«Ми останні, хто в цьому світі відповідає за гасла та декларації своїми діями»: промова Сергія Жадана на конференції Brand Ukraine

Сьогодні, 18 вересня, в Києві відбуваєтьсяBrand Ukraine International Conference 2025. Цьогоріч конференція сфокусована на цінностях, які стають стратегічним активом країни та інструментом національної безпеки в часи безпрецедентних геополітичних викликів. Сергій Жадан, музикант, письменник, поет і військовий, виступив на початку конференції з промовою «Наші справжні цінності — це те, за що ми готові боротися». «Детектор медіа» публікує виступ Жадана з незначними скороченнями. 

Друзі, всіх вітаю. І дякую за запрошення. Про що ми сьогодні говоримо? Про те, якою ми бачимо нашу країну. І про те, якою нашу країну бачить світ. Здавалося б, ми не мали надто перейматись тим, яке враження ми справляємо – Україна має право не виправдовувати бажання лишатися собою, зберегти себе. А втім, осмислення того, як ми себе позиціонуємо, як ми пояснюємо свої вчинки, чим ми їх наповнюємо, яким сенсом, якими цінностями – все це великою мірою потрібно не лише світові – це не меншою мірою потрібне нам самим. Світ – лише частина нашого простору. Великою мірою ми сьогодні проговорюємо себе для себе. Ми схожі на людину, яка з огляд на обставини привернула до себе увагу, яка опинилася в центрі уваги. Ми раптом стали видимі. Нас усі бачать. І, здається, ми до цього не зовсім готові. Ті, хто нас бачить, не готові до цього ще більше.

Власне, якими нас бачать? Героїчний народ, незламне суспільство, жертва нападу. Все це відповідає дійсності. Проте, чи вистачає цього для того, аби нас розуміти? Крім емпатії нам потрібне розуміння, аби лишатися повноцінними учасниками розмови зі світом. Поки що в розмові з нами більше співчуття, аніж реального розуміння. Світ бачить наші дії, проте не завжди розуміє нашу мотивацію. Чому українці говорять про гідність? Чому вони говорять про свободу? Що для них значить любов? Світ давно не говорять про ці речі серйозно і вголос. А ми маємо про це говорити. Говорити між собою. Говорити зі світом. Тим більше, що нас сьогодні слухають. Тому бажано бути зрозумілими і переконливими. 

Нас бачать, але не знають. Нас навіть хочуть зрозуміти. Але ті відомості, якими про нас традиційно володів світ, абсолютно не відповідають дійсності. Світ раптом виявив, що має справу з великою білою плямою – геополітичною, історичною, культурною. І цю пляму він має чимось заповнювати, аби вести діалог, аби мати бачення. І ось тут питання про те, що він перед собою бачить.

Всі ми стикались із тим, що ми змушені пояснювати про себе якісь елементарні речі. Речі, які, здавалося б, не потребують пояснення. Чи українська мова справді різниться від російської. Чи українці це справді окремий народ. Чи хтось справді пише цією мовою книжки. І головне – чи ці книжки справді хтось читає.

Імперія кидає на нас надто важку і темну тінь. У цій тіні нас довгий час важко було розгледіти. Лише сьогодні ми маємо можливість говорити повноголосо – і про себе, і про імперію, і головне – про тінь, яка нас приховує, розмиває, не дає нас побачити такими, якими ми є.

Нашій незалежності трішки більше як 30 років. З одного боку у нас у нашій новій історії не було таких періодів державності, з іншого боку – що таке 30 років для історії? Втім, українці спромоглися в три десятиліття незалежності вкласти дуже багато сенсу, дуже багато боротьби, дуже багато любові. Це докорінно все змінює.

Згадаймо 90-ті роки.

Увага до України 2004 року.

Загальні кліше – корупція, кримінал, російська провінційність, та, про яку говорив Шевельов. Культурна непроговореність.

Країна, яку знають лише через боксерів та футболістів.

Наскільки це все змінилося сьогодні.

Проблема в тому, що більшість уявлень, стереотипів та цитат про нас – всього того, що зчитується на рівні мас-медійних узагальнень чи маскультових кліше – завжди були неточними, неактуальними, а переважно – просто неправдивими. Світ і далі схильний розглядати нас виключно в постколоніальному світлі – як частину імперії, частиною якої ми якраз і не хочемо бути. Проте саме ми й не лишаємо йому такої можливості. Ми інакші. Ми не такі, якими нас показувала імперія. У нас інші обличчя, інша мова. Головне – у нас інші сенси. Справа дуже проста – тепер усе це потрібно озвучити.

Перебивати стереотипи – справа складна і марудна, а втім – необхідна. Руйнувати упередження й заповнювати білі плями – ми постаємо перед цією необхідністю. Що ми маємо пояснювати?

Що ми маємо право на свою окремішність, що вона не є нашою забаганкою, проте є нашою потребою.

Ми маємо право на свою суб’єктність.

Ми маємо право голосу.

Ми наділені ним.

Що ми не маємо відповідати всім тим викривленим уявленням про нас, які за нас створювала імперія.

Ми маємо означити межі свого. Ми маємо говорити про своє.

Про свою історію.

Про свою церкву, політику, науку, освіту.

Про своїх культурних героїв.

І це не лише «питання Гоголя». Це так само питання Шульца і Целана, Малевича і Параджанова.

Ми маємо просто пояснити собі й світові, що нас усіх об’єднує. Адже мова в цьому випадку йде не так про місце народження чи прописки. Мова йде про місце буття, місце, яке робить нас нами.

Вишиваний.

Тімоті Снайдер.

Разом із тим – ті, хто прийняв бік імперії.

Українство – як вибір, який базується саме на цінностях. Передусім – на цінності свободи.

Проблема також у тому, що починаючи говорити про себе, ми говоримо про себе теперішніх. Починаємо розповідати про себе від сьогодні. Ми для світу – суспільство без контексту. Оскільки той контекст, який існує, а) писаний не нами, а переважно нашими ворогами (в кращому випадку – випадковими спостерігачами на зразок Боплана, Байрона чи Рільке), і, б) абсолютно не пояснює нас, із нашим історичним бекграундом, із нашими культурними кодами та нашою політичною діалектикою.

Ми маємо відсутність тяглості в розмові про себе. Відсутність нас в історії. Історія – це місце, де нас немає. Де на нашому місці є біла пляма. Історія, де ми не є ні переможцями, ні навіть тими, хто зазнав поразки. В історії, як її сприймає світ, далі немає української державності 1917-1920-го років, немає її яскравого постання, немає її поразки. Так само як нас немає в історії Другої світової (вірніше, ми там є такими, якими нас прописує імперія). І чи здатен той таки Тімоті Снайдер самотужки протистояти багатодесятирічній російській ідеологічній машині – питання риторичне.

Ми – країна з неперекладеною класикою.

Країна без підручника історії, який би корелювався з усталеними історичними концепціями.

Зрештою, країна без літературного нобеліанта. Це деталь, втім – промовиста.

Разом із тим, ми країна, яку нині слухають. Фактично, ми просто сьогодні вписуємо себе в світовий контекст. Від чого світовий контекст, ясна річ, змінюється. 

Нова українська реальність є частиною реальності світу.

Це реальність війни.

Реальність біженців.

Реальність окупації.

Але разом із тим – реальність опору старим наративам, старій імперії, її сенсам, її обрисам.

Реальність нових можливостей.

Реальність нової культури.

Наша сьогоднішня видимість, наше оприявлення, так чи інакше пов’язані з великою жорсткою війною. Інтерес (емпатія, бажання допомогти) в цьому випадку часто диктуються не так щирим інтересом світу до окремого народу, з його оригінальною культурою та карколомною історією, як бажанням допомогти тут і сьогодні. За цим навряд чи слід розглядати бажання ознайомлюватися з нашою культурою, вивчати нашу мову, враховувати нашу історію.

Вже тепер можна передбачити, що умовне та імовірне завершення війни не потягне за собою переклади української класики, виставки українського авангарду та покази української кінокласики – якщо цим усім не займемося, звісно, ми самі.

З боку світу можна очікувати одного – втративши суто новинний, масмедійний інтерес, світ великою мірою знизить градус інтересу до України загалом. Можемо вважати це поганою новиною. А можемо вважати це настановою на подальшу працю. Праця загалом не повинна лякати. У нас попереду багато роботи. Що це буде за робота?

Зробити так, аби інтерес до нашої країни не був пов’язаний лише зі співчуттям та почуттям обов’язку.

Нам є що показати.

Нам є чим поділитися.

Ми можемо бути цікавими поза нашою травмованістю.

Ми більші за ту тінь, яку на нас відкидає імперія.

Мені видається, варто пам’ятати таке: не слід чекати, що світ зміниться. Що світ зміниться спеціально для нас. Він не змінюється, за великим рахунком, від 33 року по Різдву Христовому, і тут навряд чи можна очікувати на якісь несподіванки. Але змінилися ми – за короткий час, за кривавих, дуже жорстоких обставин. Той досвід, за який ми сплачуємо непомірно високу ціну, так чи інакше є межовим, порубіжним, таким, що змінює в суспільстві, в країні, в народі все – мову, голос, оптику, налаштованість усіх комунікаційних рецепторів.

Це є проблемою – нам важко бачити нерозуміння очевидного, несприйняття однозначного, толерування несправедливого.

Нам важко говорити з тими, хто не готовий говорити про зло та несправедливість.

Нам важко говорити з тими, хто хоче помирити нас із злочинцями.

Для нас несприйнятною є напівправда, за яку світ звично хапається.

Але це є, так само, нашою можливістю – можливістю бути собою, говорити від себе, проговорювати себе, пояснювати. Отриманий нами больовий досвід, вигризена нами в історія суб’єктність, наша окремішність, наша інакшість, наше право на справедливість та рівноправність.

А ще наш досвід дає нам право говорити про те, про що світ, наша умовна «західна цивілізація» воліє останніми десятиліттями не говорити. Я маю на увазі цінності. Базові, ключові, такі, за які людина погоджується йти на смерть.

Питання любові до свого.

Питання гідності.

Питання свободи і справедливості.

Все це не залишилось у минулому тисячоліття – для нас усе це перестало бути метафорами – це наша реальність, болюча, кривава, але дійсна.

Ми маємо і мусимо себе проговорювати. Як між собою, так і назовні. При цьому нам слід бути готовими, що наша очевидність може бути неочевидною, а наші аргументи – непереконливими.

Світ часто не готовий відмовлятись від зручних, хай і неправдивих, стереотипів.

Чи варто світові вказувати на те, що його стереотипи, уявлення та присуди є застарілими, неточними та нечесними? В нашому випадку – не просто варто, а необхідно.

Скільки разів ми стикалися з нейтральністю, що межує з нечесністю? Скільки разів ми мали справу з інфантильністю, за якою стояла елементарна черствість? 

Історія з Кримом.

Історія з щоденниками.

Що цьому протиставляти?

Що має переважати в наших інтонаціях? Образа, гнів, претензія, поблажливість? Мені здається, що гідність.

Адже ми говоримо не лише від свого власного імені. Сьогодні ми говоримо від імені кожного загиблого, кожного полоненого, кожного, хто перебуває в окупації, кожного, хто залишився без дому.

Це мало б давати нам силу. Силу бути гнівними, але справедливими, силу звинувачувати, але аргументувати, силу не погоджуватись, але продовжувати говорити.

Ми маємо нести на собі цю відповідальність.

Пояснювати очевидне – найважче, а проте у нас немає іншого шляху та іншої стратегії.

Це вимагає зусиль. Це вимагає великої роботи серця.

Але щось мені підказує, що ми до цього готові.

Ми маємо право говорити правду. Хай вона буде незручною. Хай вона буде не надто компліментарною щодо світу. Більше того – нехай вона буде не надто компліментарною щодо нас самих. Чесність виправдовує незручність, щирість необхідніша за стриманість, логічність корисніша за імпульсивність.

Крик у більшості випадків не переконує.

До чужих нарікань швидко звикаєш.

Гідність не потребує виправдання.

У нас попереду багато складних розмов.

Найгірше, що в ці розмови завжди будуть втручатися ті, хто нас сьогодні знищує. Вони обов’язково захочуть бути учасниками цієї розмови. І до цього теж слід бути готовими.

Проблема ще і в тому, що світ вперто не хоче розуміти, чому ми не хочемо сидіти за одним столом із людьми, у яких руки замащені кров’ю. І це ще один виклик – говорити про вбивць. Говорити так, щоби вбивця почувався вбивцею, злочинцем, тим, хто має нести відповідальність.

Ми нині говоримо про речі, які давно не проговорюються світом. Ми вперше в цьому столітті надаємо сенсу багатьом речам. Ми останні, хто в цьому світі відповідає за гасла та декларації своїми діями. Це дає шанс появі нової оповіді. Це створює нового героя. Це загалом надає сенсу оповіді як такій.

Варто подивитись на нове українське мистецтво.

Воно справді дає нині нового героя.

Що характеризує цього героя?

Сюжет? Обставини? Декорації?

Передусім – цінності.

Документальне кіно, література, театр.

Великою мірою, світ говорить із нами із свого ХХ століття. Саме тому він нас так часто не чує і не розуміє.

Ми маємо шанс по-новому проговорити ті речі, на яких базувалась рамка європейської культурної та політичної карти ХХ століття. Ми можемо про це говорити як про частину свого досвіду, натомість вони говорять про це лише як про частину своєї історії. Це дає перевагу. Але це і накладає відповідальність. Коли ти опиняєшся в центрі уваги, будь готовий до того, що увага ця буде різною. Вона буде обтяжувати. Вона буде знесилювати. Але саме вона дає нам усім можливість щось змінити. Змінити уявлення світу про нас. Змінити уявлення світу про себе.

Дякую.