Формула безопасности. Что важно в переговорах Европы с Трампом о гарантиях для Украины

Нарешті відбувся запуск процесу, до якого в Україні вже давно прагнули – міжнародні консультації щодо розробки безпекових гарантій.

Ця ідея отримала дихання після своєрідного "благословення" з боку Сполучених Штатів під час багатосторонньої зустрічі з лідерами європейських країн у Вашингтоні, коли США пообіцяли європейським лідерам трансатлантичну підтримку.

Часу було змарновано чимало.

Стартом дискусій про гарантії безпеки можна вважати ініціативу французького президента Емманюеля Макрона про потенційне відправлення західних військових до України.

Це було ще у лютому 2024 року.

Тоді, втім, ця ідея не здобула широкої підтримки.

Навіть у Києві бракувало ініціативи у її підтримці – українська влада у цьому питанні віддавала перевагу тихій дипломатії, не в останню чергу через те, що ініціатива Макрона не прийшлася до вподоби Сполученим Штатам.

Прихід до влади в США нового президента міг надати імпульс цій ініціативі, проте все сталося навпаки.

"Коаліція рішучих", ядром якої були Франція і Сполучене Королівство, вела переговори про її майбутнє наповнення, проте без особливого поспіху і розмаху, що давало багатьом спостерігачам підстави заговорити про буксування процесу.

Потреба залучити західний контингент для дієвих повоєнних гарантій безпеки, яка була очевидною для українців і також стала зрозумілою партнерам у Європі – виявилась не зовсім очевидною для Вашингтона, без чиєї підтримки ініціатива мала слабкі шанси на втілення.

А якою б сміливою не була "коаліція охочих-рішучих", та без участі Сполучених Штатів надані нею гарантії безпеки виглядали б непереконливими для Росії.

Це звучатиме трохи тавтологічно, але європейські гаранти безпеки України самі потребували гарантій, але вже американських.

Виходило так, що Україні були потрібні не просто гарантії (європейські), а "гарантовані гарантії".

Тобто "гарантовані" Сполученими Штатами.

Чому Європа не може забезпечити дієві гарантії самотужки?.

Європейці не приховують, що не мають достатніх спроможностей для втілення власних амбіцій – від кількості військових в арміях європейських держав до передачі розвідданих.

Ба більше, серед країн "коаліції рішучих" були й такі держави, які не хотіли долучатися до коаліціантів за умови, якщо формат буде сприйматися як "антиамериканський".

Саме тому європейські політики працювали над тим, аби Вашингтон усе ж змінив свої підходи.

Центр "Нова Європа" ще рік тому, коли посилювалися голоси тих, хто закликав до переговорів із Росією, розробив аналітичний документ за назвою "Безпекова матриця".

Наші ключові висновки полягали у тому, що яким би не був шлях до завершення війни, для України він обов’язково має пролягати через гарантії безпеки.

Це мало стати принциповою передумовою офіційного Києва для будь-якого дипломатичного сценарію завершення війни чи навіть її потенційного призупинення.

Згодом наш Центр замовив соціологічне опитування, яке підтвердило, що це не лише аналітичний висновок, а й вимога суспільства: жодні переговори з росіянами без гарантій безпеки не мають сенсу.

64% українців відповіли, що на переговори з Путіним йти не варто, якщо Україна не отримає реальних безпекових гарантій з боку Заходу.

Їхній аргумент – бо у такому разі Росія після нетривалої паузи знову почне війну.

Варто віддати належне: українське керівництво відразу взяло цей підхід на озброєння.

На жаль, у США його важливість усвідомили лише зараз.

Однією з головних причин сумнозвісної перепалки на зустрічі в Овальному кабінеті 28 лютого між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом якраз і стала відмінність бачення.

Український лідер тоді наголошував на пріоритетності безпекових гарантій, американський – чути нічого не хотів, крім слова "перемир'я".

Через майже пів року відтоді президент США, як бачимо, скорегував позицію до майже протилежної.

Тепер для Трампа перемир'я вже не на порядку денному, натомість США зголосилися з думкою про розробку гарантій безпеки.

Але додамо трохи реалізму.

Звісно, немає жодних підстав вважати, що процес розробки гарантій безпеки виявиться успішним у найближчій перспективі.

Тим більше – немає жодних підстав вважати, що Росія погодиться на будь-які гарантії, розроблені й запропоновані "коаліцією рішучих".

Проте є й інша реальність, яку з часом доведеться прийняти американській верхівці.

Вони мають усвідомити, що Україна і "коаліція рішучих" мають працювати над втіленням своїх цілей, часом не зважаючи на те, яким складним і тривалим є цей шлях.

І було б цілком виправданим, якби "коаліція рішучих" була готовою запускати різні етапи своєї місії навіть до перемир'я, що мало би переконати агресора в серйозності намірів союзників України.

Поки що гірка реальність полягає в тому, що Сполучені Штати не дуже охочі до участі в ініціативах, пов'язаних із підтримкою України.

Комерціалізація зовнішньої політики США – визначальний чинник в ухваленні рішень.

Але те, що США погодилися на координацію розробки гарантій, – уже великий крок вперед.

Далі справа за аргументами досвідчених військових і дипломатів Європи.

У цьому сенсі, можливо, стане у пригоді інше напрацювання "Нової Європи", оприлюднене ще два роки тому: тоді аналітична команда Центру проаналізувала уроки безпекових моделей в інших країнах світу.

Найбільш обговорюваних на той час: ізраїльської, південнокорейської, західнонімецької та тайванської.

Про ці уроки важливо не забувати і сьогодні.

Ось вони.

Причому враховувати треба і позитивні, і негативні елементи досвіду.

Усі ці безпекові моделі "зав’язані" на США, хоча там не відразу на це погоджувались.

Більшість проаналізованих кейсів демонструють, що потрібен час і неймовірні дипломатичні зусилля, аби переконати Вашингтон у впровадженні моделей, які сьогодні, через багато десятиріч із моменту їх запуску, виглядають як цілком природні чи навіть ініційовані Вашингтоном.

Стратегічна невизначеність.

З тайванської моделі варто було б запозичити елемент "стратегічної невизначеності", який би не дозволяв Москві чітко розуміти, якою мірою "коаліція рішучих" готова допомагати захищати Україну.

Москва завжди була проти, але страх не сковував Вашингтон.

Росія не вперше намагається нав'язати іншим своє бачення.

В історії чимало безпекових моделей реалізовувались в умовах жорсткої опозиції з боку Кремля, однак у Вашингтона та інших західних столиць не бракувало відваги втілювати своє бачення та рішучу політику.

Наразі Україні пропонують "неповноцінні" моделі.

Навіть коли західні політики, дипломати чи експерти беруться використовувати історичні аналогії та обговорюють одну з цих моделей як найбільш релевантну для України (і навіть альтернативну до НАТО) – вони зазвичай пропонують "модифікований варіант" цієї моделі.

І щоразу результатом модифікації стає "обрізана версія" моделі, яка спрацювала деінде у світі.

Власна армія та ВПК.

Попри безпекові гарантії від США (у випадку Південної Кореї), де-факто союзницький характер безпекової співпраці (Ізраїль та Тайвань) чи навіть членство у НАТО (як у випадку Західної Німеччини) – держави, що мали американські гарантії, не припиняли фокусовано опікуватися розбудовою власної армії та/або військово-промислового комплексу.

Так – зокрема і завдяки фінансовій підтримці США, а також економічному розвитку, який, вочевидь, невипадково збігався у часі з покращенням безпекової ситуації.

Ціна має значення.

Запроваджуючи чи удосконалюючи кожну з безпекових моделей, США (та союзники) виходили не в останню чергу з фінансових міркувань – наскільки та чи інша модель буде коштовною і якими є шляхи оптимізації без впливу на ефективність моделі.

У випадку з Україною питання цінової ефективності має добре відому західним партнерам відповідь: найоптимальнішою моделлю для гарантування української безпеки мало би бути членство в НАТО.

Та головний висновок нашого дослідження полягав у тому, що більшість проаналізованих моделей не виникали відразу у тому вигляді, в якому ми їх знаємо сьогодні.

Вони переважно були модифіковані та змінені у часі.

Вони еволюціонували.

Так, у випадку Південної Кореї основний договір про взаємну оборону був підписаний ще під час перемир'я 1953 року, але угоду про статус американських військ уклали лише в 1966-му.

Тактична ядерна зброя США була розміщена в 1957 році, проте вже в 1991 виведена з півострова.

У випадку з Ізраїлем найбільш цінний для нас практичний елемент цієї моделі – десятирічні меморандуми про довгострокову підтримку з боку США – з’явилися лише у 1999 році.

Тайванська модель залишається прикладом постійної адаптації – її регулярно оновлюють відповідно до потреб стримування Китаю.

У цьому сенсі варто розуміти: те, що видається неможливим сьогодні, згодом може стати реальним.

Участь президента Фінляндії Александра Стубба у переговорах із Дональдом Трампом щодо гарантій безпеки є досить символічною ілюстрацією цієї тези, адже йдеться про лідера нейтральної країни, яка зрештою стала членом НАТО.

Тому якими б не були запропоновані гарантії безпеки, не варто забувати, що вони можуть мати тимчасовий характер.

До того ж останні пів року довели, як Трамп може коригувати позицію.

І точно таких корекцій може зазнати його нинішнє бачення щодо вступу України до НАТО.

Автор: Сергій Солодкий,.

директор Центру "Нова Європа",.

для "Європейської правди".