"Ти не можеш бути вже живим": інтервʼю азовця "Крафта", який пережив теракт у колонії Оленівки

"Навколо все було як марево – пахло димом і згорівшими тілами, що були вплавлені у ліжка", – так пригадує одну з найстрашніших ночей у житті боєць "Азову" з позивним "Крафт".

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року Росія здійснила теракт і підірвала у бараці в Оленівці 193 українських військовополонених. 53 з них – загинули.

"Крафту", якому на той момент було 22 роки, без перебільшення пощастило вижити зі складним пораненням. Коли через кілька годин після підриву його доставили у лікарню, навіть медики дивувалися, що він ще живий.

У вересні 2022 року азовця обміняли, і він повернувся в Україну. Ще за кілька місяців – став у стрій. Про бої за Маріуполь і вихід у полон, кривавий теракт в Оленівці, поранення, лікування і мотивацію повернутися на службу – читайте в ексклюзивному інтервʼю "Крафта" 24 Каналу.

"Розуміли, що виживуть не всі": про службу в "Азові" і бої за Маріуполь

Як ви потрапили в "Азов" – коли прийшли служити і як розвивалась ваша кар'єра там?

Я у 2020 році прийшов в "Азов", який був полком і базувався у Маріуполі. На той час я був студентом і вчився на технічній спеціальності. І от коли треба було іти на військову кафедру, я розумів, що це фігня і я не бачив сенсу, щоб мене там вчив якийсь майор, який ніколи в житті війни не бачив.

Тому я сказав батькам, що підписую контракт на 3 роки, йду в "Азов", де буду у нормальному колективі і де мене всьому навчать.

Так у 20-му році за місяць пройшов базовий курс бойової підготовки і став простим піхотинцем. Згодом, коли у мене ротним був "Пугач" (Богдан "Пугач" Грішенков, чинний командир бригади "Азов" – 24 Канал), він дізнався, що я вмію паяти, бо якраз навчався на телекомунікаціях і радіотехніці. І сказав, що давно хотів, аби в нас у роті хтось займався FPV-дронами. До речі, ми в "Азові" мали fpv ще в 2021 році, але на той час вони були дуже дорогі і ми їх використовували для розвідки, чіпляючи на дрони камери GoPro.

"Крафт" був оператором дронів в "Азові" / Фото бригади

Повномасштабне вторгнення ви зустріли на службі?

Так, на той час я був оператором БпЛА. Хоч у Маріуполі більшість часу працював як піхотинець. Просто коли треба було когось, хто вміє літати дроном, то мене смикали, я виконував певну роботу і назад повертався до піхотних справ.

У піхоті я пройшов усе – від командира групи до командування підрозділом, а це було майже на цілому напрямку десь до 8-ми кілометрів. Я тоді якраз отримав поранення і сидів на командному пункті, в основному вночі, і поки інші відпочивали, я планував бої або керував ними. Потім, коли почав ходити і трохи одужав, знову займався диверсійно-штурмовими задачами: це коли треба було щось замінувати, десь когось вибити з позицій, зайти на нові або просто принести хлопцям на позиції їжу, воду, боєприпаси.

Як ви зазнали поранення?

Взагалі у мене було дуже багато поранень, але більшість з них були незначними. А от основне, яке мене на 2 тижні вивело наполовину зі строю, я отримав, коли противник проривав лінію оборони. Нас тоді викликали протитанковою групою, з 6 людей, бо їздив російський танк і вже бігала ворожа піхота. Тоді ми потрапили в засідку, дали нормальний бій, але всі були легкі 300.

У мене тоді позалітало безліч дрібних осколків від ГП-25 (підствольний гранатомет – 24 Канал), яким нас обстрілював противник. І от один незручний осколок потрапив мені прямо в підйом стопи, тому моя нога повністю не розгиналася і не згиналася. І коли я приїхав на Железяку (госпіталь на "Азовсталі" – 24 Канал), мені сказали, що не бачать в нозі осколка. Ну і атмосфера на Железяці була жахлива, тому я попав на командний пункт.

Що особисто для вас було найважчим у час того, коли ви були ще в Маріуполі, в облозі на "Азовсталі"?

Найважче було, коли хтось з побратимів зазнавав поранення або гинув, а я розумів, що нічим не можу допомогти. Навіть не завжди можна було забрати тіло. І був період, коли почалися великі втрати, то ми з хлопцями були трохи демотивовані. Але командири нам дуже допомогли і поставили назад у стрій. І ми розуміли, що, скоріш за все, не всі виживуть, але потрібно битися і йти до кінця, як казав "Редіс". Тому ми, в принципі, так до кінця і "двіжували" в Маріуполі.

"Це був єдиний варіант": про наказ вийти у полон і порятунок поранених

А коли ви дізналися про наказ на вихід в полон? І чи допускали для себе такі варіанти раніше, що можете опинитися в російському полоні?

Десь ввечері 14 чи 15 травня прийшов командир батальйону "Сухарь" і сказав, що єдиний варіант, як ми можемо допомогти нашим пораненим, яких на той момент було близько 600, це вихід у полон. Варіанту, що ми віддаємо їх, їм надають якусь допомогу і передають українській стороні, а ми залишаємось далі воювати, не було. Росіяни навіть не розглядали такого.

Тоді було дуже багато різних думок, бо варіанту здаватися в полон під час боїв у Маріуполі я навіть не розглядав. Я з самого початку розумів, що це не мій варіант, бо з досвіду інших вже знав, що таке потрапити в російський полон. Та й у бою ніхто з азовців потрапляти в полон не хотів.

Але в травні комбат нам сказав, що при виході в полон будуть дотримані гарантії від ООН, Червоного Хреста, тобто що все буде більш-менш цивільно. Та й ми начиталися тих Женевських конвенцій…

Ви вірили на той момент, що всі гарантії щодо вас будуть дотримані російською стороною?

На той момент ми всі просто були настільки втомлені, що єдине, що залишалося безумовним, це віра словам "Редіса", тому ми просто виконували накази. Він сказав, ми робили.

Хоча, у мене був рюкзак, який я носив з собою весь період Маріуполя, на випадок, якщо треба буде прориватися в сторону Запоріжжя. А в рюкзаку було дуже багато смаколиків, які ми з хлопцями просто в останні дні доїдали вже.

А ви для себе розглядали такий варіант, що можливо доведеться прориватися в сторону Запоріжжя?

Так, якби був наказ, що от хлопці, така-то ситуація, у вас є варіанти або одне, або інше. Але варіанту виходу в сторону Запоріжжя після наказу на вихід в полон не було і я його вже не розглядав.

Ви виходили з "Азовсталі" в останній день, так?

Так, я виходив 20 травня разом з командуванням батальйону і з командуванням на той момент ще полку.

Азовець "Крафт" на службі / Фото бригади

Яким був ваш вихід тоді – з боку росіян було більш-менш усе цивілізовано, коли вони приймали вас?

Через те, що одразу при виході нас знімали досить багато камер, все було більш-менш нормально. Єдине, що мені не сподобалося, що при обшуку все залежало від того, на якого росіянина, узбека чи кавказця ти попадеш, наскільки він адекватний і що з речей тобі залишить. У мене на тому етапі просто так забрали частину речей. Хотіли навіть забрати годинник, звичайний M-Tac за 800 гривень. Але я не збирався його віддавати і просто викинув з моста. Думаю, це їх розлютило, тому у мене ще якусь частину речей забрали.

А ще у нас з хлопцями позабирали аптечки, де були звичайні ліки.

І от поки були камери, все було нормально. Коли ми сіли в автобуси – теж ще більш-менш. А потім, коли нас супроводжували до колонії, то знову забирали цінні речі, шукали по автобусу хлопців-розвідників, снайперів чи танкістів, бо їм пропагандою вливали, що це ми знищили Маріуполь, Драмтеатр і так далі.

"Думали, що буде обмін або етап в Росію": про колонію в Оленівці і барак 200

Тоді ви одразу потрапили в Оленівку? І які у вас були перші враження від колонії?

Приїхали ми туди ввечері 20 травня. Знову був обшук, забирали якісь особисті речі, навіть зубну щітку забрали. Хотіли і спальник забрати, казали, що "він тобі тут не потрібен, будеш спати на ліжку". Але я сказав, що він не буде заважати мені спати навіть на ліжку. Тому спальник і каремат мені залишили.

У ваших попередніх інтервʼю я читала, що в Оленівці ви якраз таки спали на вулиці у спальнику і на карематі, так?

Я майже весь час спав надворі, тому що приміщення і бараки були дуже малі. Як тільки ми заїхали, хлопці, які потрапили туди в перші дні, розказали, що в приміщенні душно і взагалі немає місць, де спати. Перші яруси ліжок були зайняті пораненими, а решта спали тупо де було місце.

А між бараками була зона для прогулянок, досить велика, де росли дерева і була тінь. І я спав там на траві весь час до переселення на промзону, в барак 200.

Як і коли вас перевели в барак 200?

Це сталося за кілька днів до теракту. Десь за тиждень до того росіяни почали ходити по бараках і збирати якісь списки, перевіряти їх. Для нас це не було щось нове, бо хлопців постійно групами забирали то на Донецьке СІЗО, то ще кудись.

А ще в той час їх дуже сильно обурило, що після першого обміну в червні 2022 року, вони віддавали наших хлопців як військовополонених, а ми, з української сторони, віддали їм по факту військових злочинців, проти яких були справи. Тому потім до нас в Оленівку загнали слідчий комітет, і він з 9 ранку до 6 вечора тільки тим і займався, що ліпив на нас справи. Їх видумували з голови – хтось нібито якусь будівлю знищив, хтось якусь бабку вбив і так далі. Ті справи тягнули аж до суду, навіть очевидців познаходили, які, певно, за пачку гречки чи якісь гроші казали, що все бачили.

А вам тоді якусь справу теж шили?

На першому допиті, який у мене був з ФСБшником, я йому був не цікавий, тому що по документах проходив як старший кулеметник бронеавтомобіля. А автомобіль, за яким я був записаний, був знищений в Калинівці ще 4 березня. Так що на допиті я сказав, що з того моменту контужений і єдиний, хто вижив після того, як танк нібито попав у мою бронемашину. Так і відмазався тоді, і справу мені ніяку не пришили.

Але після теракту, коли я лежав у лікарні, до мене приходили чеченці і шукали мене по фото. Правда, тоді я сам на себе не був схожий і це мене врятувало, від чого не знаю, але від чогось точно.

Ви згадали про теракт. Перед тим, як вас переводили у барак 200, чи були відчуття або підозри, що щось не так, що росіяни можуть щось зробити і не просто так збирають туди азовців з різних бараків?

У нас тоді були дві основні версії – обмін або етап кудись в Росію. Тому що, дійсно, збирали дуже різних військових – артилеристів, мінометників, звичайних піхотинців, інструкторів, була і частина командування – "Лемко", "Пугач", "Смерч" й інші. Тобто ніякої чіткої закономірності, яка була до того, в цей раз не було.

А ще виглядало все так, що жити ми в тому бараці будемо тимчасово. Наприклад, там стояла одна чи дві 1000-літрових бочки з водою, але крана до них не було. Тому ми самі вигадували, як звідти черпати воду, щоб помити руки або сходити в душ. На 200 чоловік було два туалети на вулиці, а ями для них викопані так, ніби ми там реально на тиждень. Ми думали, що цей барак – якийсь перевалочний пункт, де всіх зігнали.

До речі, начальник колонії сказав, що нас переселили, аби покращити житлові умови в інших бараках. Але ми в це не повірили, бо навіщо було збирати по 30, 40, 50, 70 людей з різних приміщень, якщо можна було виселити 200 людей з одного барака, відремонтувати його і поселити назад?

Чи помічали ви щось дивне перед терактом? І чи можете розповісти про дрон, який бачили тоді над бараком?

Спершу була ситуація, коли прийшов електрик і нібито робив додаткове освітлення всередині бараку, а нас усіх в той час вигнали на вулицю. Так ми і чекали, поки поставлять якісь три додаткові ліхтарики і вздовж периметру натягнуть додатковий колючий дріт.

А ввечері, це була десь година 20 – 21, я вийшов на вулицю вмитися перед сном і почав коротку розмову зі своїм побратимом "Августом". Тоді підняв голову і побачив, що над нами щось летить. Я бачив, як воно мерехтіло червоним і зеленим світлом, тому як оператор дронів зрозумів, що це Mavic або якийсь аналог. І я такий кажу: "Хлопці, дивіться, тут щось летить". Ми підняли голову, подивилися, і десь за 3 – 4 хвилини почули, що недалеко від нас почала працювати РСЗВ у сторону позицій Сил оборони. Це був або "Град", або щось на кшталт того. Було буквально 4 – 5 виходів, але для нас це не було щось нове, бо за період перебування в Оленівці ми вже чули, коли від стін колонії працює або ствольна артилерія, або якісь системи залпового вогню. Тому я просто пішов спати.

"Навколо був запах диму і згорівших тіл": про теракт проти азовців

Я так розумію, ви прокинулися від вибуху? І чи розуміли тоді, що відбувається і що ви поранені?

Я не чув ні першого, ні другого вибуху. Прокинувся від пекучого болю в спині. Одразу сів на ліжку, почав роздивлятися. Перше, що мене здивувало, що навколо і на кількох ліжках, які були поруч, вже нікого немає. Я оглянув себе і побачив, що кінцівки цілі, критичних кровотеч немає, але в мене поранення черевної порожнини. Я зрозумів, що це внутрішня кровотеча і на той момент вже сподівався, що це все, що, походу, відмучився. Бо враховуючи той рівень медичної допомоги, який нам надавали на Оленівці, а це приблизно ніякий, то я розумів, що внутрішню кровотечу треба зупиняється тільки медикаментозно, а медикаментозно мені тут ніхто нічим не допоможе.

І от я такий на адреналіні взуваюся і в цей момент на мене з даху падає тисяча таких мікроголок, обпалена скловата, яку я потім виймав з-під шкіри вже навіть тоді, коли мене обміняли у вересні. Взагалі мене врятувало те, що я спав у найбільш дальньому куті бараку. І тоді я інстинктивно розумів, що треба вибиратися, йти до виходу, але бачу в тій стороні полум'я. Я оцінив ситуацію, взяв з собою фліску, бо розумів, що зараз мені стане холодно від втрати крові, і почав виходити.

Навколо все було як марево – пахне димом, згорівшими тілами. І мені здавалось, що все відбувається дуже швидко – я такий просто йду, бачу поплавлені ліжка, загиблих побратимів, бачу їхні тіла, вплавлені у ліжка, виходжу, перелажу через двері, йду до воріт і все. Там я вже втрачаю адреналін і розумію, що мені стає дуже боляче. Згодом мені "Масло", який теж поранений ішов за мною, сказав, що це відбувалося не так швидко, як от на словах, а довше, що ми виходили хвилин 5.

Тоді я вийшов на вулицю і влігся у найближчому на той момент для мене зрозумілому безпечному місці, де нічого не горіло. До мене принесли хлопця без ноги, здається. Я ще намагався йому з підручних тряпок накрутити турнікет, віддав свою куртку.

Барак після теракту в Оленівці / Фото Oleksandr Ermochenko

А в той час все починало розгоратися, хлопці ще намагалися витягувати когось, гасити полум'я, надавати допомогу пораненим. Тоді повз мене пробігав мій побратим "Білий" і я йому кажу, що треба вибиратися. Він такий – "ну так", і тоді хлопці ще доламали біля мене секцію паркану, ми вийшли в наступну зону і пішли до алеї, яка потім якраз була вже на усіх фотографіях.

Я був одним з перших трьохсотих на алеї і мене привели й посадили під дерево майже перед самими воротами. Тоді, десь за хвилин 10 – 15, працівники колонії почали кричати, щоб всі вийшли на вулицю. Бо, як розумію, хлопці бачили, що паркан зламаний, і почали прямо натовпом вилазити звідти, а вони перелякалися, що ми ще далі підемо. Почалась стрільба у повітря і нам всім сказали вийти на асфальт. Я тоді попросив, щоб "Білий" мені допоміг і мене перемістили теж. Ще сказав, що мені холодно, то побратим пішов і взяв у когось куртку.

Тіла азовців які загинули під час теракту, на алеї біля колонії в Оленівці / Фото AP

Далі я просто до ранку лежав на землі і слухав байки "Лемка", які він розказував, не даючи мені заснути. Хоч я казав, що от бачиш, я дихаю, живий, дай поспати. Але кожен раз, як тільки я закривав очі, він мене штовхав і говорив зі мною.

За якийсь час на територію вже пустили наших військовополонених медиків, вони почали сортувати поранених, кому можна було надати допомогу на місці. Я тоді отримав другий пріоритет на евакуацію і година 6 – 7 ранку мене загрузили в "Урал".

Їхали ми десь до години часу, тряслися в тому "Уралі", навколо крики, стогони. Коли нас вивантажували в 14-ій лікарні Донецька, я дізнався, що дехто з хлопців по дорозі загинув.

Потім я лежав на ношах на підлозі, до мене підбігла якась санітарка, питає, що зі мною. А я ледь міг говорити, та й памʼятаю все дуже погано, уривками, але тоді сказав їй якийсь діагноз, який мені продиктували наші хлопці, військовополонені медики. Тоді ця жіночка відкидає з мене ковдру і бачить, що піді мною в ношах багато крові. Вона хапається за голову, починає міряти тиск, а він 60 на 40 – це дві цифри, які я так і запам'ятав. Вона ще така каже: "Ну ти не можеш вже бути живим", а я лиш відповів, навіть промямлив, що "як бачите".

Тоді мені ставлять крапельницю, переносять в іншу частину, де я чекав карету швидкої допомоги. Там мене знову знаходить "Лемко", починає розказувати різні історії, відкинув мою ковдру, дивиться і каже, що до весілля заживе, все буде нормально, що ще поїдемо в Ірландію – це був наш прикол після однієї відпустки, коли я сидів в пабі з іноземцем-ірландцем і він запрошував до себе на День святого Патріка.

За якийсь час мене перевозять в іншу лікарню, 16-ту, де було краще хірургічне відділення. Там мене прооперували. І все, до початку вересня я лежав у лікарні і намагався відновитися.

Тобто весь цей час від моменту теракту і поранення до моменту, поки вас привезли в лікарню на операцію, по суті, ви були у свідомості?

Так, хоч під кінець я вже був досить помутнілий, бо в мене була величезна крововтрата. Згодом від хірурга, який мене оперував, я дізнався, що втратив кілька літрів, так, що в мене залишилось трошки більше 1 – 1,5 літра крові.

Але ж це дуже-дуже мало.

Так, це критично мало. Я коли відійшов від наркозу і мене перевели з реанімаційного відділення, до мене приходив хірург, щоб подивитися, як я. І він питав, чи я спортсмен, а я такий – ну так, все життя займався чимось різним – то футболом, то волейболом, то легкою атлетикою. Він тоді сказав: "Тобі дуже повезло, бо тебе серце викачало. Люди з такою крововтратою, як в тебе, не виживають". Я тоді подумав, ну супер.

"Крафт" на службі / Фото бригади "Азов"

"Осколок так і залишився в мені": про поранення і лікування в полоні

А загалом, яке було лікування в окупованому Донецьку – вас нормально пролікували за час до обміну? І наскільки важкі поранення виявилися по факту, коли вас вже оглянули і прооперували?

До обміну зробили так, щоб я вижив, щоб просто міг функціонувати. Це все. Я вже згодом зрозумів, що в лікуванні багато чого бракувало. Хоч загалом мене особисто пролікували нормально, в мене не було браку в антибіотиках чи знеболювальних. Але саме поранення було таке, що мені прооперували кишківник, в якому були осколки, але позашивали його, як могли. А ще був осколок в нозі, через який я і не міг ходити. От на нього забили і забули про нього.

Тобто вам його не витягнули?

Ні, він досі зі мною. Пройшло багато часу, і зараз, щоб його витягнути, це буде більш болісно і травматично, ніж далі жити з ним. Звісно, це трохи обмежує мені кількість фізичних навантажень.

А загалом, повертаючись до лікарні в полоні, я потрапив ще на нормального хірурга, який мене лікував, і на завідувача відділення, який інколи нас навіть від якихось ДНРівських блогерів захищав, коли вони приходили познімати і порозказувати, які ми фашисти, нацисти і так далі.

А окрім оцих блогерів, в лікарні до вас нормально ставилися?

Там люди ділилися на дві касти: ті, хто з вищою освітою, розуміли, що відбувається і в чому суть конфлікту. Від них ні слова було про фашизм чи нацизм, вони просто робили свою роботу. А от різні бабульки-санітарки, які телевізор надивилися, вічно бубніли, обзивали, погрожували, що буду сам в палаті прибирати. Я такий, та окей, залиште мені віник, я собі поприбираю.

А ваші рідні якось дізналися про те, що ви були поранені під час теракту в Оленівці?

Мама розказувала, що коли зʼявилася інформація про підрив військових в Оленівці, то вони почали шукати будь-що, що було б пов'язане зі мною – чи живий я, чи ні, бо я був одним з перших в списках поранених. А я, коли був у післямедикаментозному стані після операції, в мене брали якесь інтервʼю на другий чи третій день. Я його взагалі не памʼятаю. Мені це відео показали вже після обміну.

Я там лежу під покривалом, ледь можу три слова зв'язати. І ті журналісти щось розказують мені про HIMARS. А я на той момент, навіть не знав, що це, бо ми поки ми були в Маріуполі, їх не було. І я на відео просто киваю головою, бо в мене нема ні бажання, ні сили спілкуватися. Єдине, що мене на той момент цікавило, це скільки хлопців загинуло.

Азовці "Масло" і "Крафт" в лікарні після теракту в Оленівці: відео з сюжету пропагандистських ЗМІ

До речі, потім була цікава ситуація. Хлопці з батальйону охорони так званої ДНР показували відео, як ми по них з "Хаймарса" вдарили і просто рознесли колони техніки. Я тоді такий кажу: "І ви вірите, що в наш барак попав HIMARS? Якби це був він, там би не вижив взагалі ніхто".

"Якщо на обмін, то хоч 24 години потрясусь": про повернення в Україну

Ви повернулися в Україну майже за 2 місяці після поранення – 21 вересня. Як дізналися про обмін і чи повірили, що це саме обмін, а не, наприклад, перевезення в якусь іншу лікарню?

А мене за кілька днів до цього якраз і перевели в іншу лікарню, 15-ту. Бо стан був легший, а в хірургічний корпус, де я лежав, привозили багато поранених русаків і ДНРівців, бо вони зазнавали втрат на полі бою.

І от я лежав на останньому поверсі, де було управління охоронного батальйону. Десь 18 вересня прийшов до мене у палату офіцер, а він, до речі, був ще адекватним, і запитав, чи я азовець. Ну я відповів, що так, і вже подумав, що знову почалося, що прийдуть якісь ФСБшники чи ще хтось.

Але він уточнив, як я почуваюся, а я відповів, що дивлячись для чого. Він сказав, що треба буде годин 12 в "Уралі" потрястись. Я в жарт йому сказав, що якщо це їхати кудись на етап в Росію, то я мінус, мені погано. А якщо на обмін, то я хоч 24 години потрясусь. І він сказав, що це на обмін, і записав мої дані собі на листочок.

І от через день я побачив, як у внутрішній дворик лікарні приїхав "Урал", ще, здається, ФСБшники були. І тоді по списку з усіх 4 поверхів лікарні почали збирати азовців, бо на той момент тільки ми там лежали. Внизу, коли ми чекали, нам завʼязали руки, очі, загрузили в машину і повезли в Оленівку. Потім було ще кілька станцій – Донецьке СІЗО, Таганрог, Ростов, звідти літаком до Москви, потім у Гомель, а тоді вже автобусами на кордон.

Тобто вас ще по цілій Росії і окупованих територіях туди-сюди возили?

Десь так. Просто при кожній зупинці, де ми приїжджали, починалася перекличка. Людей було близько 400, і вантажили нас в Іл-76 чи 75. Я коли вперше почув прізвища, які називали, а там був мій командир батальйону, інші командири, то я реально думав, що нас везуть на етап в Росію або до "Редіса" в Лефортово чи ще кудись, де будуть шити гучні справи.

Памʼятаю, що ми забирали "Тавра" з Москви і ще когось. Тобто нас збирали всюди, хто де сидів. А вже потім разом доставили в Гомель.

Ви згадали про "Редіса" і Лефортово. А на той час, коли ви були в Оленівці і в лікарні потім, ви знали, де тримають командирів?

Там просто був інцидент, коли "Редіса" ще в Оленівці забрали на допити. Він йшов попри зони для прогулянок, де хлопці були, і хтось крикнув "командир, Слава Україні!". От "Редіс" тоді своїм голосом сказав "Слава Україні!" і просто три бараки, де було 900 чоловік, крикнули у відповідь "Героям Слава". Охоронці відразу стали переполошені, почали вдягати броніки, пригнали спецуру з резиновими кийками. І після цього все управління бригади забрали, бо думали, що вони піднімуть бунт. Тому ми потім чули, що їх забрали десь в Москву.

Якщо повернутися до вашого обміну – як він відбувався?

Вперше ми зрозуміли, що це точно обмін, коли побачили в Білорусі автобуси на старих донецьких номерах з прапором України. А коли зайшли в них, то нас вже охороняли не росіяни, а білоруси. І перше, що вони сказали, щоб ми не чудили, бо вже їдемо на обмін, а проблем нікому не треба.

Це вже потім в розмовах ми дізналися, що вони були сильно налякані, що от їдуть азовці, які нібито обгризеним нігтем можуть вбити кого завгодно.

Я був в одному з перших автобусів і мене обміняли ще за дня. Бо сам обмін тоді розтягнувся до ночі, поки 400 людей обмінювали. Так от через те, що я не курив, вийшло так, що я не зупинявся і одразу пройшов кордон. До речі, назустріч нам ішли ДНРівці, перелякані, аж з дороги сходили на узбіччя, щоб розминутися з нами. Коли я прийшов, то перше, що побачив, величезну кількість карет швидкої допомоги, камери, світло. До мене підбігли дві медсестри, бо бачили, що я шкутильгаю. Пропонували одразу забрати швидкою, але я відмовився. Думаю, зараз такий двіж намічається, а я не критичний і поїду з усіма в автобусі. Тим більше може комусь з хлопців більше допомога буде потрібна.

Так і сталося. І потім, коли ми вже сиділи в автобусі і їхали, то волонтери нас так закормили, що аж погано було (сміється). І хтось з поліцейських, які супроводжували нас, дав нам телефон і ми всі по черзі дзвонили рідним, казали, що вже в Україні і скоро будемо в Чернігові.

"Важив 37 кілограмів": про наслідки полону і лікування в Україні

А який у вас був стан після повернення в Україну і чи доліковувалися ще тут?

Стан був поганий. Загалом у мене ріст 168, а нормальна вага десь 65 кілограмів. Але після полону, коли я зважився, то був десь 37 кілограмів. Тобто я був максимально худий, я втратив і м'язову масу, і всю жирову. Це, звісно, і через брак харчування в полоні, і через поранення.

"Крафт" після повернення з російського полону / Скриншот з відео

Після повернення в Україну я лікувався ще десь 4 місяці, з мене витягали осколки, які можна було дістати ще. А вже в лютому 2023 року я повернувся у стрій, тобто до кінця так і не долікувався.

Зараз ще маю проблеми зі здоровʼям, які потребують лікування раз в один-два місяці. Бо без операційного втручання і без щомісячних крапельниць я нормально, повноцінно функціонувати, на жаль, не можу.

А ви плануєте ще робити ці операції?

Зараз на службі часу на це як такого немає. На ВЛК і потім хірурги мене питали, що мені робили в Донецьку. А мені що, хтось казав, що там робили? Єдине, що сказали, що вирізали 10 сантиметрів кишківника.

Тому тепер кожен раз, коли починаються обстеження, хірурги кажуть, що треба заново відкривати, дивитися, по факту приймати рішення, що можна зробити, чи буде все нормально, чи ні, і мені з цим далі жити. Операції разом з реабілітацією займуть десь до пів року часу точно. А я зараз на пів року випасти з служби не можу. Тому все просто чекає.

Боєць "Крафт" на службі в "Азові" / Фото бригади

Ви досить швидко повернулися в стрій після обміну і зараз служите, попри те що, наприклад, вам треба було б вирішити справи з особистим здоров'ям. Яка у вас була мотивація так швидко повернутися на службу? Бо зараз військові переважно спершу вирішують справи, а тоді вертаються.

Тоді, у 2023-му, ситуація була трохи інша. З полону перед цим вийшло все командування і нам сказали, що, хлопці, потрібно буде швидко формувати бригаду. І тоді всіх старих азовців, яких повернули, в тому числі і мене, поставили на керівні посади, аби розвивати підрозділ, яким на той час на Запорізькому напрямку командував "Раз-Два".

Тому мені сказали повертатися. Я ще уточнив у хірургів, чи можуть через мої травми бути якісь незручності, але вони сказали, що в цілому все буде нормально. Тому я пройшов гарну реабілітацію, мені відновили фізичну форму, яку я зараз підтримую, і я став у стрій.

А мотивація була така, що на той момент потрібно було далі продовжувати воювати. І я розумів, що наш підрозділ, як один з тих, хто давним-давно перейшов на стандарти НАТО, має бути взірцем для інших. Ну і ще важливо те, що велика кількість наших побратимів досі перебуває в полоні. А єдине, чим по факту ми можемо їм допомогти, це брати російських полонених і обмінювати їх на своїх хлопців. А їх у полоні ще залишається багато. Зокрема і тих, хто був поранений в теракті в Оленівці.

"Злочини Росії нікуди не зникають": памʼять про закатованих у полоні

Кілька днів тому Верховна Рада встановила 28 липня Днем пам'яті закатованих або загиблих у полоні, зокрема захисників Маріуполя, вбитих у Оленівці. Чому, на вашу думку, ця дата потрібна і важлива для України?

Тому що ми воюємо за всіма нормами військового права, нормально ставимося до військовополонених. А Росія, ще з часів АТО чи ООС, ніколи не дотримувалась жодних конвенцій щодо поводження з військовополоненими чи інших. Тому ми маємо постійно говорити і нагадувати, що її злочини нікуди не зникають. Навіть зараз ми постійно бачимо відео з наших БпЛА, як росіяни страчують військових, які здаються в полон.

І те, що сталося з нами в Оленівці – це просто зухвалий терористичний акт, який був проявом сили, проявом безкарності, що ми все одно нічого не зможемо їм зробити. І про це потрібно пам'ятати. Можливо, через 60 – 100 років якийсь міжнародний суд визнає і знайде причетних до цього теракту людей. І я не кажу зараз про начальника колонії, якого давним-давно вбили, а про саме замовників, про тих, хто був ініціатором, а не виконавцем.

Ви не вірите, що це станеться швидше? Умовно, за 5 чи 10 років, зважаючи на те, що є багато розслідувань як правоохоронних органів, так і журналістів?

Перше, і це факт, що історію пише переможець. А в цих умовах нам абсолютно недоступні архіви ФСБ чи ще когось, які б могли підтвердити, що наказ скоїти теракт дала така-то особа. Та й підозри росіянам за страту військовополонених в Оленівці вручають заочно.

Тому наразі я розумію – важливо, що є день, присвячений цій трагедії і що він залишиться в історії, що ми будемо повертатися до подій теракту, проводити акції памʼяті і різні покоління будуть задумуватися і знати, що сталося. Вони знатимуть історію і будуть розуміти, що таке Росія насправді і що ніякі домовленості з нею неможливі.