Тетяна Трощинська, Суспільне: «По нас ракети б’ють, а ми будемо в токшоу хлюпати одне одному водою в обличчя?»

Журналістка та медіаменеджерка Тетяна Трощинська на початку 2024 року стала продюсеркою токшоу «Новий відлік», яке виходить на платформах Суспільного. У квітні того ж року вона стала директоркою департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного. Паралельно з адміністративною роботою вона продовжує працювати ведучою на радіо «Культура», де виходить програма «Емоційний інтелект» (спільний проєкт радіо «Культура» та Фундації «Суспільність»), проєкт «Любов ніколи не минає», подкаст «Стійкі». У 2025 році вийшла друком книжка Тетяни Трощинської «Любов не минає» — щоденник мами, яка ділиться своїм досвідом проживання втрати дитини.

«Детектор медіа» поспілкувався з Тетяною Трощинською про пошук сенсів та формату токшоу «Новий відлік», що дозволяє не тільки інформувати, а й допомагати людям розуміти себе, інших і країну. Тетяна Трощинська розповіла про роботу департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного — від поточних задач до аналізу уподобань аудиторії. Також вона поділилася своїм баченням професійних викликів та місії Суспільного мовника під час війни.

«У цьому шоу головне — сенс, а не порожній хайп»

— У березні 2024 року ви стали продюсеркою суспільно-політичного токшоу «Новий відлік», це був другий сезон проєкту. «Звісно, існує набір тем, які тригерять аудиторію. Та мені б дуже хотілося, щоб гості, тема і ті питання, які ми будемо ставити, і відповіді, які будемо отримувати, дали більше розуміння нашим людям. Працювати з гострими темами допоможуть журналістські стандарти на Суспільному», — говорили ви тоді, відповідаючи на питання: як зробити гостре шоу під час війни. Нині команда підбиває підсумки вже четвертого сезону, відзначаючи значну загальну кількість переглядів на різних платформах Суспільного та високий рейтинг окремих випусків. Як на вашу думку, чи вдалося зробити гостре токшоу в умовах війни?

— Наприкінці січня — на початку лютого я почала, так би мовити, входити в курс справ. Це був другий сезон, він був видозмінений порівняно з першим, і якийсь час потрібен був, щоб завершити домовленості про грантове фінансування. Зараз проєкт, до речі, продовжується вже за кошти Суспільного.

Кістяк команди був сформований до мого приходу, моє завдання було подивитися поглядом нової людини, що пов’язаний із сенсами. Команду ми трохи доформовували, на той момент уже були домовленості з Властою Лазур, яка є співведучою Андрія Діхтяренка. Андрій Діхтяренко і Назарій Поврозник, шеф-редактор, робили перший сезон, і у них були успіхи, але була ідея трішки переформатувати, додати динаміку, взаємодію між двома ведучими, і це вдалося.

І ще ми працювали над тим, як подавати теми, бо це токшоу загальнонаціонального рівня, і плюс воно виходить на ютубі. Важливо, щоб воно було зрозумілим для нашої аудиторії, і щоб відповідало на запитання: а що мені з цього? Щоб воно пропонувало конструктивні розв’язання найважливіших проблем і викликів, які стоять перед Україною.

Звісно, наша аудиторія в більшості своїй, та й узагалі в Україні, політизована. Я це слово не вживаю тут як якесь засудження або з якоюсь негативною конотацією. Це цілком нормально для досвіду наших громадян, бо тут можна дуже довго говорити про роки недовіри, включно з інституційною, про нашу велику залежність від якихось процесів і людей, які ухвалюють масштабні політичні, геополітичні чи геостратегічні рішення. Тому я ставлюся до цього з розумінням. Є якась низка імен, які вони впізнають, і їм цікаво їх бачити й чути. Ми можемо взяти, можливо, якусь людину зі схожими соціально-демографічними характеристиками з іншої європейської країни або, припустимо, очільників якихось міжнародних інституцій чи президентів інших країн, — і там цих людей, може, і не впізнають. У нас аудиторія доволі підготовлена, політизована, зацікавлена. Та завжди все одно постає запитання: що мені від того, що написав Трамп у своєму твіттері?

Тому завдання було, щоби ці розмови з одного боку стосувалися стратегічних речей, з іншого боку, щоб вони були прикладними, давали розуміння нашій аудиторії, що можна робити. І, крім того, представляли б спектр політичних орієнтацій, які є в країні. Це легітимні обрані політичні сили, які попри наші запитання «коли вибори?», попри якісь інші моменти, представляють більші групи українських громадян. Це і політичний спектр, який представлений у парламенті, й інфлюенсери, лідери чи лідерки громадської думки, які представляють якусь значущу для суспільства позицію.

Власне, було таке завдання — і мені здається, що це вдалося. У цьому шоу, з моєї точки зору, є енергія, є діалог між аудиторією, між ведучими та між гостями. У цьому шоу є безсумнівна ексклюзивність — бо це токшоу під час війни, причому на Суспільному мовнику. І в цьому шоу головне сенс, а не порожній хайп. І це теж має велике значення. Команда про це думає. Але в ньому, безсумнівно, є елемент шоу, тому що дискусії можуть бути гострішими чи менш гострими, але щоразу це працює. І тут я не ставлю це як свою заслугу, це командна синергія і робота. Якщо чесно, все, що вдалося особисто мені, це не зашкодити взаємодії в тій команді, яка фактично вже була.

— Будь-яке токшоу, на Суспільному зокрема, все одно вимагає за жанром якоїсь гостроти. Але це все ж таки Суспільний мовник, і має бути дотримано всі стандарти, баланс думок. Як вдалося цього досягти, щоб було і цікаво, і з дотриманням усіх стандартів?

— Завжди хочеться, щоб була якась формула, яку ти береш і з нею йдеш у певну програму і робиш її. І знайдеться дуже багато продюсерів і продюсерок, які вам скажуть, що існує брендбук, за яким ти чітко працюєш, і він дає тобі 100-відсотковий результат. Такі моменти теж є, але я все одно вірю у велику частку натхнення й енергії, ми її можемо називати творчістю, харизмою, наприклад, ведучих, тією доданою цінністю, яка утворюється в процесі спілкування.

Ти можеш поставити одну команду, і вона тобі зробить токшоу за брендбуком, але в ньому не буде того, що ти хочеш. А інша команда теж буде робити за брендбуком, але додавати ще щось. І ти зрозумієш, що це той продукт, який тобі подобається.

Що стосується формульних моментів, то ми так само як і всі суспільно-політичні, інформаційні проєкти Суспільного, маємо власний моніторинг дотримання стандартів. Ми отримуємо квартальний звіт про те, де ми дотрималися стандартів, де не дотрималися, з чітким указуванням, що було не так.

Треба сказати, що у нас є дуже багато випусків, де немає зауважень стосовно дотримання стандартів, і ти завжди думаєш: це класно для шоу, чи погано. Ми навіть у команді жартуємо про те, що якщо в токшоу було дотримано всіх стандартів, то може щось таки не окей і треба було десь зробити щось інакше.

З іншого боку, той тонкий лід, по якому ми ходимо, складається з кількох моментів, і це серйозна історія.

Перший момент. Ми — Суспільний мовник, і нам дуже важливо пам’ятати про інтереси аудиторії. А інтереси аудиторії — це зараз інтереси виживання української держави, вистоювання у війні. Тому нам дуже важливо ходити по цьому емоційному і знаннєвому тоненькому льоду, щоб ми не залишали нашу аудиторію без відповідей, якщо їх можливо дати. А якщо їх не дали, щоб залишалися зрозумілі для аудиторії запитання, над якими люди потім мають можливість думати.

Другий важливий момент — це все-таки представлення різних поглядів і точок зору. Тобто я читаю зараз із жахом у моніторингах, що є слоти в марафоні, куди не запрошують, наприклад, «Європейську солідарність» — велику опозиційну фракцію. Або комусь із колег роблять зауваження за запрошення Інни Совсун, досить відомої авторитетної депутатки з фракції «Голос». Тож те, що в Суспільного мовника незалежна редакційна політика — це величезне досягнення команди Суспільного, його аудиторії, яка це підтримує, для якої це важливо. І хотілося б, щоб політична влада розуміла, що це величезне досягнення самої держави Україна, бо свідчення незворотності демократії.

У мене дуже багато запитань до ОПЖЗ, хоча можна було б сказати, що це вибір українського народу свого часу в 2019 році. Але коли Верховний Суд заборонив партію, але при цьому її колишні депутати нормально себе почувають, допомагають голосувати фактично розваленій більшості, це теж не можна вважати нормальним.

Велика перевага токшоу «Новий відлік» у тому, що у нас більшість випусків побудована на наших дослідженнях. І це дослідження репрезентативні, це запитання, які ми спеціально формуємо разом із нашим департаментом досліджень, соціологами. Вони дають зріз по країні, який дуже важко заперечити. Можна показати в марафоні чи сказати на брифінгу все, що завгодно, але у тебе є настрої, є стан знань з певного питання, є недокомуніковані речі, є речі, які зроблені у той спосіб, який викликає спротив великої частини суспільства або якоїсь частини аудиторії чи громадянського суспільства. І що ти можеш заперечити фактам?

Крім того, в минулому сезоні кожен ефір проєкту моніторили експерти з фактчекінгового проєкту VoxCheck, тому про можливі маніпуляції, яких могли припускатися гості, ведучі повідомляли одразу.

Третя важлива складова — це професійність команди. Коли команда розуміє, що вона робить, добре готується, багато дискутує всередині, що і як краще подати, хто є кращим спікером певну тему, що справді важливо, — це дуже професійний підхід самої команди. Мені здається, що це та синергія, про яку я кажу.

• Читайте також: Власта Лазур: Один посадовець якось сказав: «Я, звісно, можу піти будь-куди на інтерв’ю, але ж це знак якості, якщо прийду до вас»

— Я читала підсумки п’ятого сезону «Нового відліку», які опубліковані на корпоративному сайті Суспільного. На Першому каналі Суспільного за цей період охоплення проєкту сягнуло 1,2 млн унікальних глядачів. Сумарна кількість переглядів усіх випусків за п’ять місяців на ютубі — 174 тисячі.  Як ви оцінюєте такі показники, і чи потрібно в новому сезоні, який стартує наприкінці літа, щось змінювати?

— Ну, всі хочуть мати завжди більше, але це хороші показники. Це токшоу, яке має свою аудиторію, вона весь час зростає — і телевізійна, і диджитальна. Свідченням цього є відкриття окремого ютуб-каналу «Нового відліку».

Щоб мати 25 чи 45 мільйонів, треба астрологів показувати. Але ми ж маємо професійний підхід до редакційної політики та певні обмеження або, краще сказати, відповідальність. І це не погано, радше корисно для аудиторії та її мозку й психічного здоров’я. Ми думаємо над заголовками для того, щоб вони, з одного боку, були привабливі для аудиторії, а з іншого, щоб не були брехнею і хайпом. Ми думаємо над тим, кого ми запрошуємо, думаємо, кого представляють люди, які прийшли. Чи вони відображають спектр різних поглядів у суспільстві? Яку додану вартість вони дають нашій аудиторії? Питання ж не в тому, щоб вони вихлюпнули склянку води один в одного в студії. Мені здається, українська аудиторія вже це все бачила. По нас ракети б’ють, а ми будемо хлюпати одне одному водою в обличчя? Зрештою, мені здається, що ми пішли вперед у своєму баченні — й аудиторія також. Ми не можемо залишати лише посмак того, що якась група неадекватних людей зібралася в студії, щоб неадекватно подискутувати, побити одне одному пики, в той момент, коли ти стоїш на краю екзистенційної прірви. Це буде просто безвідповідально стосовно людей.

Ми не можемо кожного ефіру вигадувати в заголовку, що якісь генерали у Москві викидаються з вікон і війна ось-ось завершиться. Тому що ніякі генерали не викидаються з вікон, а Путін продовжує свій літній наступ конкретно зараз. Ми не можемо говорити якийсь абсолютний абсурд, розуміючи, що частина країни окупована, і що дрони в Херсоні полюють за немовлятами. Ми не можемо гратися в якісь ігри та бійки в студії, розуміючи, що є люди, яких не міняли на позиціях із зими.

Тому для якоїсь частини аудиторії це може бути непривабливим, бо це реальність і правда. Але ми дуже раді, що є велика частина аудиторії, для якої це привабливо та яка цінує нашу якість і відповідальність.

Тому так, по-перше, ці показники хороші, а по-друге, «Новий відлік» виконує свої дуже важливі завдання дискусійної розмови, цікавої, наповненої. Понад те, мені здається, що «Новий відлік» заслуговує бути відображеним у медіамоніторингах як зріз поглядів, думок і ідей, із якими треба працювати. Якби ж хтось хотів використовувати ці думки й погляди на користь суспільству, на користь Україні. Бо мені здається, що це якраз робота з потенційними конфліктними точками, з недокомунікованими речами, з управлінськими провалами. Це показ тих проблем, із якими, власне, треба працювати.

«Дуже круто, коли ти можеш по роботі дивитися чи слухати продукт, який тобі подобається»

— У квітні 2024 року ви стали директоркою департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного. «Це робота, пов’язана з аналітикою, розумінням і відстеженням суспільних трендів і ключових тем для діалогу, і водночас медіаційний майданчик для тестування і збирання ідей від інших підрозділів і колег нашого медіа. Тобто це фактично банк ідей», — так ви написали про нову посаду. Які зміни в очікуваннях аудиторії помітні за останній рік? Які проєкти чи ініціативи були для вас ключовими за цей час на Суспільному?

— Що стосується департаменту стратегічного аналізу, це робота вдовгу. Мені завжди важко говорити про таку роботу, тому що я сама за характером людина, яка звикла працювати тут і зараз, яка дуже швидко реагує на все, що відбувається навколо. Бо при цьому я працюю як журналістка, як ведуча. І я, знаєте, великою мірою залишаюся людиною, яка бачить якусь тему чи тренд — і хоче цю тему висвітлити, обговорити зі своєю аудиторією просто зараз.

З іншого боку, ти береш аналітику, дослідження — і бачиш демографічну ситуацію в Україні, як змінюється наша аудиторія, що нам варто очікувати. Ти бачиш дані про демографічне старіння, яке вже почалося. Ти знаєш, що значна частина населення перебуває поза межами України, що майже половина школярів не має змоги повноцінно навчатись очно, що ми під впливом російської дезінформації та пропаганди. І ми бачимо, як війна погіршує психологічний та емоційний стан нашого суспільства, що й досі є частина людей, яка потребує інтеграції в український ціннісний і культурний простір.

І у тебе є якась частина конфліктних точок. Скільки б досліджень мені зараз не поклали на стіл і не сказали, що у нас немає конфліктів, я в це не повірю, тому що у нас є латентні конфлікти та дискусійні точки.

Навіть при тому, що люди схильні давати соціально прийнятні відповіді, й багато хто скаже, що всі рішення чи досвіди ок, — усе одно потім за низкою дій ми бачимо, що не готові якусь частину речей толерувати. Це один момент, із яким варто працювати.

Другий момент — українське суспільство розкидане по світу. І таких моментів можна збирати й збирати. Тому ми дивимося на нашу аудиторію дещо у перспективі. І завдання департаменту — таким парасольковим способом працювати з різними платформами й виробниками на Суспільному в цьому напрямі.

Зараз ми почали запуск такої системи стратегічного планування. Ми в процесі збирання ідей, цей процес триває до вересня, у нас є відповідний таймінг, за яким ми працюємо. І нам також важливо продовжити внутрішні брейншторми в командах, щоб мати банк ідей.

— Чи можна зробити проміжні висновки за рік, як змінились інтереси аудиторії?

— Суспільне — це низка платформ і активів. І це теж дуже важливо знати нашій аудиторії. У нас є купа продуктів і платформ, де ви можете знайти щось для себе. Починаючи від мультиків на «Бробаксі» — до нового ютуб-каналу токшоу «Новий відлік», де ви можете дивитись конкретно його і свіжі інтерв’ю ведучих з експертами у період відпустки.

Що дивляться традиційно? Люди люблять серіали. Але і спорт, новини, аналітику, історичні документалки. «Євробачення» дивляться. «Новий відлік» однозначно став помітним продуктом.

Окремо скажу про документальне кіно, яке на Суспільному дуже сильне та популярне в нашої аудиторії. Дуже круті показники мав фільм «Вальс із системою», ще більш круті — документальний цикл «Остання війна». Я думаю, ви знаєте ці фільми, які роблять і Олександр Зінченко, і Мирослава Барчук, і Юрій Макаров. Наприклад, у нас є такий унікальний формат як, наприклад, «Якби Чорновіл», який робив Олександр Зінченко. Це жанр альтернативної історії, про який могли бути зовсім різні думки, але мені здається, він прекрасний. Ми ж досі ходимо з думкою про те, що хтось колись неправильно проголосував, ми намагаємося повернути колесо історії назад, але назад воно не прокручується, бо ми як суспільство завжди такі, якими є в певний момент.

Це знаєте, як зараз дискусія про Ліну Костенко та її епоху. Я думаю, це класно, що існує ця дискусія. А ще думаю, що ми не можемо на той період накласти ті цінності й ту суспільну емансипацію, яку ми пройшли за цей час, той рівень свободи, який у нас уже є, внутрішній зокрема. Це зрештою антиісторично.

— Чи були за останній рік проєкти на Суспільному, які ви вважаєте найбільш резонансними, які отримали спротив або найбільшу підтримку від аудиторії?

— Я дивлюся масу продукту на Суспільному, тому що це частина роботи, але знаєте, на якомусь етапі зрозуміла, що дуже круто, коли ти можеш по роботі дивитися чи слухати те, що тобі подобається.

Але для себе відзначу, наприклад, фільм Мирослави Барчук «СВО «Війна і мир». Дуже сильний фільм, і режисура, і образи дуже сильні. Ще один фільм знятий нашою регіональною командою, з Чернігова — це документалка «Грає оркестр Анатоліча». Він про дітей у прикордонні. Взагалі є дуже хороші фільми й роботи, зняті нашими регіональними командами. Тобто багато продуктів Суспільного для мене насправді дуже цікаві й близькі.

Але, чесно, дивлюся масу всього. Я, наприклад, постійна глядачка влогу Олесі Котубей-Геруцької «Прощавай, імперіє». Мені дуже подобається. Хоча я демографічно не мала б потрапляти в цільову. І ще подкаст Суспільного та ГО «Принцип» «У справах військових», я його дивлюся і вважаю класним. Це унікальний подкаст, який ведуть військові. Я хочу закликати, щоб його дивилися цивільні, тому що він розміфологізовує багато уявлень про армію. Я би могла тут багато перелічувати, але ви спитали мене, що постійно і для себе, то я назвала свій топ.

«Для мене великим викликом є різні порядки денні, коли люди не розуміють, що є найважливішими пріоритетами нині»

— Я хотіла ще поговорити про виклики за останній рік. Які зміни в українському медіапросторі впливають зараз на вашу роботу, на роботу Суспільного мовника? Як із цим справляєтеся?

— Це філософське питання, воно не лише Суспільного стосується. Думаю, що це стосується багатьох колег. Почну з хорошого, бо багато пишу і говорю про погане у себе в соцмережах. Я звернула увагу, що попри все завжди знайдеться якась категорія реальних живих людей, які кажуть, що в Україні немає незалежної журналістики, усі журналісти «продажні». І це все одно, що сказати, що в Україні немає нормальних учителів, дітей учити взагалі нікому, немає нормальних лікарів, ніколи не ходіть до них, вам виріжуть апендицит не в тому місці. Знайдуться люди, які скажуть, що в Україні немає нормальних військових, тільки чомусь вони вже 12-й рік завдяки Збройним силам мають можливість жити й усе це говорити.

Насправді у нас в Україні є незалежні медіа, які дуже постраждали від зменшення технічної допомоги. Це факт, але вони є. У нас є сильний Суспільний мовник, який відбувся і який дуже важливий, який охоплює всю Україну, має купу платформ і незалежну редакційну політику. І у нас є ціла низка менших локальних журналістських ініціатив, які працюють у вашому місті, сподіваюся, що ви їх знаєте. Вони висвітлюють ваші місцеві події на дуже класному, високому рівні. Мені здається, що українська журналістика за останні три роки зробила просто величезний стрибок.

І от коли мені весь час подають як головну проблему марафон, то я кажу: ви його вимкніть і не дивіться, якщо не хочете дивитися. Що він себе вичерпав. У нас існують й інші продукти в інформаційному полі, і вони доступні.

Крім марафону, я бачу інші загрози. Бачу загрозу у тому, що люди без розбору довіряють тим, кого називають інфлюенсерами, які без жодних на те підстав коментують усе підряд, і багато з цього просто загрозливо непрофесійно. Але люди дивляться, слухають — і це мільйонні аудиторії.

Зараз тривають дискусії, чи може допомогти з цим якийсь «сильний український наратив», чи ще щось. Є одна школа, яка скаже: «Зробімо сильний український наратив. Цей сильний український наратив поглине все, і ніхто не буде дивитися і слухати Шарія». Ілюзія. Прийде інша школа і скаже: «Нумо кожну бздуру, перепрошую, Шарія, спростовувати й казати, що саме Шарій набрехав». Теж не спрацює. А хтось прийде і скаже: «А зробімо сильну державну пропаганду, посилимо цензуру». Ну, не спрацює це. Це не спрацює ні на культурно-ментальному рівні, ні на технологічному. Тобто цих підходів може бути маса. І жоден із них не дасть нам відповіді, на жаль.

І це теж історія вдовгу, тому що сильний український наратив, як його не назви, не посилюється за два місяці. Особливо коли офіційні комунікації політичної влади суперечать самі собі й посилають різні сигнали українському суспільству та більше нагадують перманентну передвиборчу агітацію.

Я відхилилася від теми, але просто мені цікаво роздумувати разом із вами. Сьогодні, готуючись до одного ефіру, мала обговорити тему, пов’язану з мотивацією при мобілізації. Це дуже конкретна і надзвичайно важлива тема, тема виживання для України. Аналізуючи, що є в інформпросторі, звернула увагу, що ми досі аналізуємо помилки 2023 року. Досі аналізуємо, що сказав Залужний (який давно не головком), що відповів президент, і так далі. А це все вже не має сенсу. Тому що ті меседжі, які мали бути сказані у 2023 році, не спрацюють у 25-му, інші меседжі спрацьовували у 2024 році, а у 2026 році взагалі будуть інші. Але вони не були сказані з єдиного джерела — від верховного головкома. Тому у нас точно проблеми зі стратегічним наративом.

Це великий виклик — ці різні порядки денні, різні пріоритети у різних людей, які споживають різну інформацію.

Але хтось має реалістичну картину світу і знає, куди прийти, щоб якихось людей послухати, щоб цю картину світу отримати. І проблема наша, що інколи ці два, три чи більше інформаційних полів не можуть ніде перетнутися. Вони би мали перетнутися якраз на зрозумілій офіційній комунікації. Але у нас існує імітація політичного процесу. Політична влада, та й багато інших політиків, продовжують ставитися до людей лише як до виборців. Не як до громадян. Це просто перманентний виборець, і мені здається, що це є великою проблемою, яка просто давно загальмувала нормальний діалог.

Існує ця банальщина, що ми всі маємо нарешті подорослішати. Частина сама подорослішала, так і не дочекавшись дорослої комунікації, і це нас рятує досі. Але є люди, яким треба лідерство, які б може і подорослішали, якби з ними якось чесніше говорили.

Тому для мене дуже великим викликом є різні порядки денні, коли люди не розуміють, що є найважливішими пріоритетами нині.

— Чи відчувається зараз у суспільстві тиск, пов’язаний із темами, які варто або не варто висвітлювати?

— Так, він відчувається. І трапляється самоцензура як явище, що тут брехати. Але є й інше. У нас, будемо чесними, часто справді просто недостатньо інформації. Понад те, є події, які ти можеш оцінити лише в часі. Все це складно, бо про багато фактів нам як журналістам треба говорити тут і зараз.

Я за те, щоб ми розуміли власні обмеження. Часто наш досвід може бути нерелевантним до ситуації, а знань просто бракує. Зараз з’явилося дуже багато подій і ситуацій, коли у нас елементарно може не бути методології й потрібних даних. Я, наприклад, не візьмуся аналізувати військову операцію чи рішення. Я можу проаналізувати гуманітарну складову, якщо говорила з людьми, можу поговорити з експертами, проаналізувати ще якісь моменти, пов’язані з комунікаціями навколо цієї теми. Але ніколи не взяла би на себе відповідальність аналізувати те, в чому я не компетентна. Але є люди в українських соцмережах, наприклад, які вважають, що можуть знати і зрозуміти все. Або частина блогерів і блогерок чи інфлюенсерів.

Я ж радше запрошу людей, які можуть дати експертну оцінку, поговорю з колегами, які мають більше інформації, ніж репетуватиму сама.

Великою проблемою є брак холодного розуму. Звісно, люди зі знаннями й аналітичним типом мислення нікуди не поділися. Вони існують. Просто їхні голоси тонуть в закрикуванні. Я вважаю, що саморефлексія і саморозвиток рятує в найкритичніших ситуаціях, але до цього ти доходиш не завжди й поступово.

— Ще хотіла з вами поговорити про те, що, можливо, вже й заїжджено, але не втрачає своєї актуальності. Як змінилася журналістська етика під час війни?

— Вона, може, і заїжджена, але я завжди нею користуюся, щоб сказати, що українська журналістика і всі ми пройшли величезний шлях у цьому плані. Ми можемо щось продемонструвати й показати нашим колегам. І я вважаю, що ми це маємо робити, тому що є речі, які ти, на жаль, не можеш пройти в теорії.

Дуже сумно говорити, але коли війна стає так близько, для багатьох людей стає зрозуміло, що в будь-яких ситуаціях ти можеш, на жаль, опинитися. З іншого боку, якщо ми говоримо про журналістську етику, то ми не можемо пережити всі травматичні ситуації, які трапляються в інших людей.

Є якась така ілюзія, що тільки людина, яка пережила якомога більше травматичних ситуацій, є емпатична. Не кожна. Це може викликати зворотне — замерзання. Тобто ми всі ситуації не пройдемо. Але є речі, які ми маємо розуміти на рівні емоційному, на рівні наших журналістських інструментів. На рівні інструментів ми розуміємо, що люди, які переживають складні травматичні події, не завжди готові виглядати так, як нам хочеться, говорити те, що нам хочеться, і бути такими, якими ми хочемо їх бачити. Інформація, яку ми отримаємо, може бути навіть нерелевантною.

А на рівні емпатійному ми часто не можемо себе уявити на місці цієї людини, я це точно знаю. Але ми можемо уявити, що цій людині зараз складніше, ніж нам, і тому цей травмо-поінформований підхід просто мастхев, я вважаю, зараз для українських журналістів.

Але в більшості оці всі дискусії, які стосуються зараз якоїсь травмачутливої подачі, не стосуються журналістів. Вони стосуються широкої громадськості, яка чомусь думає, що знає все і має право на все.

Вона стосується якихось розгонів чужих історій, не завжди перевірених. Стосується якихось розгонів коментарів, які можуть здатися дуже болючими для конкретних людей, які переживають певну ситуацію. І тут, знаєте, я найчастіше в цьому всьому стикаюся з аргументом особливо стосовно гідності загиблих чи померлих: «Коли я помру, то робіть зі мною, що хочете». Я завжди кажу: «Так, але залишаються ваші близькі. І ви їх не спитали, що відчувають у цей момент вони, і чи турбуємося ми про цих людей, які залишаються». А їм насправді дуже важко. Я читала, що коли хтось гине, то ця історія належить не цій сім’ї, а ця історія належить світу. З чого б це? Спитайте в цієї сім’ї, що вона хоче робити з цією історією. Але якщо ти просто сидиш в інтернеті, дозвіл ти не отримаєш, а журналісти свою роботу виконують.

Зазвичай більше журналістів зараз підходять дуже правильно, вони спілкуються з рідними, запитують, яке фото можна оприлюднити, яку частину історії люди хочуть розказати. Тобто, мені здається, що журналістика пройшла великий шлях. Тому що ми з цим працюємо щодня, вчимося з цим працювати більш правильно і з більшою повагою до чужого горя. У такому ширшому вимірі аудиторія до цього не дуже готова. Бачите, я би не хотіла тут ставити діагнози, якщо чесно. Але оскільки я дуже багато з цим працюю професійно, говорю з фахівцями, це таке, мені здається, загравання зі смертю. Загравання з чужою драмою. Це історія про те, що от із ними сталося, а зі мною воно не сталося. І я хочу якось зняти свій тривожний стан тим способом, що я поділюся з великою аудиторією й отримаю собі співчуття. І я вважаю, що нас врятувати в такому моральному вимірі як країни може тільки повага до різних досвідів. Якщо ми не будемо поважати різні досвіди, то навіть конференції з відновлення нам не поможуть.

Ти ніколи не можеш говорити про той досвід, якого в тебе не було. Ти не можеш говорити, як в окупації, якщо ти не була в окупації. Ти не можеш говорити, як на фронті, якщо ти не була на фронті. Ти не можеш говорити, що таке втрата, якщо ти її не пережила. Про втрату я вже зустрічала таке, мовляв, усі ми переживаємо втрату чужих дітей. Ні, втрата чужих дітей і втрата своїх дітей — це непорівнянні речі. Ти не можеш говорити про еміграцію, якщо в тебе не було досвіду еміграції. Ти не можеш говорити від імені дружин чи родин військових, якщо ти не дружина чи не з родини військових. Ти можеш тільки прийняти цей досвід на віру і поважати його.

Звісно, ми як журналісти й журналістки розповідаємо про масу досвідів, але ми не говоримо за інших, ми — майданчик. А багато людей чомусь вважають за можливе видавати свої фантазії за почуття інших людей.

• Читайте також: Тетяна Трощинська: «Я би хотіла, щоб інші люди не втручались у те, як людина горює»

— Скажіть, будь ласка, чи відчуваєте ви, що аудиторія, зокрема Суспільного, втомилася від війни, слухати про війну. Що з цим робити?

— А я би сказала, що ні. Тому що подивіться, скільки срібних кнопок у 2024 році отримало Суспільне — 20 із 34 ютуб-каналів. Це дуже проста відповідь. І це означає, що ми можемо своїми враженнями ділитися, що хтось від чогось втомився чи ні, але це конкретні дані, які свідчать про те, що аудиторія зростає, вона сюди приходить, вона отримує інформацію і вона їй потрібна і підходить. Тому думаю, що ні.

«Ми не психологічна служба і не група підтримки, звісно, але дуже важливо не завдавати зайвого болю людям і не залякувати там, де не треба залякувати»

— Яку роль Суспільне сьогодні має виконувати в українському інформаційному просторі? Як ви бачите цю місію? І що для вас особисто означає бути частиною Суспільного мовника в час війни?

— Безпека, дискусія та рефлексія — так звучить пропозиція Суспільного. Тут, напевне, варто пояснити, що і тема безпеки, тобто що робити, щоб вижити, і дискусія, і рефлексія — це все про майданчик для відкритого діалогу.

Але є ще момент, на якому я хочу наголосити. Ми не психологічна служба і не група підтримки, звісно, але дуже важливо не завдавати зайвого болю людям і не залякувати там, де не треба залякувати. Тому що це роблять і без нас.

А тепер щодо мене. Не буду брехати, я адаптуюся, тому що це велика компанія, яка потребує трошки часу. Без сумніву, є своя специфіка в роботі в такій великій компанії, тобі елементарно треба познайомитися з великою кількістю колег, вивчити сфери відповідальності тощо. Але я вже давно зрозуміла, що завжди можна спитати, якщо щось для тебе нове, тому все ок, нічого поганого немає в тому, якщо ти чогось не розумієш. Узагалі, коли ти питаєш у людей, які знають щось краще, це тобі лише допомагає у розвитку.

А якщо говорити з точки зору місійно-ціннісної, для мене дуже важливо працювати в компанії, яка має реальну незалежну редакційну політику і якісний продукт. Якщо геть простими словами, ми постійно тестуємо реальність і розповідаємо про це, і дуже цінно, що нам не доводиться не робити нічого, що б цю реальність спотворювало або перебріхувало. От моя основна цінність.

— Чи дивитеся ви телевізор, слухаєте радіо? І звідки самі черпаєте новини?

— Ні, я не дивлюся телевізор, у мене вдома немає телевізора, і давно не було, ще до Суспільного. Єдине, що я дивлюся по телевізору, наприклад, у батьків, — це футбольні трансляції. Я їх дивлюся з величезним задоволенням і завжди дивилася. «Новий відлік» я дивлюся в ефірі, але це на моніторах, а не по телевізору або в ютубі. Радіо слухаю в житті й у авто. І подкасти слухаю, багато. Весь продукт, який робить Суспільне, я не можу подивитися, але всі знакові проєкти дивлюся. Частково якісь проєкти дивлюся перед ефіром, коли колегам потрібна свіжа точка зору, якусь частину дивлюся як глядачка.

Новини беру з новинних стрічок перевірених медіа. Але перш ніж щось написати, наприклад, у фейсбуці, роблю фактчекінг. Це така звичка. І завжди дивлюся, що про це пише Суспільне.

— Як ви ставитесь до закликів закрити телеграм?

— Я за закриття телеграму. Інша річ, що я не знаю, чи це дасть 100-відсотковий результат. Як людина, яка працює в медіа багато років, розумію і знаю всю аргументацію, що є VPN, що є якісь інші моменти, що не будуть вербувати дітей у телеграмі, то знайдуть якийсь інший спосіб. Це очевидно.

Але коли вся українська офіційна комунікація пішла в телеграм на початку вторгнення у 2022-му році, — це була величезна помилка, і я на цьому стою. Якби цього не було, з телеграмом було би простіше. Але маса офіційних і владних джерел самі ж «підсадили» людей на телеграм — через анонімність, через зручність робити «зливи», через утримування якихось політичних помийок і так далі. Аудиторія не дуже відрізняє помийку від офіційного джерела, на жаль.

Фото надані Тетяною Трощинською