Пропаганда на века: как словаков сделали пророссийскими

21 серпня, річниця вторгнення Росії до Чехословаччини у 1968 році, є доброю нагодою замислитися над ставленням деяких словаків до колишніх окупантів.

Як можливо, що нація, свобода якої була розтоптана під тисячами російських танків і яка жила під російською окупацією 21 рік, стала п’ятою колоною Росії в Європі?.

Але спершу давайте уточнимо базові поняття.

У 1968 році до Чехословаччини вторглися та потім окупували росіяни, а не вигадані "совєти".

Мова окупації була російська, а не "совєтська", наказ на вторгнення надійшов із Москви, а не з Алма-Ати чи Мінська.

Ті, хто пережив це, знали точно: написи на стінах чеських та словацьких міст не кричали "Совєти, геть!", а вимагали виходу саме росіян та "Івана".

Братислава, 21 серпня 1968 року.

Також вони називали вбивць людей, розстріляних на вулицях наших міст, росіянами, а не українцями, казахами, грузинами чи представниками інших націй, ув’язнених у Російській імперії, перейменованій у XX столітті на Радянський Союз.

Сьогодні лише люди, старші за 65 років, добре пам’ятають про російське вторгнення.

Люди старші за 50 років ще пам’ятають, що вчителі були "товаришами", червоні прапори на вікнах шкіл та офісів, всюдисущі Леніни, гасла "З Радянським Союзом навіки і ніколи інакше" та російські військові казарми в містах.

Проте люди, молодші 40 років, а це більше половини населення Словаччини, нічого не пам’ятають з окупації.

Вони знають лише те, що розповіли їм батьки про життя під росіянами, або те, що вони побачили у фільмах.

Ще один важливий момент.

Те, що деякі молоді словаки чують про окупацію від своїх предків, може різко відрізнятися від реальності.

І це не просто вікова забудькуватість.

Важливу роль відіграє й те, що деякі словаки — комуністичні функціонери, офіцери таємної поліції тощо — отримували вигоду від окупації.

Їхні нащадки можуть сприймати часи російської окупації як "золоту еру".

Окупація може здаватися загубленим раєм навіть деяким із тих, хто програв у змінах після 1989 року, а таких багато.

Звісно, чехи, поляки та інші нації також страждають від провалів пам’яті.

У них теж були колаборанти-комуністи та члени таємної поліції, які отримували вигоду від правління Москви.

У них також є ті, хто програв внаслідок змін після 1989 року.

Є ті, хто відчув розчарування від невдач демократії.

Проте саме словаки (на додачу до угорців) стали п’ятою колоною Росії в Європі.

Деякі корені цього явища – недавні, проте інші сягають аж XIX століття.

Однією з причин є провал словацької освітньої системи.

Вона стала жертвою політики після 1989 року і провалилася катастрофічно.

Ми вже давно перестали очікувати від освіти виховання історичної свідомості та культури.

Це не лише проблема шкіл під централізованим контролем Міністерства освіти.

Деякі автономні університети та інститути Словацької академії наук також тісно "дружать" із російськими університетами, керованими КДБ.

Ще одна причина — словацькі місцеві органи влади після 1989 року не дерусифікували наші вулиці.

Не лише у провінційних містах, а й у столиці, нібито найзахіднішому та найдемократичнішому місті Словаччини.

Через третину століття після відходу окупантів можна народитися у Братиславі на Московській вулиці, піти до школи на вулиці Туполєва, працювати на Байкальській вулиці і завершити життя на Ломоносова.

У Братиславі є 36 "російських" вулиць: окупанти ретельно позначили свій "Русскій мир на Дунаї".

Кажуть, що перейменування вулиць коштує дорого.

Так, культура – це дорого.

Проте її відсутність коштує значно більше.

Втім, досить голосити про глибоке бажання мерів та депутатів Братислави лежати "вічно і ніяк інакше" під Москвою.

Краще подивимося, звідки взялося це бажання.

Його корені сягають XIX століття.

Кожен словацький учень може на пам’ять процитувати рядки про "поворот до того старого дуба, що протистоїть злим часам" з панслов’янської поеми Яна Коллара "Дочка Слави", опублікованої у 1824 році.

У цій поемі "старий дуб" — це царська Росія.

Тобто країна, яку Коллар ніколи не відвідував.

Бажання Коллара звернутися до Росії пізніше було продовжено батьком нації Людовитом Штуром.

99,9% словаків ніколи не читали його "Слов'янство і світ майбутнього", але всі знають, що це "політичний заповіт" Штура, в якому він висловлює свою палку любов до Росії — країни, яку він також ніколи не відвідував.

Книга нібито написана німецькою в 1852 році, але була невідома до 1867 року, коли її опублікували.

Вгадайте, де і якою мовою? Відповідь очевидна – у Москві й російською мовою.

За легендою, російський видавець отримав рукопис від "неназваного близького друга Штура" у 1862 році.

Конкуруюча легенда стверджує, що Штур (який помер на початку 1856 року) сам доставив рукопис до російського посольства у Відні.

Звісно, можна вибрати, у що вірити.

Проте обидві історії кидають глибоку тінь на походження "політичного заповіту" "батька словацької нації".

Якщо книга не підробка, тоді випускник німецького університету та євангеліст Штур так глибоко ненавидів західне християнство, ідеї республіки, демократії та вільного ринку, а також власну мову, що бачив майбутнє словаків і "красиву Словаччину майбутнього" в кріпацтві, переході в православ’я та використанні російської як літературної мови словаків.

Наскільки це ймовірно? Словакам, які не можуть у це повірити, я завжди рекомендую прочитати книгу — вона вільно доступна в інтернеті.

Схоже, як інтелектуал Штур повністю провалився.

Але є й інша можливість — що Штур взагалі не писав "Слов'янство", а книжка є підробкою російської таємної поліції, сучасною мовою — інструментом гібридної війни проти Австрії.

Виглядає занадто фантастично? Можливо, але варто пам'ятати й відомі фальсифікації на кшталт "Протоколів сіонських мудреців" чи підробки чеських манускриптів.

Ці приклади показують, що це не було б нічим унікальним.

Тож цілком можливо, що всі сліди "Слов'янства" ведуть до Росії.

І можна лише дивуватися тому, як пропаганда позаминулого сторіччя досі отруює мізки словакам.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів.