П’ять геополітичних блоків навколо загиблої дівчинки в київському будинку
П’ять геополітичних блоків навколо загиблої дівчинки в київському будинку

П’ять геополітичних блоків навколо загиблої дівчинки в київському будинку

П’ять геополітичних блоків навколо загиблої дівчинки в київському будинку

Ці роздуми — про нездоланний конфлікт між етичною жагою справедливості та жорстокими реаліями прагматизму. Про те, як світова політика дедалі більше нагадує гру в шахи на цвинтарі. Кожен хід ретельно «продуманий»: щоразу відлунює удар шахової фігури по живому серцю, де лідери рахують ризики, а матері — своїх загиблих.

Все набагато складніше: Трамп визнав, що не може швидко завершити війну в Україні
    1. Європейський блок, який умовно представляють Емманюель Макрон, Фрідріх Мерц та Кір Стармер, розпочав марафон на підвищеній швидкості, але на довгу дистанцію. Макрон прямо говорить: Європа прагне миру власними силами — без американської опіки. Хоча, звісно, не всі поділяють його погляди. Так, на індивідуальному рівні європейці втомлюються приймати біженців, терпіти «енергетичний шок» через подорожчання газу, а також сплачувати податки на оборону, яка наразі посідає перше місце у бюджетних пріоритетах. Все більше політиків, зберігаючи риторику «трансатлантичного щита», дедалі реалістичніше дивляться в бік стратегічної автономії. Цей вектор коштує Європі грошей, соціального напруження й внутрішніх ідеологічних суперечок, але він також загартовує нову політичну суб’єктність. Яку саме — поки що невідомо. Праві партії, як от AfD, RN, Lega, FPÖ і т.п., набирають попиту. У цілому Україна для Європи — і моральний лакмусовий папірець, і стратегічний біль (не завжди в доброму сенсі), який не дає заснути континенту, що будував свою геополітику на болісних наслідках світових війн. Поки що найпослідовніший союзник України.
    2. Американський блок, який, якщо використати іронічне порівняння, сьогодні схожий на реднека-проповідника, через економічну боротьбу з Китаєм за сфери впливу (авторинок, розвиток технологій, боротьба за торгівлю, Тайвань) теж робить акцент на внутрішній автономії. Усередині — «чистки»: відмежування від мігрантів та безробітних з паралельним клеймуванням політичних опозиціонерів; ззовні — перехід від ролі «просвітницького гегемона» до агресивного гравця, який діє, виходячи лише зі своїх інтересів. Вашингтон втомився бути «посередником», але не може перестати бути архітектором. Звідси більший економічний «рекет» проти союзників, санкційна дипломатія та холодна риторика сили. Конфліктуючі сторони важливі настільки, наскільки вони лояльні до ідеологізованої архітектоніки MAGA. Україна для Вашингтона наразі — не так моральна історія, як частина великої системи противаг у світі, де магніти впливу рухаються на Схід.
    3. Глобальний Південь (Африка, Латинська Америка, арабський світ, Індія) нагадує караван без прапора, але з компасом. Його маршрут — між хмарами чужих воєн й оазами власних можливостей. Тут править лобістський прагматизм: купити нафту в Росії, технології — на Заході, продати зерно Китаю. Це не цинізм, а виживання з рушієм у вигляді геополітичного ресентименту через колоніальне минуле. Діти теж тут гинуть: від насильства, громадянської війни й бідності. Проте на внутрішньому рівні, у їхніх власних суспільствах, ця трагедія стає не символом глибинної боротьби за справедливість, а скоріше необхідністю пристосування в умовах постійної нестабільності. Ставка тут на освіту, спроби розвитку інновацій та збільшення самозабезпечення. Глобальний Південь — ринок, де торгують не стільки товарами, скільки нейтралітетом. Для України це партнер, який потисне руку, але водночас гляне на годинник, а не на карту фронту. У світі, де людська «мораль» коштує менше за тонну зерна, Україна — постачальник, а не прецедент. І тут є різниця.
    4. Китай, нащадок конфуціанської філософії, веде найтоншу економічну війну сучасності. Поєднуючи комунізм із капіталізмом (чому колишня Югославія позаздрила б), Пекін створює модель, у якій держава планує та субсидує, а ринок виконує. Результат — технологічний прорив у всьому: від штучного інтелекту та електрокарів до зеленої енергетики та космічних технологій. Іронічне «це все китайське» поступово втрачає зневажливий відтінок. Для США це стратегічна тривога щодо втрати позиції «першої держави світу», тоді як для світу — нова реальність. Китайський розрахунок простий: час — найкраща зброя, тому експансія суто економічна. Його союз із РФ — довготривала угода з «другорядним ринком збуту». Для України Піднебесна радше становить стратегічний виклик через інтерес до українських запасів літію (Кропивниччина), доступ до яких може опосередковано забезпечити Росія у разі просування на сході. Китай не воює за правду, а просто купує майбутнє оптом.
    5. РФ сьогодні — імперія, що не змогла повністю трансформуватися в національну державу, тому зберігає колоніальну сутність. Її політична культура базується на мімікрії, а ідеологія — на страху. Вона тримає регіони силою, бо не здатна об’єднати ідеєю, тому карикатура «руського миру» так нагадує опудало, яке свідомо іронічно видається за живу людину. Воювати з цим на рівні ідей беззмістовно, як беззмістовно доводити, що багнюка — це багнюка. Війна проти України для неї ніколи не сприйметься за злочин, бо це спосіб історичного існування імперії з часів Юрія Долгорукого (символічне ім’я). Москва тримається за руку зі своїм минулим, ставлячи на карту майбутнє. Головна загроза для України — можливість тривалої агресії, що призводить до гуманітарної кризи та вигорання, тоді як ціль РФ — територіальний та стратегічний контроль (над шляхами, портами та ресурсами, аби зберегти глобальний геополітичний вплив). Що ж, незважаючи на пропаганду соловйових, довгострокова перспектива Росії не є обнадійливою.

І от, дивлячись на представлену політичну констеляцію, ненароком замислюєшся... Дитина, яказагинулав київському будинку (як і сотні інших — в інших українських містах), не вписується в жодну з геополітичних схем, навіть європейську (бо йдеться не про «схеми»). Вона не є змінною у рівнянні стратегічної стабільності, не рахується у військових зведеннях, не має ринкової вартості в бюджетах союзників. Її смерть — порожнеча між рядками, те, чого не здатна виміряти жодна аналітика. Саме тому ця війна та подібні реалії загалом — поразка не лише для агресора, а й для самої суті сучасної геополітики, яка звикла рахувати все, окрім людського болю (але ж саме це мало б переписувати ідеологію того, що німецькі політологи назвали Realpolitik). У цій логіці немає місця для дитячого сміху, запаху печива на кухні, тремтіння батьківських рук — заради них самих. І тому кожна така смерть — тихий вирок усім тим аналітичним таблицям, доктринам і «балансам сил», які програють пріоритету Realethik. Це вимагає глибоких переосмислень.

Путін: у мене з Трампом є спільне бачення завершення війни в Україні

Для України практичне значення цієї моральної суб’єктності полягає у здатності зберігати підтримку партнерівне через жалість, а через етичну переконливість власного курсу. Бо геополітичний світ, у якому дитина гине від уламків ракети через агресивний напад, не може вважатися жодним чином «виправданим».

P.S. Чи має Україна моральну перевагу, а також чи є вона своєрідним моральним компасом, незважаючи на зовнішні та внутрішні виклики? Безумовно, як і всі жертви несправедливих агресій. Україна наразі здатна це артикулювати. Чи ті, хто на фронті, є справжніми моральними діячами сучасності? Звичайно. Чи може Україна бути розіп’ятою на хресті геополітичних суперечок? Вона вже розпинається. Але, як говорить одна давня історія, навіть тоді, коли темрява здається непереборною, відкривається простір для дива. У даному випадку політичного. Його активне очікування — не капітуляція, а contra spem spero на те, що екзистенційний жах, народжений з таких формул, одного дня обернеться змінною, яка ламає саме рівняння. У даному випадку — сучасний геополітичний розрахунок.

Джерело матеріала
loader
loader