Ляйткультура просить, не кури в салоні

Світова полеміка щодо явища міграції давно вийшла за межі емоційних заголовків. Ми бачимо масові мітинги без погромів, але з ознаками політичної поляризації: вулиця ділиться на тих, хто бачить у мігрантах загрозу, і тих, хто вважає їхню присутність етичним імперативом відкритого суспільства.

Дискусія не зводиться до гуманності проти жорстокості. Йдеться про те, чи здатні інститути утримати межу між порядком і розпадом, правами й обов’язками, гостинністю і наївністю. Радикалізація стала звичайним фоном. Чим гучніше кричать крайнощі, тим слабше чути голос відповідальних рішень.

У США контраст відчутний до болю. Один політичний табір системно нарощує спроможність силовиків для затримань і депортацій, а інший фактично нормалізує протидію цим інститутам — від кампаній «дефундити ICE до мишей» до підпільних чатів із попередженнями про маршрути агентів.

Потиличник для Даунінг-стріт.

Із чатами знайомий сюжет. Прямо як у наших спільнотах, що відстежували місця роздачі повісток. Так і тут: громадянська самоорганізація перетворюється на інструмент уникнення державних процедур.

Одна сторона бачить у цьому фашизацію, інша — цілеспрямоване «заміщення населення». Обидві версії зручні, бо звільняють від складної розмови про межі легітимного примусу, відповідальність прибулого і гарантії того, хто його приймає.

Щоб вийти із цього глухого кута, варто повернутися до понять, які задають рамку політики. Ляйткультура — не про «вищість нації» й не про етнографічний фольклор як норму. Це договір про мінімум, без якого відкрите суспільство розпадається.

Запускати ВПК чи годувати наших біженців?

Потрібне верховенство права як неухильна межа. Рівність не як предмет торгу чи, тим паче, квот. Свобода совісті та слова як простір незгоди. Світський характер держави як гарантія нейтральних правил. Парламентська демократія як механізм мирної зміни влади. Недоторканність особи як абсолют. Що тут може бути надто складним? Елементарні речі, якщо ви не з Ірану вчора приїхали.

Ляйткультура встановлює умови членства, які тобі ніколи не скасують. Ти можеш зберігати свою мову, релігію, звичаї — доки вони не конфліктують із фундаментом. Це не асиміляція «до нуля», а вимога сумісності. Універсальність правил замість уніфікації культури.

Мультикультуралізм був задуманий як протиотрута від дискримінації. Суспільство визнає гідність різних народів. Дає їм інституційний простір — від освіти рідною мовою до культурних медіа. У його кращому виконанні це школа громадянського такту: ми не зобов’язуємося ставати однаковими, але вчимося жити поруч.

А в Україні вибори виграли б

Проблема починається там, де «поруч» перетворюється на «окремо». Паралельні правопорядки й соціальні норми вбудовуються в житлові квартали, школи та ринки праці, утворюючи острівці невтручання. Держава делегує делікатні питання громадам, ті відповідають лояльністю до власних авторитетів, а загальна рамка непомітно звужується.

Плюралізм без спільного знаменника штовхає систему в бік фрагментації, де будь-яку спробу навести лад трактують як «атаку на ідентичність». Це, власне, і відбувається.

Звідси висновок, який багатьом не сподобається: саме ляйткультура — найбільш прагматичний спосіб уникнути масових депортацій. Не тому, що вона «м’якша». Точно не із цієї причини. Зате вона пропонує цілком зрозумілий вхідний квиток.

Приклад турецької діаспори в Німеччині все продемонстрував. Масова хвиля гастарбайтерів не зруйнувала німецьку рамку? Звідти — точно ні. Німецька мова засвоєна турками як інструмент соціального ліфта, трудова етика стала пропуском у середній клас. Навіть їхні специфічні релігійні практики цілком вкладаються у межі світського ладу.

Поспостерігайте, як німці сперечаються про «радикалізованих мусульман». У публічних обговореннях частіше спливають вихідці з регіонів, де вимога до сумісності так і не стала нормою: Пакистан, Сирія, Афганістан. Турків частіше вважають «своїми». Тільки не вважайте це подарунком. Це такий собі earned trust. Ви виконали умови гри, і довели лояльність до інституцій. Ви свій. А ось ці, із Сирії — ні.

Тут я вставив таймкод, який одразу веде до появи турецько-німецького репера у кадрі. Його сценічне ім’я — Haftbefehl, а насправді хлопця звати Айкут. Знаєте, його ж ніхто не змушує вставляти в очі блакитні лінзи та фарбувати голову в білий, щоб виглядати нордично. Знай мову, вписуйся в загальні рамки, і одного разу почитаєш реп у сольному проекті доволі відомої людини. В чому проблема? Турки проблеми не бачать. Хто її тут усе ж знайшов, нехай збирає речі: навіщо себе мучити.

Будь-яка країна не має бути затишною галявиною з вогнищем, кемпінгом та місцевими доступними дівчатами. Не табір хіппі, куди можна зайти, зігрітися й піти, нікого не спитавши. Це радше підводний човен. Замкнений простір, де від дисципліни й взаємної передбачуваності залежить виживання кожної людини на борту.

Вільна пташка може не любити регламенти. Але в човні їх порушення топить усіх. Якщо хтось прагне життя без правил — відмова від громадянства і кочовий шлях завжди відкриті. Якщо ж ти претендуєш на частку благ і захисту, то приймаєш і спільний тягар.

Платон, але не Воронько.

Є ще один аргумент, який розвіює міф про «надуманість проблеми». До речі, про нього я й сам дізнався нещодавно. І аргумент цей стосується скандинавських країн.

Фіни, шведи, норвежці, данці десятиліттями будували найбільш «м’які» суспільні моделі Європи. І водночас із покоління в покоління їхня молодь за поглядами посувається вправо. Точно не примха моди, бо консерватизм звідусіль витравлювали. Швидше, так виглядає відчуття несправедливого контракту: держава гарантує високу планку довіри та сервісу, натомість частина нових громадян не готові відступити навіть на крок від власних звичаїв, коли ті входять у конфлікт із базовими правилами.

Там, де мультикультуралізм забув нагадати про ляйткультурний «мінімум», виросло розчарування. З ним нічого не робили. На нього вимагали не дивитись, навіть коли проблема наблизилась упритул. Зазвичай так і стається політичний зсув.

Що кидається в очі, коли з Китаю злітає дорога обгортка

Якщо мета когось — довести систему до вибуху і списати наслідки на «жорстоких консерваторів», достатньо залишити все як є. Накопичена образа одного дня піде шукати більш простих відповідей. І тоді справді почнуться погроми. Запобігти цьому можна лише відновленням балансу.

Цей баланс не романтичний, більше як у бухгалтера. Права плюс обов’язки, інакше каса не зійдеться.

Оскільки я кажу речі, які нормально звучали в 2000-х, але зараз можуть виглядати майже як цитати Гітлера чи Муссоліні, буде доречно перевести ситуацію на особисті приклади. Уявіть собі слизьку трасу, по якій летить мокрий сніг. Ви голосуєте, промокли до нитки. І ось нарешті зупиняється авто. Чи це добре? Як на мене, так.

Водій каже, що точно вас підбере. Тільки просить не курити в салоні. А ще, якщо можна, не говорити з ним російською. Це він каже, пакуючи ваші речі на заднє сидіння. Він уже зробив вам послугу. Його прохання не про приниження, а про межі власного простору. Не подобається — краще не сідайте. Подобається — прийміть локальні правила.

Це і є елементарна етика спільного руху. Бо популярно зараз кивнути, сісти в салон, уже там закурити й говорити з водієм виключно російською. Тобто робити все, чого він просив уникати. Дивно, і чому ж псується ставлення? І чому ж класний водій, який постійно когось підвозив (безкоштовно, просто так), дедалі частіше тисне педаль газу та пролітає повз будь-кого, хто голосує на трасі? Мабуть, він просто злий консерватор.

Занадто багато людей звикли до «безкоштовних поїздок» у чужих суспільствах, не утруднюючи себе навіть запам’ятати правила господаря. Так не працює ані попутка, ані човен, ані держава. Ляйткультура пропонує просту угоду: ми не питаємо, ким ти був учора, але питаємо, чи готовий ти жити за нашими базовими нормами завтра. У всіх інших випадках система приречена на цикл образ — з усіма знайомими фіналами, яких ми начебто хотіли б уникнути.