Рецензія на фільм “Жінка з каюти №10” / The Woman in Cabin 10

10 жовтня стримінгова платформа Netflix презентувала детективний трилер “Жінка з каюти №10”, сюжет якого заснований на однойменному романі-бестселері британської письменниці Рут Веєр, опублікованого у 2016 році. Спочатку права на екранізацію придбала мережа CBS, однак у підсумку вони перейшли до всемогутнього Netflix. А що з цього вийшло — підсумовуємо в огляді.

“Жінка з каюти №10” / The Woman in Cabin 10

Жанр детективний трилер
Режисер Саймон Стоун
У ролях Кіра Найтлі, Ґай Пірс, Арт Малік, Гугу Мбата-Роу, Кая Скоделаріо, Ганна Ваддінгем, Даніель Інґс, Девід Морріссі
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Після попереднього травматичного досвіду журналістка Лора Блеклок вирушає висвітлити благодійну подорож на яхті Річарда Булмера та його невиліковно хворої дружини Енні. Кінцева зупинка — мальовниче, але похмуре узбережжя Норвегії, де на урочистому гала-вечорі Енні має намір оголосити про те, що заповідає свої багатства на добрі справи.

Та перед тим розкішне судно має подолати шлях тривалістю у кілька днів, тож Лорі доведеться провести їх у компанії непристойно багатих і дратівливо зверхніх гостей. Втім, витримати нестерпне товариство видається найлегшим випробуванням, адже в одну з ночей жінка чує підозрілі звуки, що вказують на те, ніби когось було скинуто за борт. Додає приводів для занепокоєння й те, що напередодні Лора зіткнулася з таємничою пасажиркою, якої не має бути на яхті. Ну а вишенькою на торті стає повна недовіра з боку навколишніх, коли журналістка почала бити на сполох.

“Жінка з каюти №10” — кіно десь з когорти екранізацій пляжного читва, що мають на диво невигадливі й одноманітні назви — згадуємо “Дівчину у потягу” (2016) з Емілі Блант або “Жінку у вікні” (2021) з Емі Адамс (тут ще можна пригадати шоу з промовистою назвою “Жінка в домі навпроти дівчини у вікні” (2022) — по-нетфліксівськи беззубу сатиру з Крістен Белл). Тепер от настала черга Кірі Найтлі ставати свідком злочину та розгадувати таємниці різного ступеня адекватності серед персонажів однакового ступеня огидності.

За рівнем адекватності місцевий заміс порівнянний з лиходійськими намірами з тайтла куди менш очевидного, але не так щоб компліментарного, а саме — з “Джонні Інгліша” (2003). Але що для легковажної шпигунської пародії норма, для ніби як серйозного детективного трилеру — сумнівна дивина. М’яко кажучи. Добре те, що творці воліють не тягнути з розкриттям інтриги і вкладають свою банальну історію у лаконічний хронометраж.

Формально стрічка володіє усіма ключовими елементами детективної франшизи Раяна Джонсона. Загинаємо пальці: компанія неприємних товстосумів — є; протагоністка, що почувається білою вороною серед них — на місці; класичне агатакрістівське убивство — заради цього ми тут власне і зібралися. Плюс усюдисуща розкіш так і лине з екрана у непристойно великих кількостях: здається, ніби автори більше піклуються про ідеальну глянцевість сетингу, ніж про нарощування саспенсу і параної.

Зрозуміло, що це такий формальний прийом, завдяки якому усі підозрювані в очах глядача однаково непривабливі, в той час, як головна героїня, що піддалася нещадному газлайтингу, заслуговує на максимальний відгук. Показовим є той факт, що обслуговуючого персоналу на місцевій яхті помітно більше за тих, кого обслуговують.

Кіра Найтлі продовжує співпрацю з цією платформою після торішнього шпигунського трилера “Чорні голуби”, але у підсумку грати їй до ладу нічого. Загалом же творцям вдалося зібрати на знімальному майданчику далеко не останніх акторів, однак тільки для того, щоб ті рішуче байдикували у кадрі.

Насправді “Жінка з каюти №10” — кіно надто вразливе для справедливих нарікань, аж настільки, що про його вторинність і банальність нудно говорити. Воно не те щоб хороше чи погане, а скоріше просто ніяке, максимально стерильне з рідкісними сплесками захопливих моментів. Тож на виході лишає саму байдужість, не в приклад завзятій журналістці щодо інциденту на злощасній яхті.