“Синдром раптової російської смерті”

У серпні 1991-го Радянський Союз дійсно перебував у стані розвалу. У грудні Єльцин, Шушкевич і Кравчук підпишуть так звані Біловезькі угоди, які підведуть остаточну риску під історією СРСР. Бачачи, що все йде до фіналу, група високопоставлених радянських керівників – противників демократичних змін і перебудови – спробувала захопити владу в країні, але спроба перевороту закінчилася невдачею. Генпрокуратура випустила ордери на арешт змовників.

Одним із них був Борис Пуго, міністр внутрішніх справ СРСР. 22 серпня співробітники КДБ виїхали заарештовувати Пуго – як понятого їх супроводжував Григорій Явлінський, який на той момент був заступником голови Ради міністрів СРСР.

Пуго, смертельно пораненого в голову, знайшли в його квартирі – двері силовикам відчинив тесть. Поруч із міністром лежала дружина, теж із пораненнями в голову – вона була ще жива, але, за словами Явлінського, в абсолютно несамовитому стані. Вона померла наступного дня в лікарні. За версією слідства, Пуго спочатку вистрілив у голову дружині, а потім собі – зніс щелепу і частину черепа.

На тумбочці лежали дві передсмертні записки. У першій Пуго пояснював: “Зробив абсолютну для себе помилку, рівноцінну злочину. Так, це помилка, а не переконання. Знаю, що обманувся в людях, яким дуже вірив….” В іншій записці, написаній дружиною, йшлося: “Дорогі мої! Жити більше не можу. Не судіть нас. Подбайте про діда. Мама”.

Хоча офіційною версією стало самогубство, до смерті міністра виникло багато запитань. Зокрема, незрозуміло, чому пістолет, з якого Пуго вистрілив собі в голову, лежав на тумбочці. Син загиблого пізніше пояснював, що його вийняв із рук Пуго 90-річний тесть, але не розповів про це у своїх свідченнях, бо злякався.

Уже через два дні стало відомо ще про одне гучне самогубство – наклав на себе руки 68-річний маршал СРСР Сергій Ахромєєв: він підтримав переворот, але не був його безпосереднім учасником. Тіло чиновника виявили 24 серпня в його кабінеті в Кремлі. О 10 годині вечора чергові офіцери помітили, що в кабінеті Ахромєєва не було світла, але у дверях стирчав ключ.

Підозрюючи недобре, вони зайшли всередину і побачили Ахромєєва, який сидів біля батареї у своїй маршальській формі. На шиї маршала була петля із синтетичного шпагату – щільної мотузки, верхній кінець якої був акуратно закріплений на віконній рамі звичайним скотчем.

Поруч із ним валялися записки, в яких він розповідав, як намагався накласти на себе руки: “Я поганий майстер готувати знаряддя самогубства. Перша спроба о 9.40 не вдалася – порвався тросик. Прокинувся о 10.00. Збираюся з силами все повторити знову”. Згодом ті, хто намагався розслідувати смерть Ахромєєва, задавалися питанням: перед ким він звітував? І якщо він справді хотів покінчити життя самогубством, то чому не зробив це у своїй квартирі – тим паче враховуючи, що його сім’я в цей час була на дачі?

Ще за два дні, 26 серпня 1991 року, з вікна свого будинку, з п’ятого поверху, викинувся 63-річний Микола Кручина, керуючий справами ЦК КПРС. Офіцер, який чергував у під’їзді, не одразу зрозумів, що сталося: почувши звук, з яким тіло вдарилося об землю, він спочатку подумав, що це вибух. Кручина також залишив передсмертну записку: “Я не змовник, але я боягуз.

Повідомте, будь ласка, про це радянському народу”. Пізніше слідчі знайшли ще одну записку, в якій він начебто продовжував порозумітися: “Я не злочинець і змовник, мені це підло і бридко з боку призвідників і зрадників. Але я боягуз. Вибач мене, Зойчику [дружина Кручини – Зоя Іванівна. – Прим. ред.], дітки, онученята… Ніхто тут не винен. Винен я, що підписав папір щодо охорони цих секретарів. Більше моєї провини перед Вами, Михайле Сергійовичу, немає. Служив я чесно і віддано”. З 1983 року Кручина відповідав за бюджет, фінанси і майно партії, яке оцінювалося газетою The New York Times у 9 мільярдів доларів. Своєю кар’єрою покійний чиновник був зобов’язаний особисто Горбачову.

Якщо всі ці смерті можна було віднести до серпневих подій, то наступна низка самогубств партійних чиновників, здавалося, не мала з путчем нічого спільного. 6 жовтня 1991 року викинувся з вікна колишній керуючий справами ЦК КПРС 80-річний Георгій Павлов, який обіймав цю посаду ще до Кручини.

Від партійних справ він відступив 1983 року, пішовши на пенсію. Слідчі встановили, що Павлов наклав на себе руки на ситий шлунок і на тверезу голову. У лівій кишені його штанів лежала записка: “Тільки кремація”. Слідчі встановили, що оскільки у Павлова не було сил залізти на підвіконня, він скористався кріслом – зняв капці, ступив на спинку і потім вийшов у вікно.

Адвокат Генріх Падва так коментував самогубство Павлова: “Звичайно, є припущення, що це не самогубство, а вбивство… Я точно знаю, що він був обізнаний значно більше, ніж Кручина. Саме Павлов робив гроші в ті (брежнєвські) роки…”

Найзагадковіше з усієї цієї низки самогубств сталося 17 жовтня 1991 року, коли звів рахунки з життям колишній завсектором США міжнародного відділу ЦК КПРС Дмитрій Лісоволик.

Того вечора Лісоволик перебував удома з дружиною і сином – вони разом дивилися телевізор. За словами дружини, після закінчення передачі він вийшов покурити на балкон. Через кілька секунд дружина почула скрип дверей, а коли увійшла в кімнату, де був балкон, побачила, що чоловік перелазить через балконні перила, і не встигла його зупинити.

Ці смерті наприкінці 1991 року ставили похмуру крапку в історії Радянського Союзу. Хвиля самогубств відображала особисті та системні потрясіння – крах старого порядку, втрату влади, страх перед майбутнім. Але із закінченням СРСР цей феномен не зник. У єльцинську епоху дивні смерті високопоставлених чиновників і бізнесменів тривали, вже на тлі приватизації та переділу власності. А в путінській Росії набули майже системного характеру.