабі" став відправною точкою для кінематографічної індустрії. Це повнометражна німа комедія, ремейк данської серії фільмів з Гаральдом Мадсеном і Карлом Шенстремом. Показ фільму про пригоди коротуна Абі та здорованя Рабі відбувся у 1930 році – тоді стрічка здобула чималу популярність серед іранців.
Наступним важливим етапом розвитку іранського кіно став вихід стрічки "Дівчина-лурка" – першого звукового фільму, показаного у 1933 році. В подальшому звукові стрічки випускалися одна за одною, найпопулярнішими з них стали "Ширін та Фархад", "Чорні очі", "Лейлі та Маджнун".
Перші ластівки цензури
Не секрет, що розвитку іранського кінематографа впродовж фактично усієї його історії перешкоджала та перешкоджає цензура. Зокрема наприкінці 1930-х влада ухвалила закони, які забороняли на території Ірану іноземні зйомки та демонстрацію закордонного кіно, з якого переважно й складався весь тогочасний прокат.
Після закінчення Другої світової війни ситуація погіршилася: під тиском ісламських лідерів у 1950-х було прийнято указ, який забороняв створювати фільми, які не відповідають шаріату.
Відтоді іранські жінки не могли з'являтися на великому екрані без хіджабу і перебувати у фізичній близькості з чоловіками в кадрі, а будь-які розмови про політику вважалися небажаними.
Однією з основних фігур кіно 1940 – 1950-х років став режисер та продюсер Ісмаїл Кушан, який заснував першу іранську кіностудію. У 1947 році Кушан спродюсував стрічку "Бурхливий вітер життя", яку зняв режисер Алі Даріабі, випускник німецької кіношколи. Хоча фільм не досяг значного успіху, саме він дав початок кінокомпанії Pars Films, яка згодом стала однією з провідних в іранському кінематографі аж до революції 1979 року.
Другий фільм Кушана "Опальні" (1950), у якому він виступив як режисер, відіграв важливу роль у розвитку іранського кіно. Стрічка поєднувала комерційні елементи, зокрема музичні номери, танці, сцени насильства та сексу, що поступово стало характерними рисами для кіномистецтва Ірану. Багато тогочасних режисерів взяли цей підхід на озброєння, прагнучи максимально привернути увагу глядачів.
"Нова хвиля" іранського кіно
Однак незабаром прийшли 60-ті. Саме тоді в Ірані відбулася "біла революція", внаслідок якої країна під керівництвом шаха Мохаммеда Рези Пехлеві взяла курс на "вестернізацію". Натхнені європейським арткіно, іранські режисери, зокрема Форуг Фаррохзад та Даріуш Мехрджуї, відмовилися від комерційних стандартів.
Вони звернулися до естетики неореалізму та використовували його прийоми для зображення іранського суспільства. Кіновиробництво значно активізувалося, а жанрове розмаїття фільмів вражало. Однак цензура залишалася все ще суворою: пряма політична критика була майже неможливою, тож режисери змушені були вдаватися до метафор.
Серед знакових стрічок іранської "нової хвилі" – "Корова" Даріуша Мехрджуї. Фільм розповідає трагічну історію фермера, для якого його корова є не лише головною гордістю, а й символом високого статусу в занепадаючому селі.
Фрагмент фільму "Корова": дивіться відео
Цікаво! Фільм "Корова" протягом року залишався під забороною Міністерства культури та мистецтв, хоча був однією з перших картин, що отримали державне фінансування в Ірані. Причиною цензури стала зображена у фільмі бідність і відсталість, які суперечили офіційному курсу шаха на формування образу прогресивного Ірану.
Фільм вийшов на екрани лише через два роки після зйомок, до того ж з "важливим уточненням": новий титр повідомляв глядачам, що події відбуваються нібито не в сучасному Ірані, а 50 років тому. У 1971 році плівки фільму були таємно вивезені з Ірану та представлені на Венеційському кінофестивалі, а також у Берліні та Каннах, де стрічка здобула заслужене визнання.
Вітер змін або перемога Ісламської революції
11 лютого 1979 року в Ірані сталося те, що досі безпосередньо впливає на світову геополітику. Відбулася Ісламська революція, а історія країни розділилася на "до" та "після". З приходом до влади фундаменталістів почалася стрімка ісламізація всіх сфер життя, не винятком стала й культура.
Нова влада вважала кіно "західною чумою", а революція супроводжувалася масовими підпалами кінотеатрів. Тоді здавалося, що кінематограф в Ірані може бути остаточно заборонений. Однак, парадоксально, "Корова" Даріуша Мехрджуї отримала прихильність не тільки на Заході, а й у самого аятоли Хомейні.
Вже з початку 80-х років розпочалася друга хвиля іранського кіно – того самого, яке й сьогодні привертає увагу глядачів та критиків. Тоді ж "спалахнула" справжня кар'єра кількох видатних режисерів, серед яких був і Амір Надері. Він одним із перших проклав шлях до так званого "дитячого" кіно. Через цей жанр іранські режисери порушували важливі соціальні питання та критикували суспільство, де панувала несправедливість.
У 1984 році Надері зняв фільм "Бігун", який розповідає історію хлопчика-сироти, що змушений виживати, збираючи пляшки та чистячи взуття. Ключовий образ фільму – літак, у якому хлопчик бачить єдиний спосіб втечі. Іронічно, що знявши один із найважливіших фільмів в іранській історії, незабаром і сам Надері перемістився до США, де продовжив успішну кар'єру.
Трейлер фільму "Бігун": дивіться відео
Кіаростамі та його "Смак вишні"
Будь-яка розмова про іранське кіно неможлива без імені Аббаса Кіаростамі – ще одного класика, який починав під час режиму шаха Мохаммада Рези Пехлаві, але досяг широкого визнання вже при аятолі.
У 1989 році Кіаростамі випустив ще одну знакову для Ірану "дитячу" драму "Де живе друг?", яка розповідає про конфлікт поколінь на тлі провінційного життя. Вихід фільму співпав зі смертю аятоли Хомейні у 1989 році, після чого обмеження на експорт іранського кіно значно послабшали. Стрічка "Де живе друг?" була представлена на кінофестивалі в Локарно, де отримала нагороду "Бронзовий леопард", та принесла Аббасу Кіаростамі широку популярність за межами країни.
Трейлер фільму "Де живе друг?": дивіться відео
Цікаво, що одним із найбільших шанувальників Кіаростамі був японський режисер Акіра Куросава.
Словами неможливо описати мої почуття щодо них, і я просто раджу вам переглянути його фільми... Коли Сатьяджит Рай (бенгальський індійський режисер, – 24 Канал) помер, я був дуже пригнічений. Але після перегляду фільмів Кіаростамі я подякував Богу за те, що він дав нам саме ту людину, яка зайняла його місце,
– казав Куросава.
На принципово новий рівень визнання кінематограф Ірану вивів фільм Аббаса Кіаростамі "Смак вишні" (1997). Ця робота став першою іранською стрічкою, яка здобула головну премію Каннського кінофестивалю – "Золоту пальмову гілку".
У фільмі режисер аналізує ще одну суспільно чутливу тему – право людини ухвалити останнє рішення. Через це тривалий час фільм був заборонений до перегляду. Навіть після приходу до влади п'ятого президента Ірану, Мохаммада Хатамі, що був більш лояльним до розвитку культури, режисер залишився неприйнятим іранським суспільством.
Трейлер фільму "Смак вишні": дивіться відео
Головний герой фільму – Баді, чоловік середнього віку, який їздить на машині пустельними передмістями Тегерана. Він шукає когось, хто погодиться виконати незвичне завдання: поховати його тіло після самогубства. Фактично, головний герой упродовж фільму без зайвих емоцій режисує власну смерть. Кіаростамі залишає напіввідкритий фінал, перетворюючи останні кілька хвилин фільму на документальну зйомку, де замість відповідей демонструє роботу знімальної групи та акторів.
Джафар Панагі: голос опору
Окрім Аббаса Кіаростамі, "послом Ірану" у світі кінематографа став Джафар Панагі. За свою 30-річну кар'єру він зняв десять повнометражних фільмів, але дев'ять із них ніколи не виходили в прокат в Ірані.
Фільм "Біла кулька" (1995), знятий за сценарієм Кіаростамі, став черговим проривом для кіно: стрічка розповідає на перший погляд просту історію про дівчинку, яка мріє отримати на Новий рік золоту рибку. Цей, здавалося б, нехитрий сюжет набуває драматичної напруги завдяки побудові оповіді, численним другорядним персонажам і несподіваним поворотам. У центрі фільму – боротьба маленької героїні зі світом, що постійно створює нові перешкоди.
"Коло" (2000), що вперше пролунав у Венеції, став не просто першим забороненим фільмом Джафара Панагі, а перетворився на маніфест жінок в ортодоксальному суспільстві.
Одна з героїнь стрічки опиняється у пастці законів, які не визнають її самостійності – без схвалення чоловіка їй не дозволено навіть покинути місто. Іншу також змушують коритися абсурдній бюрократії: аборт неможливий без згоди чоловіка, навіть якщо його вже немає серед живих. Ще в одній новелі глядач бачить героїню, яку охоплює паніка, коли в її дочки народжується дівчинка – через сам факт появи ще однієї жінки у суспільстві, де це сприймається як вирок. Фільм не завершується розв'язкою, а лише знову й знову замикається у своєму безжальному циклі.
Трейлер фільму "Коло": дивіться відео
Вже ставши головним ворогом іранської цензури, Джафар Панагі кидає новий виклик системі, знімаючи "Офсайд" – історію про дівчат, які наважуються проникнути на футбольний матч, попри категоричну заборону для жінок.
Цікаво! Аби отримати дозвіл на зйомки, Панагі вдався до обману та подав цензорам сценарій про чоловіків-вболівальників, а вже під час роботи над фільмом замінив їх на героїнь-жінок.
Однак довго приховувати правду про справжню ідею фільму вочевидь стало неможливо. Як тільки влада усвідомила, що на екрані знову звучить голос Панагі, режисерові заборонили знімати кіно. Втім, мовчання ніколи не було його вибором.
Вибори, протести та арешт
У 2009 році Джафар Панагі береться за сценарій фільму про президентські вибори, що сколихнули країну. Тоді перемога консерватора Махмуда Ахмадінежада спричинила хвилю протестів: вулиці Ірану заполонили прихильники його опонента, Мір-Хоссейна Мусаві – надії молоді та тогочасного реформатора. Сам Мусаві згодом також неодноразово заявляв про фальсифікацію результатів.
Голос незгоди на вулицях Ірану влада швидко заглушила: поліція жорстоко розігнала демонстрації, попередньо відрізавши людей від мобільного зв'язку та інтернету.
Саме про це мав розповідати фільм Панагі – про країну, що бореться за право бути почутою. Але не встиг сценарій перетворитися на кіно, як до режисера вдерлися поліцейські. Вони конфіскували всі напрацювання Панагі, а його самого заарештували.
Вирок для Джафара Панагі винесли у 2010 році: тоді режисера звинуватили його в "антидержавній пропаганді". До шести років ув'язнення суд додав 20-річну заборону на зйомки, написання сценаріїв, інтерв'ю та виїзд із країни. Однак обурення всього світу, листи та виступи провідних діячів кіно на підтримку Панагі змусили владу переглянути вирок – через два місяці в'язницю замінили домашнім арештом.
Що зробив Панагі майже одразу після заборони на зйомку фільмів? Зняв фільм та назвав його "Це не фільм". Стрічка, яка побачила світ у 2011 році, була знята вдома у режисера, а флешку із записом провезли через кордон нелегально, сховавши в торті, та згодом успішно показали в Каннах.
Трейлер фільму "Це не фільм": дивіться відео
Фільм "Закрита завіса" (2013), що став наступною роботою Панагі, поєднує ігровий формат із документальними елементами та знімався на дачі режисера. Він був створений у режимі суворої секретності й розповідає про двох людей, яких об'єднує страх перед покаранням. Один із них – чоловік, якому заборонено тримати собаку, а іншою героїнею стала жінка, яка переховується після участі в підпільній вечірці.
У 2015 році Панагі зробив ще сміливіший крок і зняв фільм "Таксі" просто на вулицях Тегерана. Під виглядом таксиста він вів зйомку за допомогою відеореєстратора та кількох прихованих камер, фіксуючи розмови з "пасажирами". Серед них – правозахисниця Насрін Сотуде та племінниця режисера Хана Саїді, а імена інших учасників не були зазначені в титрах задля їхньої безпеки.
Трейлер фільму "Таксі": дивіться відео
11 липня 2022 року Джафара Панагі знову затримали, повідомивши, що він має невідбутий термін ув'язнення. Тоді Каннський, Берлінський та Венеційський кінофестивалі засудили затримання режисера. У жовтні 2022 року Верховний суд Ірану анулював шестирічний тюремний строк Панагі через закінчення терміну давності вироку, однак його так і не звільнили. У відповідь режисер оголосив голодування, протестуючи проти "незаконної та нелюдської поведінки суду та органів безпеки".
Я залишусь у цьому стані, поки, можливо, моє неживе тіло не звільнять із в'язниці,
– заявив він під час ув'язнення.
У неволі Панагі провів пів року, доки в лютому 2023-го його не випустили під заставу. Наприкінці квітня 2023 року дружина режисера поділилася в Instagram знімком, на якому вони з валізами крокують аеропортом. Саме тоді Панагі вперше з 2009 року зміг виїхати за межі країни.
Історія Мохаммада Расулофа
Однак у 2010 рокі за ґрати потрапив не лише Джафар Панагі: тоді влада Ірану також арештувала режисера Мохаммада Расулофа. Його затримали під час роботи над фільмом "Прощавай", що розповідає про сім'ю адвоката, яка прагне покинути Іран. Офіційно причиною арешту стало проведення зйомок без дозволу влади, однак справжнім мотивом, як і у випадку Панагі, вважалася його участь у протестах 2009 року.
Режисера засудили до шести років ув'язнення, проте після апеляції термін скоротили до одного року, і він зміг вийти під заставу. Як і Панагі, Расулофу заборонили займатися кіновиробництвом, але він знаходив способи обходити обмеження.
Для стрічки "Зла не існує" продюсери офіційно отримали дозвіл на зйомки чотирьох короткометражних фільмів у різних регіонах Ірану, не згадуючи ім'я режисера в документах. Пізніше, попри погрози з боку влади, він таємно зняв політичну драму "Насіння священного інжиру" що розповідає про хвилю протестів восени 2022 року.
За словами самого Мохаммада Расулофа, коли стало відомо про вихід стрічки, органи безпеки Ірану вдерлися до режисерського офісу з обшуками. До того ж звукорежисера фільму, який планував їхати до Канади, зупинили в аеропорту, забрали в нього закордонний паспорт та заборонили виїжджати.
Історія Расулофа теж має свій хепі-енд: напередодні початку Каннського кінофестивалю й водночас незадовго до свого нового потенційного увʼязнення строком у вісім років, режисер втік з Ірану та презентував свій фільм на самостійно.
Після прем'єри "Насіння священного інжиру" зал аплодував 20 хвилин.
Трейлер фільму "Насіння священного інжиру": дивіться відео
Що об’єднує іранських режисерів, які попри цензуру, переслідування та арешти продовжують знімати кіно? Усі вони – і Кіаростамі, і Панагі, і Расулоф, і десятки інших – боролися та борються за право висловлюватися, розповідати історії людей, відчувати та ставити запитання.

