Пам'яті старшого сержанта Андрія Іванюка

Із Майдану пішов на фронт, загинув у жовтні 2024 року під час бою на Харківщині 

Андрій десять років життя присвятив боротьбі за незалежність України. На фронті був командиром розвідувального відділення, неодноразово заходив у тил ворога, займався знищенням російських снайперів, брав участь у штурмових і оборонних операціях.  

Він народився 4 січня 1990 року у селі Вільхівці Борщівського району на Тернопільщині, а дитинство його пройшло у селі Дністрове, куди переїхала родина.  

Як розповідає сестра Тетяна, хлопець змалку добре вчився, мав чудову пам'ять, захоплювався історією України.  

- Він часто прокидався вдосвіта, збирав рюкзак і йшов на Дністер ловити рибу. Лише згодом я зрозуміла, що це наповнювало його внутрішнім спокоєм. Андрій мав особливе вміння помічати красу природи і черпати з неї сили. А ще він любив збирати каміння із закам’янілими рештками тварин, - розповідає вона.

Після школи хлопець вступив до Борщівського професійного ліцею, де вивчився на маляра.  

- Під час навчання брат працював, адже йому було важливо себе забезпечувати. Він ділився заробленим зі мною. Андрій був сміливий і завжди відстоював справедливість. Якось вліз у бійку, в якій проти одного було декілька хлопців - він вирішив зрівняти сили, - пригадує Тетяна.

Він із дитинства цікавився військовою службою. Коли Андрію виповнилося 18 років, попросив тата приїхати у ліцей і написати заяву на достроковий захист диплома, аби піти на строкову службу, хоч мав право на відтермінування. Через тиждень йому прийшла повістка. 

- Важко описати, як він радів, що служитиме. Андрій був воїном від народження, ніколи не ховався від труднощів, не пасував перед небезпекою чи страхом. Коли йому було 19 років, урятував хлопця, який тонув. То був перший випадок, коли він зберіг життя людини, ще декілька разів завдяки швидкій реакції та правильним рішенням рятував побратимів під час бойових завдань. Не терпів брехні, не зраджував своїм переконанням, зневажав боягузтво і лицемірство, - розповідає Тетяна.  

Коли розпочалася Революція Гідності, Андрій перебував у рідному селі. 19 січня, після розстрілів на Майдані Незалежності, він поїхав до Києва та доєднався до 15-ї сотні Самооборони.  

- Потім він разом із побратимами-майданівцями вступив до лав Національної гвардії. Спершу - як резервіст. Андрій був одним із добровольців-майданівців, які сформували кістяк першого добровольчого батальйону імені генерала Кульчицького. У березні проходив тренування у Нових Петрівцях і вже у квітні, в складі батальйону, поїхав виконувати бойові завдання на Схід, - розповідає Тетяна.  

Ще на Майдані хлопець обрав собі позивний «Скіф». Побратими розповідають, що це пов'язано із його захопленням історією скіфської доби, їхньою військовою майстерністю.  

- Із 2014 року Андрій був командиром розвідувального відділення, разом зі своїм підрозділом виконував завдання практично по всій лінії фронту. Брав участь у звільненні Слов'янська. Неодноразово задля отримання розвідувальних даних заходив у тил ворога. У 2016 році отримав кульове поранення ноги. З 2018 по 2021 роки виконував бойові завдання із контрснайпінгу в поєднанні з розвідувальною діяльністю на Донеччині, - розповідає сестра.

«Скіф» також проводив інструктажі з бойової підготовки, навчив та підготував велику кількість військовослужбовців, які захищають Україну на полі бою. 

На початку повномасштабного вторгнення Андрій повернувся на військову службу до рідного батальйону імені генерал-майора Кульчицького. Брав участь в обороні Києва та виконував бойові завдання у районі Горенки Гостомельського району. Із Київщини їхній підрозділ перемістили у східні регіони України. Там хлопці давали відсіч ворогу на території Кремінної, Ямполя, Діброви, Закітного, Яковлівки, брали участь у звільненні Лимана.  

- Андрій також проходив військову службу в складі батальйону Нацгвардії «Буревій» на посаді головного сержанта роти ударних безпілотних авіаціних комплексів спеціального призначення. У 2023 році виконував бойові завдання в районі Білогорівки. У 2024 році брав участь у боях в Серебрянському лісі, у штурмі та утриманні позицій, після цього знову в Білогорівці. Останнім місцем, де Андрій захищав Україну, був Купʼянськ, - розповідає Тетяна.  

2 жовтня 2024 року Андрій Іванюк, виконуючи завдання в районі Піщаного та Глушківки Купʼянського району, загинув внаслідок артилерійського обстрілу.  

- Востаннє ми бачилися з Андрієм під час його відпустки, за кілька тижнів до загибелі. Він приїхав привітати мою донечку з Днем народження. Це була дуже тепла зустріч. Не мала жодного передчуття, що востаннє… Брат не раз потрапляв у надзвичайно складні ситуації, але знаходив вихід. Того страшного дня росіяни наступали і атакували позиції Андрія та його хлопців з усіх можливих видів зброї, - ділиться жінка.

Андрія Іванюка поховали у селі Дністрове на Тернопільщині. Серед його нагород - відзнака Нацгвардії України «За доблесну службу» (2014 рік), грамота Верховної ради України «За заслуги перед Українським народом», почесна відзнака «Учасник АТО», відомча відзнака МВС нагрудний знак «За відвагу в службі» (2016 та 2021 роки), медаль Української православної церкви «За жертовність і любов до України», медаль «За військову службу Україні» (2023 рік). Посмертно військовослужбовцю присвоїли звання «Почесний громадянин Тернопільської області. 

За словами Тетяни, однією з мрій Андрія було збудувати дім для своєї родини. А ще він планував із дружиною розпочати власну справу - виготовлення виробів із дерева. Вони купували обладнання, щоб після перемоги разом розвивати бізнес…  

Рідні створили петицію на сайті Президента України, щоб Андрію Іванюку присвоїли звання Героя України (посмертно).  

У чоловіка залишилась дружина, син і донька, яка народилась після загибелі тата, а також батько, мати і сестра. 

Світла пам’ять і честь Герою! 

Фото з сімейного архіву