Шрамм із «АдН», який воює за нас

Примітка редакції. На повноцінну статтю це не потягне, але ми мусимо поділитись цим доробком колег. Кличте любителів шаблонної аналітики. Зараз у них шаблон трісне.

Уявлення про тотальну проросійськість західних більш чи менш правих партій спираються на невиправдані узагальнення і штампи лібералістичної пропаганди. Що ж стосується реальних масштабів симпатії до Росії чи неприхильності до України, то частково їх можна пояснити відсутністю розрахованої на відповідні середовища роботи з українського боку.

Доказом того, що згадані середовища доволі строкаті, є участь їхніх представників у війні на українському боці. Одним із таких активістів «проросійських» партій став Тім Шрамм — окружний віце-президент партії «Альтернатива для Німеччини» у Вупперталі.

Шлях Шрамма до української армії пролягав через систему обмеження прав дисидентів, що панує в Німеччини, а також через самостійне вивчення реалій України та Росії.

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

У нещодавньому інтерв’ю він розповів, що його прагненням служити в армії власної країни завадила його «ідейна неблагонадійність». «Я з дитинства мріяв служити в армії, в Бундесвері, і коли закінчив навчання, подав документи до офіцерської школи, — каже активіст. —Пройшов відбір і фізичні тести, але на останньому етапі, коли треба вирішувати, де ти хочеш служити, мені сказали, що мій бал із математики недостатньо високий. Я не здався і спробував вступити на службу до армії, але мені знову відмовили без причини. Тоді я зрозумів, що проблема полягала в моєму членстві в “Юній альтернативі”, молодіжці АдН, що відносило мене до категорії “екстремістів”. У нас є армія, яка не хоче патріотів. То чого вони хочуть — армії лівих?»

Шрамм зізнається, що до початку повномасштабної війни вірив російській пропаганді і був досить проросійським. Змінити погляди, як не дивно, допомогло якраз членство в АдН. Справа в тому, що АдН організувала до України гуманітарний конвой із медикаментами. Шрамм приєднався до його учасників і, прибувши до України, «був вражений побаченим»: «Мене вразив потужний дух патріотизму. Навіть на заході України, за тисячу кілометрів від лінії фронту, всі організовувалися, щоб захистити себе та допомогти своїй армії. Скрізь були прапори, і я бачив, що українці об’єдналися, щоб захистити себе від сили, яка хотіла їх знищити; цей патріотизм — це те, за чим тужить у себе вдома будь-який європейський консерватор».

Після першої поїздки до України Шрамму також довелося побувати в Росії: «Мене запросили на весілля в Росії. Я отримав новий паспорт і приїхав туди з Латвії, тож побачив багато справжньої Росії та зрозумів, чому українці не хочуть бути частиною цього світу. Це диктатура, де відчуваєш повну відсутність свободи. Я відчув себе в безпеці лише тоді, коли перетнув латвійський кордон». «Той, хто вважає Росію консервативною альтернативою, не знає Росії», — переконаний активіст АдН.

Воював раніше, досвід має, і цей досвід радить забути. Тут усе інакше.

Знайомство і з Україною, і з Росією утвердило молодого німця в рішенні приєднатися до української армії.

Нині політик і воїн абсолютно переконаний, що Німеччина та інші західні держави мають надавати Україні максимум підтримки: «Я думаю, що на кону більше, ніж думають люди. Звичайно, я хочу миру і хочу найкращого для своїх українських друзів, але цей мир не може бути капітуляцією, яка зрештою означатиме зникнення країни, її ідентичності та її народу, і це буде катастрофою для всієї Європи. Якщо Україна перестане воювати, вона зникне. Щодо Німеччини, я вважаю, що вона повинна надсилати до України все, що стріляє. Росія продовжує нам погрожувати, просто подивіться, як по російському телебаченню знову і знову говорять про “повторення Берліна”, і єдині, хто зараз дійсно може зупинити росіян, це українські солдати, тому що недостатньо мати зброю, потрібні люди, які мають бажання користуватися цією зброєю. Цього я навчився в Україні».

«Я кажу це не лише тому, що мені подобається Україна. Кажу це як німецький патріот, бо в наших інтересах захищати Україну. Дешевше відправляти німецьку сталь в Україну, ніж німецьку кров у країни Балтії», — пояснює свою позицію представник АдН.

Вбудували угоду в іншу угоду, щоб була запасна на випадок аварії.

Доволі показовою є розповідь Шрамма про те, як на його позицію реагували однопартійці: «Я не знав, чи варто мені це робити публічним, але кілька моїх колег, зокрема деякі високопоставлені члени партії, підбадьорили мене. Реакція була дуже позитивною, хоч я також отримував критику. Але, на мою думку, найважливіше — це розпочати дискусію всередині партії. У нашій програмі нічого не сказано про те, що ми повинні бути проросійськими, і я думаю, що ми маємо розплющити очі на те, що відбувається в цій війні, як це зробили інші європейські консервативні партії. Крім того, морально ми повинні підтримувати країну, яка зазнала вторгнення, та захищати її суверенітет».

«Я виступав у партії з кількома доповідями про свій досвід та причини, чому ми повинні підтримувати Україну, і вони були добре сприйняті. Тож я оптиміст і сподіваюся, що наша позиція щодо України зміниться, бо ми повинні її змінити», — додає активіст АдН.