«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців
«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців

«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців

Ми кажемо, що росіяни зовсім не розуміють Україну й нас, українців. Не знають і не відчувають нашу культуру, менталітет, суспільні настрої. Але, погодьмося, так само і ми не знаємо їх, росіян, та сьогоднішню Росію.

Все, що стосується Росії, українське суспільство сприймає, образно кажучи, через приціл автомата – і в часі війни це є нормальним, логічним та виправданим. Але справа в тім, що й на рівні держави нам бракує обширу знань про процеси, які відбуваються всередині країни-агресорки, в її соціально-політичному житті, в економіці, в глибині її владних та бізнесових еліт, в темній далечіні її неосяжних регіонів.

«Вивчення Росії – це проблема, прямо пов’язана з виживанням України на десятиліття наперед. Але у нас досі немає потужного державного дослідницького центру, який би вивчав Росію. Є кілька недержавних інституцій, однак вони не можуть покрити дефіцит цих знань», – констатує доктор соціологічних наук Олександр Шульга.

Він очолює саме таку недержавну установу – Інститут конфліктології та аналізу Росії, що досліджує ворожу країну в соціально-політичному розрізі.

Колеги Шульги часто спілкуються з мешканцями РФ – кілька разів на рік проводять соціологічні заміри на основі телефонних опитувань. Звісно, респонденти по той бік «порєбріка» не здогадуються, що говорять з українцями.

Проаналізувавши записи цих розмов упродовж років війни, дослідники дійшли цікавих висновків.

«Ми не питаємо про підтримку Путіна, бо не отримаємо чесної відповіді»

Немає загрози, що люди, які проводять опитування, будуть викриті? Це ж треба підібрати спеціалістів, які бездоганно володіють російською і не мають навіть тіні українського акценту…

Опитувані не бачать українського номера телефону. Як це досягається – тут без подробиць. Вони не знають, що потрапляють до українських соціологів, і у нас є спеціально підібрані люди, які говорять без акценту.

Ви певні у репрезентативності вибірки?

Вибірка багатоступенева, репрезентативна на рівні Росії. Ми використовуємо таку саму вибірку, як і російські соціологічні компанії, той самий об’єм, ті ж соціально-демографічні характеристики, параметри.

Олександр Шульга, директор Інституту конфліктології та аналізу Росії, що від 2022 року проводить соціологічні дослідження серед мешканців РФ
Олександр Шульга, директор Інституту конфліктології та аналізу Росії, що від 2022 року проводить соціологічні дослідження серед мешканців РФ
фото з архіву Олександра Шульги

Наше дослідження є моніторингом. Це означає, що за однією і тією ж вибіркою більшість питань не змінюються за весь час досліджень, тобто з осені 2022 року. Отже, ми можемо побачити динаміку до нинішнього часу.

Чи можна довіряти відповідям респондентів з країни, де небезпечним є не лише інакодумство, а й точка зору, відмінна від офіційної? Вони ж бояться казати те, що думають. Як ви формулюєте питання, щоб «розговорити» співрозмовників?

Звісно, не можна говорити про валідність даних, якщо ми прямо запитаємо про підтримку Путіна, довіру до провладних політиків. Ми не ставимо таких питань. Зосереджуємося на буденних питаннях і дізнаємося, що конкретно бентежить росіян кожного дня, якими є їхні головні проблеми, про які вони говорять не задумуючись, якою є їхня купівельна спроможність тощо.

Якщо ми спитаємо: «Як ви вважаєте, чи рухається Росія в правильному напрямку?», то отримаємо відповіді такі самі, як і соціологічні компанії, зареєстровані в РФ: 75% скажуть, що країна рухається у правильному напрямку. Але ми питаємо начебто про інше. Наприклад: «Скажіть, ви помітили зростання цін у магазинах?». У 2025 році 78% відповіли, що так, однозначно побачили, як зросли ціни. «А ваша купівельна спроможність за останні шість місяців збільшилася чи зменшилися? залишилися на тому ж рівні?». 69% відповіли: зменшилася. Наступне питання: «Як ви думаєте, у наступному році ваші купівельні можливості зростуть, зменшаться, залишаться такими самими?» – І близько 70% росіян впевнені: зменшаться.

Відтак можна порівняти відповіді, комфортні для замовника (в соцзамірах прокремлівських соціологічних служб – «Главком»), з тими, які відповідають реальності.

«Кремль намалював собі «червону лінію» – участь у війні має бути добровільною»

А як визначити рівень підтримки війни чи, як у них завуальовано називають, спецоперації (СВО)? Якими питаннями можна вивести росіян на цю тему?

Ми не називаємо війну війною, і в будь-якому разі ставити руба це питання немає сенсу. Для нас індикатором є підтримка чи непідтримка мобілізації і те, чи це дієва, активна підтримка, чи пасивна. Тому ми питаємо: «А ви підтримуєте нову хвилю мобілізації?». Восени 2022 року в Росії вперше було оголошено мобілізацію, тоді 60% опитаних були проти нової хвилі мобілізації. Ця цифра зростала, і до кінця 2023-го зафіксувалася й тримається дотепер на такому рівні – близько 75% росіян проти примусової мобілізації. Серед молоді зараз таких – понад 80%.

Я прослуховую записи усіх інтерв’ю для отримання «якісних даних», адже для нас інформативними є не лише цифри, а й настрої, які можна зрозуміти з коментарів, якими люди часто приправляють свої відповіді. Наприклад, чоловік 48 років з середньої смуги Росії. Питання: «В якому напрямку рухаються події в Росії?». Чоловік каже: «Владімір Владіміровіч, наш вождь, вєдьот нас к побєдє». Ок, зафіксували. «А скажіть, ви підтримуєте мобілізацію?» – «Ні, не підтримую. А навіщо!» – «Чи є у вас хтось з родичів чи друзів, хто був призваний?». Відповідь: «Слава Богу, ні». Ось приклад людини, яка декларує цілковиту підтримку Путіну та його «побєдобєсію», але не бажає йти на війну і дякує Богові за те, що його родичі не призвані до війська.

Саме тому після осені 2022 року ми не бачили наступної великої хвилі примусової мобілізації в РФ. Натомість були дії для залучення чоловіків на війну іншими способами – зеки, солдати з Північної Кореї, великі гроші за контракт і обіцянка списати кредити, примушування строковиків до підписання контракту, вербування іноземців в обмін на отримання громадянства тощо. Влада вивчила суспільні настрої, які намалювали єдину чітку «червону лінію» – участь у війні має бути добровільною, а от як стимулювати росіян іти на фронт – то інша справа, залежно від фантазії відповідальних чиновників та місцевих влад.

«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців фото 1
джерело: дослідження «Дзеркало Росії», Інститут конфліктології та аналізу Росії

Нещодавно Путін підписав указ про призов у жовтні-грудні чоловіків 18-30 років. Планується призвати 135 тис. осіб. Це майже втричі менше, ніж восени 2022-го під час «часткової мобілізації», коли було поставлено до зброї близько 350 тис., але все-таки це заступ за «червону лінію»?

Призовники та їхня загибель у бойових діях є болючою точкою російського суспільства ще з першої Чеченської війни. Тому строковиків Кремль намагається задіювати у російсько-українській війні мінімально. Курська операція це вкотре довела, коли багато строковиків були вбиті чи взяті у полон – їх тримали на території Росії саме тому, що не передбачили, що українське командування наважиться на наступ. З іншого боку, строковик, який добровільно-примусово підписав контракт – це вже не «дитина», якою він був учора, а військовий, який має конкретні бонуси за це, і тому, в очах росіян, його застосування на фронті є цілком виправданим. Саме такий гібридний формат і намагається використовувати російське командування: набір строковиків – примушування в кінці обов’язкової служби до підписання контракту – поповнення ними втрат на фронті. І саме тому Росія перейшла до призову строковиків не двічі на рік, а протягом всього року.

Восени 2022 року одномоментно та примусово були набрані кілька сотень тисяч осіб. Цей травматичний досвід Кремль буде старатися не повторювати до останнього.

Як ви ставитеся до даних російських соціологічних компаній? Їх можна вважати науково чистими чи показники підкориговані під замовлення Кремля?

Усі соціологічні компанії, які оперують у Росії, перебувають у непростому становищі, адже в будь-який момент їхніх спеціалістів можуть викликати на допит, компанії можуть назвати «іноагентами» чи взагалі закрити.

Для мене показником є дані, наприклад, «Левада-центру». Зрозуміло, що «Левада-центр» фізично перебуває в Росії і, як нескладно припустити, має певні обмеження в своїй діяльності. Якщо я бачу, що дані цієї компанії мають якийсь чутливий характер, наприклад, підтримка перемовин між Росією та Україною, то це означає, що соціологи мають дозвіл від адміністрації президента або спецслужб. І якщо ці дані публікуються, значить, адміністрація президента РФ хоче надіслати сигнал назовні: бачите, ми не кроворжерні, суспільство хоче перемовин, але…

Отже, для мене дослідження російських соціологічних компаній, факт їх появи та дата, під яку «підтягнуті» дослідження, – важливий індикатор.

«Росіяни готові до завершення війни зараз – по існуючій лінії фронту»

Які тенденції, що розвинулися в російському суспільстві за майже чотири роки війни, ви би виокремили?

Ця війна є загарбницькою, і росіяни це розуміють, але вважають її ще одним способом заробітку. Немає такої великої кількості росіян, які готові безкоштовно вбивати нас і вмирати самі. Те, що немає мільйона фанатиків, які готові їхати на війну «за покликом серця», – це добра новина для нас. Погана новина полягає в тому, що немає жодної моральної перепони, немає рефлексії про жорстокість, несправедливість війни, а відповідно, жодних уроків – з великою вірогідністю – Росія не винесе, висновків не буде зроблено навіть з відходом від влади чи фізичною смертю Путіна. А непокаране зло завжди повертається. Хто-хто, а ми, українці, це добре знаємо.

Вишній Волчок, Тверська область РФ. Злидні у російський глибинці сприяють Кремлю: чимало чоловіків йдуть до війська для того, щоб заробити убивством
Вишній Волчок, Тверська область РФ. Злидні у російський глибинці сприяють Кремлю: чимало чоловіків йдуть до війська для того, щоб заробити убивством
фото: Ілля Варламов

Друге спостереження – рутинізованість війни. Рутинізація почала оформлюватися у середині 2023 року.

Це погано, тому що росіяни навчилися приймати нові обставини, ігнорувати проблему і жити з нею. Немає розуміння, що в цьому винен режим і що саме він може війну спинити. Росіяни стали сприймати війну як брутальну стихію, яку ніхто не може спинити, щось на кшталт пандемії ковіду. У середній і довгостроковій перспективі це дає їм рецепт виживання, а режимові – впевненість у тому, що можна повторювати подібне не тільки з Україною, а й з іншими країнами. Тобто якщо росіяни прийняли цю несправедливу війну, найбільш криваву після Другої світової, то якісь менші агресії тим більше сприймуть і перечекають. Вони не проти війни.

За останні роки помітнішою стала сегментація суспільства. Молодь не хоче брати участь у війні ні безкоштовно, ні за гроші, адже вона меншою мірою зацікавлена в матеріальних вигодах (ще навчаються, отримують допомогу батьків, не мають власних родин). Цю незацікавленість молоді у війні підтверджують і дослідження, які проводять російські компанії.

Ще один висновок: абсолютна більшість росіян готова до завершення війни тут і зараз, тобто готова сприйняти лінію розмежування за наявною лінією фронту. Відсилання до того, що росіяни, мовляв, не зрозуміють, якщо Путін піде на перемовини, не захопивши весь Донбас чи Запоріжжя, – некоректні. Росіяни і так не розуміють, навіщо їм той Донбас.

Тобто в очах суспільства Путін «збереже обличчя» навіть якщо заявлені цілі війни не будуть досягнуті?

Ми постійно ставили питання: «Якщо Путін завтра оголосить завершення СВО, ви би підтримали це рішення?» Абсолютна більшість відповідала: так. Перед цим ми питали: «На вашу думку, чи досягла СВО своїх цілей?». Більше половини респондентів постійно відповідали, що досягла лише частково, і лише близько 5% – що повністю. Але при цьому абсолютна більшість згодна з тим, щоб війна завершилася прямо сьогодні.

«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців фото 2
джерело: дослідження «Дзеркало Росії», Інститут конфліктології та аналізу Росії

Тобто росіяни хочуть завершення війни, і тому сприймуть будь-що, що Кремль оголосить як перемогу. Потім буде відкат, «розбір польотів», адже є чорносотенна пасіонарна меншість, яка може зробити Кремлю величезні проблеми, але то справді меншість.

Антиукраїнські настрої дуже зросли за роки війни?

У наших анкетах було питання: «Якби ви могли написати українцям телеграму з кількох слів, то що б ви написали?». Структурованих варіантів відповіді не пропонувалося, це відкрите питання. Звісно, відповіді були дуже різні, але якщо згрупувати, то переважала така тональність: тримайтеся, все буде добре, ми вас врятуємо. Тобто вони не демонстрували: ми вас вб’ємо, знищимо, а навпаки, ми вас звільнимо з-під гніту.

Невизнання росіянами українців як нації – глибинна проблема, яку не можна ігнорувати

Це психопатична жага володіння об’єктом, типу «ми вас любіть сєбя заставім». В їхньому уявленні українці є саме об’єктом, а не суб’єктом, тобто обманутими, несамостійними, морально нестійкими.

Водночас такі відповіді свідчать про невизнання відповідальності російського суспільства за цю війну. Це може бути мімікрія, вдавання, що вони не розуміють, оскільки з моральної точки зору зручніше не визнавати себе вбивцею та гвалтівником. «Ми вас рятуємо. То ми поганих українців вбиваємо, а тих добрих, які можуть нас полюбити, ми врятуємо».

І давно у ваших анкетах стояло це питання?

Це питання кінця 2023 року. Не думаю, що там щось змінилося. Це не ситуативне питання – воно глибинне. І від відповідей стає моторошно.

Також ми ставили відкриті питання: як би ви коротко, одним-двома визначеннями описали українців та росіян? Щодо українців були різні дефініції, але в абсолютній більшості – негативні епітети: хитрі, підступні, дурні, жадібні. Росіян же описували як справедливих, чесних, добрих тощо. В цьому теж проявляється зверхність у ставленні до українців.

Невизнання українців як нації – це проблема, яку не можна ігнорувати. Вона глибинна, фундаментальна і тягнеться з часів СРСР. Нам про це навіть за незалежності кричали самі росіяни: від Жириновського до Собчака. Ми можемо ігнорувати це, стверджуючи, що нам нецікаво, що думають про нас росіяни. Це неправильно. Коли в середньо- або довгостроковій перспективі ми вийдемо на новий кривавий цикл нападу Росії на Україну, він розвиватиметься саме на цій настанові.

Проблема в тому, що росіяни нас не ненавидять – вони хочуть асимілювати нас ціною перетворення України на один суцільний випалений Бахмут. Це страшніше, ніж ненависть.

«Міф про загадковість Росії сконструйований для того, щоб лякати Захід»

Останнім часом Кремль дуже активно прокачує антиєвропейські настрої. Чи позначилося це на соціології?

Після приходу Трампа до влади російська пропаганда зробила розворот у повітрі і взяла курс на відмову від критики, висміювання і сатанізації США та її президента, як це практикувалося щодо адміністрації Джо Байдена. До приходу Трампа в російській пропаганді США вважалися лідером противника, а Європа – їхнім сателітом.

У відповідях на питання «Хто є найбільшим супротивником РФ на міжнародній арені?» США не на першому місці – респонденти вказують блок НАТО. На сьогодні немає країни Заходу, на яку була б спрямована понад третина голосів негативу, але більший відсоток негативу отримують Великобританія, потім Польща, а потім інші країни Європи.

«Альо, Тамбов?». Що думають росіяни про війну та українців фото 3
джерело: дослідження «Дзеркало Росії», Інститут конфліктології та аналізу Росії

Так, ми фіксуємо, що зараз російська пропаганда намагається підтримувати не загалом антизахідні настрої, а саме антиєвропейські. Мабуть, тому що колективний Захід, Європа – це для росіян значимий інший. (Значущий інший (significant other) – термін для позначення людини, суб’єкта, що має важливе значення для життя індивіда – «Главком»)

Росія постійно прагне на Захід, та водночас сама вступає в суперечність з цим прагненням. На нинішньому етапі суперечність полягає в розділенні понять «культура» та «цивілізація». Якщо говорити про цивілізацію як про набір технологічних знань, ноу-хау, які в результаті дають вищу якість життя, а про культуру – як про набір нематеріальних цінностей, настанов, то Росія готова і хоче сприймати технології як спосіб досягнення цивілізаційних благ, але не хоче сприймати цінності – повагу до прав людини, ліберальні і демократичні цінності. Росіяни хочуть розділити ці два поняття, тобто хочуть користуватися найновішою моделлю айфона, але при цьому катувати людей і гноїти заживо. Суверенність Росії, по-путінськи, – будувати ГУЛАГ і водночас співпрацювати з демократичним світом в економіці.

То, виходить, «умом Россию не понять», як писав класик?

Це один з найбільших успіхів російської пропаганди за останні десятиліття – конструювання міфу про загадковість, незбагненність Росії. Росія – це начебто велика чорна скриня для розуміння Заходу, а її регіони – це маленькі чорні скрині, сховані усередині неї. Тобто неможливо зрозуміти і вивчити, навіть не потикайтеся.

Найбільший успіх російської пропаганди – конструювання міфу про загадковість Росії, «великої чорної скрині»…

Це реальна проблема, я сам відчув її під час міжнародних конференцій та в спілкуванні офрекордз із науковцями і політиками з різних країн. На міфі про загадковість Росії вирощені інші – про її непереможність, нескінченність ресурсів, абсолютну монолітність еліт і населення тощо.

Коли тобі кажуть, що твій ворог є незбагненним і ця думка вселяється серед інтелектуальних еліт та політикуму на Заході, в академічних спільнотах, це вже величезна перемога російської пропаганди. Це рефлексивний контроль: ти не знаєш свого ворога, тобі навіяли, що його неможливо збагнути і, відповідно, неможливо йому протидіяти.

Підкорити Європу, щоб скористатися набутками її цивілізації. Бутафорія на відзначення перемоги над гітлерівською Німеччиною відтворює приховані амбіції росіян
Підкорити Європу, щоб скористатися набутками її цивілізації. Бутафорія на відзначення перемоги над гітлерівською Німеччиною відтворює приховані амбіції росіян
фото з відкритих джерел, зроблене в Санкт-Петербурзі

Ще один міф, який конструюють і «хороші росіяни», і пропаганда, щоправда, керуючись різними мотивами, про те, що народ є заручником режиму Путіна; Путін – це одне, а «маленькі росіяни» – зовсім інше.

Пропаганда це робить чому? З огляду на міф №1, про «загадковість російської душі».

«Хороші росіяни» бачать, що соціологічні дослідження показують неприємну правду: що це не тільки війна Путіна, Путін – лиш віддзеркалення глибинних настроїв і патернів, які кожне покоління росіян відтворює. Опозиційні росіяни – Навальна, Ходорковський, ФБК (Фонд боротьби з корупцією, опозиційна російська організація, що репрезентує частину російської опозиції в країнах Заходу –  «Главком») та інші намагаються це заперечувати і просувають на Заході агенду про «простий народ, що став заручником режиму».  Їх можна знезброїти одним питанням: а хто ж воює на фронті – мільйони «маленьких путінів»?

Чому «хороші росіяни» так кажуть? Бо вони представляють себе як «шаманів», які єдині можуть збагнути, що діється всередині «чорної скрині». Звісно, вони це роблять у власних політичних та фінансових інтересах, адже презентують себе тими, хто є провідником у розумінні сучасної Росії та буде союзником Заходу в Росії постпутінській.

До 2014 року в Україні фактично не вивчали Росію, адже був відкритий (а великою мірою і спільний) інформаційний простір, багато різноманітних контактів, і напозір здавалося: навіщо досліджувати, ми й так усе знаємо про Росію. Після 2014-го інформації стало кратно менше, а з початком великої війни джерела зовсім закрилися. Зрозуміло, Україну зараз цікавить інформація суто військового характеру. Але чи треба сьогодні вивчати Росію ґрунтовно, глибоко, на рівні академічної інституції?

До 2014 року дійсно була ілюзія, що ми добре знаємо росіян. Росіяни качали тезу про те, що наша ментальність схожа, отож навіщо нам одне одного вивчати? Після того, як вони окупували Крим та почали військові дії на Донбасі, для українців Росія стала очевидним ворогом. Утім, глибокі і системні дослідження Росії централізовано не почалися. А ті, що проводилися (переважно силами громадського сектору) не було систематизовано, на державному рівні не створено Інститут Росії, про потребу якого говорили експерти.

Існували окремі відділи в різних державних структурах, які вивчали Росію, але глибини покриття всієї країни, різних її процесів, зокрема регіональних, її політики, економіки, не було.

Проблема в тому, що навіть після 2022 року серйозних змін у цьому напрямку не відбулося. Є спеціалісти та відділи в СБУ та інших складових Сил оборони, які вивчають Росію, але зі своєю специфікою. Проте державі потрібен не лише мілітарний компонент, не лише знання про розвиток військово-промислового комплексу РФ, кількість НПЗ, портів та інших економічних точок уразливості. Потрібне глибоке всебічне вивчення.

Складність полягає ще й у тому, що Росія – величезна і не є монолітом, Росія – це сукупність її регіонів, тож спеціаліст із проблем Далекого Сходу не знатиме, що відбувається на півдні і, зокрема, на Кавказі, чи в середній смузі Росії. А отже, це величезна робота для великої кількості науковців, гадаю, 1000 спеціалістів і більше. Таким кількісно має бути Інститут Росії, створений на державному рівні. Він має бути добре забезпеченим, мати ресурс для всіх необхідних досліджень та експертиз, а не так, як фінансують Національну академію наук, – за залишковим принципом.

Вивчення Росії – проблема, прямо пов’язана з виживанням України на десятиліття наперед. Держава не повинна економити на такому інституті.

Є кілька недержавних інституцій, які зараз цим займаються, але вони не можуть покрити дефіцит цих знань.

Олена Зварич, для «Главкома»

Источник материала
loader