Пропаганда трансформується, але не зникає
Пропаганда трансформується, але не зникає

Пропаганда трансформується, але не зникає

Правдою є не те, що жорстко відповідає дійсності, а те, що відомо багатьом. Ми потрапили в пастку тиражування, коли відоме багатьом автоматично є правдою, а не те, що реально відповідає дійсності.

Пропаганда є прикметою масового суспільства, коли, ймовірно, зростає більш серйозна потреба в унормуванні поведінки, оскільки будь-які відхилення можуть нести нищівні наслідки. Брежнєв ледь говорив, але його мудрі думки мала слухати вся країна, а студентська частина ще й конспектувати... Тобто відбувається принципове завищення ролі влади.

Пропаганда задає моделі правильної поведінки, розповідаючи про героїв і ворогів. І ті, й інші дуже важливі для вибудовування в масовій поведінці відповіді на запитання: що таке добре і що таке погано. Масова поведінка аналізує все це більш випадково, пропаганда — більш системно. Ніхто і ніщо не залишається поза увагою. Новини говорять про це вранці, фільми — вечорами, а шкільні підручники — вдень. Але це завжди важливе знання, оскільки це думка нібито всіх, а твоя індивідуальна думка важлива тільки для тебе.

  • Читайте також:Пропаганда не щастя, а необхідність. Щоправда, інформаційна

Щоправда, СРСР усе своє життя провів у пропаганді, але це не вберегло його від розвалу. Але пропаганда завжди була джерелом правильних думок і вчинків. У сучасному складному світі важко жити, не володіючи таким умовним компасом. І, як правило, людина намагається мислити й говорити відповідно до очікувань співрозмовників.

Пропаганда сильніше спирається на минуле, ніж на сьогодення. І це зрозуміло, оскільки з минулого можна брати окремі приклади, а теперішнє цілком перед очима зі ще невідомими наслідками. І ще минуле ми знаємо з відредагованих і відцензурованих спогадів, а сьогодення живе саме по собі в усій його сьогоднішній «красі», коли менше впливає держуправління інформацією.

Пропагандою стурбовані сильні гравці — держави й релігії, яких хвилює конкурентне середовище навколо них, пропаганда може закрити негатив і посилити позитив, просто механічно збільшуючи кількість потрібних їй повідомлень. Головне, що пропаганда ніколи не мовчить, хоч політична, хоч релігійна, хоч медична, а державну пропаганду за визначенням неможливо заглушити, оскільки вона завжди буде сильнішою, хоча б за гучністю і доступністю.

Держпропаганда розкриває перед масовою свідомістю правильні й неправильні моделі поведінки. Вона існує в будь-якій країні, щоправда, з різним ступенем поляризації та ролі ворогів. Є старовинне прислів'я «без кота й життя нема». Щоправда, наше життя пройшло за іншим умовним прислів’ям «без ворога й життя нема», бо існування ворога задавало дуже багато в нашому житті. Зокрема й руйнування СРСР...

Пропаганда — це «компас», який указує, де полюс правильної поведінки, а де неправильної. Ще одна важлива характеристика пропаганди — постійний повтор потрібних аксіом. Причому це робиться без перерви. Ці «аксіоми» зустрінуться нам у шкільному підручнику, у кінофільмі, у пам’ятнику на вулиці, у віршах улюбленого поета. Пропаганда виступає в ролі своєрідної «таблиці множення», з якої потім виходять усі потрібні обчислення. Пропаганда захована в дитячому вірші, у дорослому фільмі, у музеї та на вулиці...

Пропаганда задає аксіоматику поведінки, роблячи це то ненав’язливо, як у колисковій пісні, то гучно, як у військовому марші. Пропаганда ніколи не мовчить. Її голос найчастіше найгучніший, але може бути й тихим, коли це потрібно.

Пропаганда покликана створювати моделі героїв. Інакше дуже важко майбутньому герою йти на смерть, щоб стати справжнім героєм. Це певна робота з душею людини, що слабо піддається формалізації. Це майже індивідуальна робота, оскільки масова свідомість не так успішно піддається розумінню. Умовно кажучи: люди мовчать, але це не означає, що вони схвалюють. Опір може розвиватися в них у душі.

Народження свого героя обов’язкове для будь-якої пропаганди. Іноземні герої слабко підходять для наслідування, хоча це теж працює, але не так сильно. Масова свідомість захоплює по справжньому за живе тільки «своє».

Пропаганда дає модель поведінки для громадянина, і герой тому дуже потрібен, оскільки він може пожертвувати своїм життям заради життя нації. Усі радянські герої — Зоя Космодем’янська чи Пашка Корчагін — віддають свої життя, залишаючись жити тільки в пам’яті.

Усі спроби розвінчати героя не дуже працюють. Андрій Більжо, приміром, багато написав проти Зої Космодем’янської, що вона нібито мала психічні відхилення, і цим пояснює її мовчання перед німцями (наприклад, тут).

Ось і характеристика його самого на сайті російського пропагандистського медіа «Комсомольська правда» у статті на захист Зої Космодем’янської: «Андрій Георгійович Більжо. Художник-карикатурист, за першою професією лікар-психіатр, успішний бізнесмен (власник мережі ресторанів). На особистій сторінці в проєкті “Сноб” описує свої вподобання так: «Люблю сидіти на набережній де-небудь у Венеції, дивитися на людей, на воду і пити біле вино». А ще у пана Більжо є принципи. 2 січня 2013 року в ефірі “Еха Москви” він їх сформулював так: “Я вважаю, що перо підіймати можна на все що завгодно, просто дуже важливо, як ти це робиш, для кого ти це робиш, навіщо ти це робиш і коли ти це робиш; всі ці складові дуже-дуже важливі”».

Це був ключовий момент війни ідеологій — старої та нової. До речі, зміна ідеологій стає дуже болючим елементом, оскільки живі свідки і тієї, й іншої. Починається війна між самими ідеологами. Останнім часом ми були весь час на вістрі таких атак.

Знаменуючи трансформацію радянської системи, Горбачов прийшов із новим ідеологом — Яковлєвим, про якого інша сторона, автор російської «Експрес-газети», пише так: «Зачинателем потоків бруду, що вилилися на радянську історію, став наприкінці 1980-х ідеолог перебудови Олександр Яковлєв. За його участі та гарячої підтримки пачками почали друкувати “викривальні” статті та знімати “правдиві” історичні передачі. “Я жодного разу не чув від Яковлєва теплого слова про Батьківщину, не помічав, щоб він чимось пишався, приміром, нашою Перемогою у Великій Вітчизняній війні, — згадував ексголова КДБ Володимир Крючков у своїй книжці “Особиста справа”. — Мене це особливо вражало, адже він сам був учасником війни, отримав важке поранення. Мабуть, прагнення руйнувати, розвінчувати все й уся брало гору над справедливістю, над елементарною порядністю щодо Батьківщини та власного народу. Дісталося всім легендарним героям. Здається, тільки Олексія Маресьєва не зачепили, можливо, тому, що був ще живий і міг відповісти”».

До речі, така залежність перших осіб від «своїх» ідеологів дуже характерна. І часто це аж ніяк не «академічні гравці», а, приміром, журналісти, у яких більше можливостей захопити увагу «царственої персони». Наприклад, так майже випадковим чином у Брежнєва з’явився новий радник. Історія його появи, згідно з блогом «Брежнєв і його гумор» автора Замостьянова на російському сайті «Завтра.ру» така:

«Зіркою цієї групи радників був Бовін. Якось він трапився Брежнєву на очі в довгому коридорі якоїсь установи. Леонід Ілліч зупинив його:

— Звідки я вас знаю?

— Леоніде Іллічу, а я оглядач “Известий”. Нещодавно на телебаченні про міжнародне становище розповідав.

— Але ви виглядали якось інакше. Без вусів!

— Так, Леоніде Іллічу, я їх нещодавно відпустив.

— А навіщо?

— Бабам подобається, Леоніде Іллічу — знайшовся Бовін.

Брежнєв посміхнувся, помічники підхопили його — і він зник. А через кілька днів попросив включити Бовіна в коло своїх радників: “Дотепний товариш. І бабам подобається”. На першій же аудієнції Брежнєв запитав його:

— Ти знаєш, що таке конфронтація?

Бовін кивнув.

— А можеш мені розповісти?

— Звичайно.

— А знаєш, що таке борова дичина?

— Ні.

І тут Брежнєв видав:

— Ось так і будемо працювати. Ти мені будеш розповідати про конфронтацію, а я тобі — про борову дичину».

Дивно, що з таких випадковостей народжується єдина ідеологічно правильна лінія країни, коли крок ліворуч або крок праворуч прирівнюється до справжнього або умовного розстрілу. Адже пропаганда не тільки заохочує правильну поведінку, а й карає за неправильну.

І ще з тих же спогадів:

«До середини 1960-х, коли Брежнєв досяг вищої влади, радянський політичний церемоніал став величним і діловитим. На пленумах і з’їздах відтепер сміялися рідко. Набагато скупіше, ніж у ленінські, сталінські й навіть хрущовські часи. Брежнєв посміхався і жартував із високих трибун набагато частіше, ніж два інші головні оратори того часу — Олексій Косигін і Михайло Суслов, вічно похмурі аскети. Але головним чином його гумор проявлявся не в офіційній обстановці. У поїздках країною і світом, у кулуарних бесідах. До влади він прийшов під маскою простака. Брежнєва не вважали ідеологом, мудрецем, авгуром. У ньому бачили простакуватого життєлюба і тільки».

При цьому ми весь час забуваємо, що міркуємо про процеси, що протікають у спокійній обстановці. Коли починаються політичні явища на кшталт перебудови, все різко змінюється. Ціна вчасно сказаного слова починає зростати. Слово дійсно стає зброєю. Перебудова відбувалася на наших очах, і ми пам’ятаємо, як люди кидалися до телевізора, чого, звісно, не було в період застою. Тоді можна було слухати, можна конспектувати для семінару в університеті, але ці слова нічого не змінювали.

Суспільні комунікації або пульсують як живі, або стоять на позиціях «нульового змісту», який не ніс нічого нового. Але студентам усе одно доводилося їх конспектувати, щоб отримувати хороші оцінки.

Російський економіст Сергій Гурієв у своїй книзі «Диктатори обману: нове лице тиранії у XXI столітті» писав так: «Більшість диктаторів XX століття прагнули повністю контролювати суспільні комунікації. Одні ліквідували або націоналізували всі приватні ЗМІ, інші запроваджували цензуру в пресі та залякували журналістів. Будь-які висловлювання громадян, письмові чи усні, мали відповідати певним правилам, які були частиною механізму підтримання громадського порядку і тестом на лояльність. Критика режиму повністю заборонялася».

Інформаційний простір став якщо не першим, то точно провідним простором, у якому ми живемо. Зрозуміло, що контролювати його легше, ніж реальність, яка не так легко піддається трансформаціям. Та й узагалі ми не можемо знати повністю наш світ реальності, ми знаємо його крізь інформаційний світ. І в цьому переході від світу реальності до інформаційного світу заховані всі можливості для обману. Перебільшуючи ситуацію, можна створити такий приклад: показуючи в медіа людей, які засмагають на сонці, можна створити ефект незнання про тих людей, які в цей момент будуть замерзати у своїх квартирах. Новина для масової свідомості — це те, що стоїть на першому місці в списку новин. Усе інше буде принципово поза увагою масової свідомості. Усе, що вимагає додаткових зусиль, неприйнятне для масової свідомості. Ми живемо не стільки у світі правди, скільки у світі легкодоступної правди. І часто це саме та правда, яка в цю хвилину стоїть перед моїми очима. А це може бути аж ніяк не правдою, яка стоїть перед очима більшості.

І така довга цитата звідти ж: «Диктатори-обманщики не були першими маніпуляторами інформацією. Деякі тоталітарні правителі XX століття були винахідливими пропагандистами. Основна відмінність сучасних диктаторів полягає в тому, як саме вони спотворюють новини. Диктатори страху впроваджували ретельно опрацьовані ідеології та ритуали вірності. Контроль був всеосяжним, пропаганда — такою, що вселяє страх; деякі диктатори страху займалися промиванням мізків громадян. Диктатори обману діють тонше: менше агітації та пропаганди, більше реклами та маркетингу. Зміст їхніх промов теж відрізняється від риторики диктаторів минулого. Тирани XX століття цінували агресивну образність (можна згадати “отруєний кинджал” Саддама). Диктатори обману говорять спокійною мовою грамотних професіоналів, іноді з легким нальотом соціалізму або націоналізму. Якщо факт зручний, вони його привласнюють. Якщо факт незручний, вони змушують ЗМІ в міру можливості його приховувати, а якщо зробити це не вдається — виправдовувати. У всьому поганому винні зовнішні умови й вороги. Будь-які невдалі результати підносять як щось, що в інших вийшло б набагато гірше».

Тут прозвучала важлива думка: відіграє роль не стільки реальність, як найчастіше уявлення реальності. Реальність відома не всім, а ось розтиражоване уявлення буде у всіх. Наше знання ґрунтується на найбільш доступній для всіх інформації. Ніхто не займається пошуками правди, він користується найдоступнішим представленням її в медіа.

І виходить, що саме це змінило нашу картину світу. Правдою є не те, що жорстко відповідає дійсності, а те, що відомо багатьом. Ми потрапили в пастку тиражування, коли відоме багатьом автоматично є правдою, а не те, що реально відповідає дійсності. Це ніби пастка доступності: правда не те, що правда, а те, що легше довести, що це правда.

Ми живемо у світі коктейлю правди й неправди... І в тому гігантському обсязі інформації, який ми отримуємо, вже важко їх розділити. Часто виходить так, що кожен знаходить ту «правду», яка йому ближча. І йому здається, що всі думають так, як він. А газета «Правда» давно перестала бути авторитетом. Сьогодні світом править інтернет.

Російський політолог Володимир Гельман пише в рецензії на згадану книжку на російському сайті «Горький» про підхід Гур’єва і Трейсмана: «Стикаючись із викликами ізоляції на міжнародній арені та невдоволення громадян у внутрішній політиці, диктатури у XXI столітті виявляються вимушеними вдаватися до нових засобів підтримання свого панування. Тож замість опори на масштабні репресії, характерної для багатьох диктатур у XX столітті (Гурієв і Трейсман позначають цю стратегію як “диктатура страху”), автократи дедалі частіше модифікують свою відповідь на сучасні виклики й спираються на іншу стратегію, яку автори позначають як “диктатура обману” (spin dictatorship). Попри те що масове політичне насильство, як і раніше, залишається інструментом підтримки таких автократій як Сирія або Північна Корея, Гурієв і Трейсман вважають цю практику застарілою та загалом неефективною. У своєму аналізі вони приділяють основну увагу маніпулятивним технологіям автократів, що дають змогу утримувати владу протягом тривалого часу. Багато сучасних автократів підтримують своє панування завдяки маніпулюванню інформацією та вправному опановуванню комунікаціями, що дає їм змогу забезпечувати високий рівень масової підтримки, ефективно використовувати у своїх цілях інститути, схожі на демократичні (такі як вибори, партії та легіслатури), зберігати міжнародну відкритість своїх країн і водночас уникати масових репресій. Для сучасних диктатур характерні не лише відмова від офіційної ідеології та від жорсткого контролю над міжнародними потоками людей та ідей, що перетинають державні кордони. Повномасштабна цензура замінюється прихованими механізмами інформаційного контролю, і деколи навіть “системна” опозиція заохочується в тих формах, що не є критичними для виживання авторитарних режимів».

У наш час зросло значення інформації, оскільки її стало важче контролювати. Але в майже нескінченному обсязі інформації тепер можна заховати будь-яку істину і будь-яку брехню, все одно її ніхто не знайде. Раніше істина цінувалася на вагу золота. Сьогодні у нас є істина 1 і так далі до нескінченності.

І все це відбувалося на наших очах... Принаймні, в наш час... У спокійні часи пропаганда заколисує, у менш спокійні може виводити натовпи на вулиці та площі. Пропаганда як барабан, під який можуть вести на розстріл або на вручення ордена... Але вона є завжди, просто набуває різних форм. Ми звикли до моделі сталінської пропаганди, коли слова супроводжувалися репресіями, тому ніхто не міг заперечити цим словам.

Сьогоднішня пропаганда має більш м’який характер, тож її можна назвати пропагандою без репресій. Ось і Сергій Гурієв характеризує її так: «Основна мета диктатора обману — не допустити, щоб поінформовані підірвали його популярність і мобілізували широкі маси проти нього. Але як? Якщо скарбниця повна, диктатор може схилити своїх критиків до співпраці, купуючи їхнє мовчання або навіть наймаючи для виробництва пропаганди. У путінській Росії та назарбаєвському Казахстані прорежимні телевізійні канали запрошували на роботу талановитих випускників вишів. Інші автократи — від Альберто Фухіморі в Перу до Віктора Орбана в Угорщині — підкуповували приватних медіамагнатів відкатами, доступом до сенсаційних матеріалів і держконтрактами на рекламу. За браку грошей диктатори піддають поінформованих і їхні канали поширення інформації цензурі. У міру зниження цін на нафту в Росії та в Казахстані почали падати темпи зростання і державні доходи — тож тиск на пресу посилився. Фактично більшість диктаторів займаються потроху і тим, і іншим: одних критиків дешевше змусити мовчати, інших — купити».

Але йдеться все одно про одне й те саме — вплив на масову свідомість. Причому сьогоднішній вплив має бути більш хитрим, ніж раніше. Навіть сталінські «вороги народу» перетворилися на «іноагентів». І вони іноді можуть сховатися за кордоном. Та сама модель, що й у Леніна, який наперед висилав так званими філософськими пароплавами та поїздами незадоволених, щоб не дати їхньому голосу прозвучати в газетах. Країна повинна чути тільки правильні думки...

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
пропаганда
Источник материала
loader
loader