"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор"
"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор"

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор"

У той день Сабіна Грицай дуже не хотіла, щоб її чоловік їхав на роботу, адже у нього мав бути вихідний. Чому саме було погане передчуття – дівчина не розуміла. Вона сама не могла прийняти власної поведінки, коли в істериці просила Євгена залишитись вдома.

Все ж Євген Грицай загинув 27 червня 2022 року у місті Кременчук. Він був на своєму робочому місці у ТЦ "Амстор", куди влучила російська ракета. Сьогодні, 17 вересня, Євгену мав би виповнитись 31 рік, але його вбила Росія.

Сабіна у рамках проєкту "Життя після втрати" поділилась з 24 Каналом, як переживає загибель чоловіка та чому вважає, що керівництво "Амстору" має бути покаране. Зараз найбільша ціль дівчини – зібрати підписи на петиції щодо запровадження Дня пам'яті цивільних жертв війни.

"Пішли у магазин… Обручки купимо"

Сабіна вперше побачила Євгена, коли влаштувалася на роботу кредитним спеціалістом. Хлопець працював неподалік, але тоді максимальний їхній контакт був на рівні: "Привіт, я приніс тобі накладну. Бувай".

А потім Сабіна поїхала за кордон, почалась пандемія і здавалось, що їхні шляхи вже точно не перетнуться. Однак все відбулось тоді, коли зовсім цього не очікуєш.

Я повернулася додому і Женя мені написав: "Привіт, як в тебе справи?". В мене його в друзях не було, я навіть не бачила його сторінку,
– розповіла дівчина.

Хлопець запросив її на побачення. Напевно, він зовсім не сподівався, чим обернеться ця зустріч. Та й сама Сабіна точно не очікувала від себе такої гостроти. Через попередні невдалі стосунки дівчина була геть розчарована у всіх – навіть у самій собі.

"Я, мабуть, хотіла максимально йому показати, що я дуже погана людина і в нас нічого не вийде. Реально, я просто боялася стосунків. Я йому одразу все "випалила", мовляв, я погана і в цьому, і в цьому. І тут я нічого не хочу, і так мені не подобається. Все, що може було погане про себе розповісти – я розповіла", – пригадала Сабіна.

Натомість Євген спокійно відповів: "І що? Я витримаю". Після цього було друге, третє побачення, перші обійми та поцілунок. Вже на восьмому побаченні вирішили жити вдвох, а на десятому – з'їхалися.

Згодом була чергова прогулянка в Кременчуці, яка усе змінила ще більше. Євген просто посеред вулиці сказав: "Пішли у магазин… Обручки купимо". Одруження вони відсвяткували вдвох. Згодом так само удвох відзначали і першу річницю, а вже через тиждень Євген загинув.

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор" - Фото 1
Сабіна та Євген прожили у шлюбі лише рік / Фото з сімейного архіву

Яким був Євген?

Сабіна зізнається: коли жінка втрачає, іноді буває, вона злиться на чоловіка. Людина починає шукати хоча б погані риси коханої людини, які б її врятували.

"Коли ти в цю чорноту занурюєшся, тут дуже важливо мати хоча б якісь емоції всередині себе. Нехай це буде злість, ненависть, кохання – неважливо. Якщо емоцій немає – це все. Це вже точка неповернення", – пояснила дівчина.

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор" - Фото 2
Євген був спокоєм Сабіни / Фото з сімейного архіву

Вона шукала для себе цю "мотузку порятунку", але зрозуміла, що їй немає за що злитись на свого чоловіка. Для неї він був ідеальним.

"В мене є мій особистий щоденник, в якому колись я записувала свої мрії і бажання. Там я розписала собі все про фінанси, чоловіка, якого я хочу біля себе бачити, про сім'ю, яку я для себе хочу, скільки в мене буде котів, собак, дітей. І коли я перечитувала його після загибелі Жені, я зрозуміла, що це його опис – там навіть вік чоловіка був той самий", – сказала Сабіна.

Євген робив все для того, щоб Сабіна почувалась коханою, захищеною, найкращою. Дівчина впевнена: саме таке ставлення чоловіка вплинуло на те, як вона сприймала себе. Дивлячись на себе у дзеркало, їй нарешті подобалось власне відображення. А найголовніше – її чоловік був її спокоєм.

Я дуже емоційна, можу спочатку робити, а тоді думати. Він – ні. Він спокійний. Так, в нього є стержень, але він спокійний. Якщо у нас була якась сварка, то він чекав, поки я вже видихнуся, покричу. Він потім сяде і нормально завершить цей діалог за два – три слова. І все буде вирішено,
– зазначила Сабіна.

Євген знав усі "болі" коханої. Знав, як її колись ображали, у чому Сабіні страшно – і ніколи цим не маніпулював. Євген був її захистом, який рухнув 27 червня 2022 року.

"Вибач, я маю йти": що було перед трагедією?

26 червня ввечері Євген повернувся з роботи і сказав, що має для дружини дві новини: хорошу й погану. Хороша – він приніс її улюблений салат. Погана – його викликали завтра на роботу, у його вихідний день. Сабіна не могла стримати злості.

"Ми дуже довго з ним розмовляли, я дуже ображалася. Я знаю цю компанію, я знаю цього директора. На жаль, я знала, що якщо щось станеться, всі на тебе начхають, переступлять і підуть далі", – сказала дівчина.

Після довгої розмови чоловік погодився, що завтра, 27 червня, він йде на роботу і пише заяву на звільнення. Однак Євген наполягав, що відпрацювати цю робочу зміну він точно мусить, а заяву напише вже ввечері.

Я вночі проснулася, приблизно четверта ранку була. У мене було таке відчуття, що мені треба двері закрити, а ключі викинути у вікно,
– пригадала Сабіна.

У дівчини було чітке передчуття, що щось станеться. Зранку вона прокинулась, коли Євген снідав. Вона знову просила його не йти, істерила та плакала. За інших обставин така істерика точно б налякала чоловіка і змусила б залишитись вдома з дружиною, але цього разу Євген міцно обійняв Сабіну, поцілував і сказав: "Вибач, я маю йти".

Близько 10:00 Євген поїхав на роботу. Сабіна зазвичай телефонувала йому, коли починалася обідня перерва. Однак того дня не встигла.

Почалась повітряна тривога, а тоді перший вибух, другий вибух… Сабіна вибігла з квартири з собакою, у коридорі вже побачила повідомлення від знайомих – палає "Амстор".

"І все, я кидаю собаку, я не пам'ятаю навіть, чи я закрила ключами двері. Просто почала бігти. Я в той момент не пам'ятала, куди мені бігти. Сіла на автобус, через кілька метрів водій сказав, що далі не поїде. Я вибігла, а всередині мене ніби все вмерло. Я бігла з останніх сил, я падала, вставала, падала, бігла. На мене люди дивно дивилися, але мені було все одно. Я побачила чорний дим", – розповіла Сабіна.

Дівчина одразу почала шукати їхню машину. Її не було на місці, де Євген завжди паркується. Сабіна кричала усім, просила врятувати її чоловіка, який у торговому центрі. Натомість її заспокоювали, пропонували воду.

І тут я повертаю голову і бачу нашу машину там, де він ніколи її не паркував. І все, в мене знову ніби щось всередині обірвалось – я розумію, що його (Євгена – 24 Канал) вже немає,
– сказала дівчина.

Того нещасного ранку все йшло не так, як зазвичай. І машина, припаркована у зовсім іншому місці, стала остаточною крапкою у цій трагедії.

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор" - Фото 3
Обстріляний "Амстор" у Кременчуці / Фото ДСНС

"Покажемо тіло, якщо не будете істерити": поїздка в морг

На восьмий день після трагедії мама Євгена подзвонила Сабіні і сказала, що вона їде в морг, адже вже нема сил терпіти це мовчання. Про загибель Євгена досі не повідомили. Сабіна поїхала разом з нею.

Деталі. Внаслідок російського удару по ТЦ "Амстор" у Кременчуці загинуло 22 людини. Понад сотню людей було поранено.

Їм показали результати ДНК-тесту, який з третього разу зійшовся – це був Євген. Також показали клаптик зі штанів чоловіка та ланцюжок, який був на шиї. Все ж, Сабіна хотіла побачити тіло свого чоловіка, у якому стані воно б не було.

"Мені сказали, мовляв, ми вам покажемо фотографію, якщо ви тут нам істерику не будете влаштовувати. Так, я впізнавала свого чоловіка по фото. Мені показали фотографію тіла без рук, без ніг, вигорілі очі та внутрішні органи. Коли ви дивитесь на вугілля, то ви не хочете вірити, що те вугілля – це ваша рідна людина", – пригадала дівчина.

Сабіні було складно прийняти, що це її чоловік. Однак до реальності повертала думка: Женя не відповідає на дзвінки, значить він там загинув. Інших варіантів немає.

"Це мене вбивало": перші тижні після загибелі Євгена

Часом Сабіні не хотілося виходити з дому. Вона сиділа у своїй кімнаті три місяці. Мама приносила їй їжу, а дівчина нервувала та просила закрити двері з іншої сторони. Лише зараз Сабіна розуміє, наскільки боляче тоді було її рідним, які також важко переживали втрату Євгена. Він був дуже рідним для її сім’ї.

Для людей незрозуміло, як можна зранку заставляти себе чистити зуби, але я заставляла. Я змушувала себе робити будь-які буденні речі,
– розповіла дружина Євгена.

Сабіні часом здається, що деякий час вона фактично жила на кладовищі. Вона сідала на могилу чоловіка.

"Я 6 годин сиділа з ним, плакала йому, кричала, ходила по інших могилках, комусь щось підправила, з кимось поговорила. Для мене мертві стали кращими, ніж живі. Я спілкувалася з могилами, мені так комфортно. Я підходжу, дивлюсь, тут Людмила (похована – 24 Канал). "Доброго дня, Людмила. Зараз я вам тут підправлю квіточки". Для мене це стало адекватним", – зазначила Сабіна.

Цю частину її життя розуміють не всі, але зараз їй байдуже. Після трагедії в "Амсторі" дівчина не могла донести людям одне – вона хоче, аби директор магазину, у якому працював її чоловік, а також директор торгівельного центру були покарані.

"І це мене вбивало. Можливо, якби мене хтось почув… Тоді це була єдина нитка, за яку я трималася. І коли вона обірвалася, я вирішила, що я не хочу жити більше. Мені немає сенсу більше жити, мене не чують люди", – пригадала Сабіна.

Вона зізнається – пробувала накласти на себе руки, називає це рішення найгіршим у її житті, адже воно дуже підірвало її здоров’я. Тоді її врятувала мама.

"Тоді мама мені сказала: "Ти ще їм покажеш. Просто не зараз, ти зараз дуже слабка, вони тебе не чують". І я за ту ж саму порвану нитку вхопилась. І я заради неї живу. Але люди цього просто не розуміють", – підсумувала дівчина.

Важливо! Сабіна Грицай звинувачує у загибелі чоловіка не лише Росію, а й керівництво торгівельного центру. Річ у тім, що напередодні атаки "Амстор" видав розпорядженняпро те, що магазини працюватимуть під час повітряної тривоги. Також вона запевняє, що її чоловіка не мало бути у той день на роботі, якби не керівник магазину.

Сабіна відчула на собі величезний осуд суспільства, яке її не розуміло.

"Люди не сиділи зі мною в квартирі, коли я стояла на колінах і вже диявола викликала, мовляв, забирай мене, моє життя, поверни мені чоловіка. В мене були істерики, але люди ж цього не бачили. Люди бачили те, що я збирала себе зранку і йшла до адвокатів просити і благати, аби покарали винних, які дали розпорядження", – сказала Сабіна.

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор" - Фото 4
Сабіна та Євген любили проводити час разом / Фото з сімейного архіву

"Нормально всіх ненавидіти": як переживає втрату

Зараз Сабіна перебуває з сестрою за кордоном, вона запевнила – їй є кому готувати їсти, є для кого жити.

Я знайшла якісь точки опори, я підтримую дружин загиблих воїнів, я менеджер спільноти "Маємо жити", волонтер і намагаюся розвиватися,
– зазначила вона.

Зізнається, що морально і досі дуже важко, але її "тримають" антидепресанти.

Перше, що допомогло – спільнота вдів загиблих воїнів. Дівчина постійно писала у спільноті, наскільки їй складно, а підтримка таких самих людей її фактично витягла з прірви.

"Кожен проживає втрату по-своєму. Хтось може реально за рік відійти, а комусь потрібно 10 років. І це все нормально. Нормально, коли ти всіх ненавидиш. Людям потрібно прожити цей біль. Якщо комусь потрібно його прожити, ненавидячи всіх, нехай людина ненавидить всіх. Вона має ці емоції кудись випустити. Найголовніше – це відчувати хоч щось", – запевнила Сабіна.

За її словами, після втрати ти ніби знову народжуєшся: доводиться вчитися ходити, вчитися жити. Важливо рідним, які поруч з людиною у горі, не нав’язуватися, але й не залишати її наодинці.

"Просто будьте поруч. Допоможіть зібрати дітей в школу, приготувати їжу. Робіть за людину ту роботу, яку можете. Словами важко підтримати. Коли мені раніше казали "тримайся", мені хотілося просто людині сказати, щоб вона мені PDF-файл скинула, за що мені триматись. Мене це дуже дратувало", – додала дівчина.

День пам'яті цивільних жертв війни

Після загибелі чоловіка Сабіна зрозуміла, що у світі існує несправедливість – дуже мало говорять про вбитих Росією цивільних людей. Ба більше, в Україні немає Дня вшанування пам’яті цивільних жертв війни.

Вона постійно створювала петиції щодо запровадження цього дня, однак протягом років ці петиції навіть не опубліковували на сайті.

Для мене був шок, коли я прокинулася і побачила, що петиція опублікована. Це сталось лише нещодавно. Раніше мені жодну петицію не пропустили, тому для мене це зараз занадто важливо. Можливо, зараз мене почують. Можливо, зараз в мене вистачить сил,
– сказала Сабіна.

Вона вважає несправедливим те, що так мало говорять про цивільних жертв, а також про їхніх рідних, які самотні у своєму горі.

Важливо! Підписати петицію щодо Дня вшанування пам’яті цивільних жертв війни можна за посиланням.

"Чому про нас забули? Нас дуже багато. І ми помираємо кожного дня. І ми помираємо на всій території України. Чоловіки, жінки, діти, літні люди. І всім боляче. Немає когось, кому більше чи менше болить. Нам всім болить. Ми всі люди. І я теж любила свого чоловіка", – підсумувала Сабіна Грицай.

"Вибач, я маю йти": історія втрати чоловіка через ракетний удар по ТЦ "Амстор" - Фото 5
Сім'я Грицай / Фото з сімейного архіву

Зараз дівчина проживає за кордоном. Разом з нею – її сестра. Вона нарешті віднайшла бодай якісь точки опори, з якими може продовжувати жити. Однак біль, який живе у ній, залишиться з нею назавжди.

Теги за темою
Жертви
Джерело матеріала
loader
loader