Операція «Девальвація»

Прочитав новину, що має відлуння з попереднього, довоєнного життя: «МВФ перед переговорами про кредит зажадав від України "контрольовано" девальвувати гривню». Bloomberg про це пише абсолютно відверто.

Років зо три тому (максимум чотири) я б сказав, що не можна йти на такі вимоги. Адже це вдарить по економіці. Погіршить добробут громадян. Зрештою, це занурить країну в кризу ще більшого масштабу.

Тільки тоді я думав рамками АТО. Там у нас війна, там — дитячий сміх і веселі концерти. Тоді здавалося, що вдасться утримати війну в цих рамках. Більше не здається. Я про себе. Бо державі це здається досі, і здаватиметься ще дуже довго.

«Завтра» іноді не настає.

І тепер виходить дивна ситуація. Більшість населення звикла жити за умов дуже обмеженої війни. Хоча бойові дії щодня зачіпають навіть найвіддаленіші області України (я зараз про обстріли як частину буденного українського вечора).

Навіщо боятись девальвації? Вона буває різною. Якщо держава ніяк її не контролює, це дійсно погано. Такий собі податок на бідність. Саме тому МВФ говорить про контрольований процес. Наприклад, подорожчає імпорт не всіх товарів — а лише тих, які не мають жодного значення для війни.

Може, я повинен панікувати та заламувати руки. Проте чомусь не хочеться. Тож ризикну пояснити причину свого вбивчого спокою станом на зараз.

Заброньований клоун Степан купить своєму хлопцю айфон, заплативши на кілька тисяч гривень більше. Мене це має хвилювати? Не впевнений. Тим паче, воно в ресторанах більше просаджує. Отже, плати, Степане. Плати, рідненький. Мене ти хвилюєш так само, як моє існування — тебе.

Юнг ставить перед фактом.

У нас досі працюють ті конвертаційні центри, які Україна хоробро перемагала ще з 2014 року. Так перемогла, що тепер там можна збути крипту й отримати хрусткі долари. Що, страшно стати трохи біднішими? Тоді треба їх закривати.

Ви не повірите, і з грошима ситуація краще стане, і настрій одразу поліпшується. Тим паче, якщо хтось боявся їх чіпати, маю хорошу новину. Я вам дозволяю це робити. Мене їх доля хвилює ще менше, ніж Степана хвилює моя. Сподіваюсь, правоохоронців зупиняло виключно це, а не щось інше.

Дуже задовбали новини, що черговий обласний центр витратив шалені гроші на пам’ятник тещі комунальника та новенькі клумби. Ви не повірите, але плани учасників цих оборудок на щасливе майбутнє мене обходять не лише менше за долю Степана, а ще й менше за долю власників конвертцентрів.

Я не знецінюю працю тих людей, яких забронювали від війська. Вони дійсно потрібні. За це їм виписали окреме право не йти воювати, і це не можна заперечувати.

От тільки такі люди зазвичай і не нахабніють. На відміну від тих, хто купив собі бронь, забравши місце у справжнього профі, і тепер щось із себе корчить. Пишу про це, бо нинішня економіка військового часу чомусь підлаштована саме під таких кадрів. Сиди вдома, купи бронь, тікай із країни — тоді тобі буде зручно.

Мені боляче це писати, але в такій логіці держава армії не допомагає. Вона ще й заважати примудряється, коли ставить військових на найнижчий щабель пріоритетності. Бачити це щодня — ще один привід навіть не намагатись узяти відпустку. Чим ближча ЛБЗ, тим менше такого навколо. Там важче фізично, але морально легше.

Будьмо дорослими. Позаду майже чотири роки повномасштабки. Вистачає часу, щоб оцінити обстановку. Щоб зробити тверезі висновки. Тобто визнати, що «економіка без армії» — це якась маячня. Дитяча фантазія дорослих людей.

І, поки ця економіка дійсно живе окремо від армії, армію вона хвилювати не повинна. Бо нема за що переживати. Поки що це економіка заброньованого клоуна Степана, його хлопця, конвертаційного центра та знахабнілого рішали десь у областях.

Можу пояснити, як бачу урядову політику здорової людини. Вона має починатися з бойових потреб і логістики. Далі — енергетика, критична інфраструктура, мобільність. І лише потім, лише після цього йде решта.

Буде важко, так. Реальні доходи впадуть, навіть не сперечаюсь. Але є різниця між контрольованою девальвацією як частиною воєнної стратегії й як замінником державної політики. Вона колосальна. У першому випадку ми купуємо час і міцнішу армію. У другому — просто біднішаємо.

Не треба так вести державну політику, ніби це капітуляція в бухгалтерських формах.

Що у представників влади, що у звичайного населення багато в чому збереглось мислення тих часів, коли війна не вимагала надто багато, а чого таки вимагала — те шкода було віддати. Саме тому в нас держава хронічно скупа для власних захисників. І саме тому, наприклад, війську досі потрібні волонтери.

Не вміємо «за»? Почнемо «проти», а там як піде.

Населення далі вірить, що головною метою в житті фізично розвиненого чоловіка є задачка не потрапити на очі патрульним чи ТЦК. Бо запитають документи. А ще ці добрі молодці допоможуть із документами тим, хто їх спеціально не робив у окремо призначених місцях.

Водночас економіка ніяк не допомагає армії. Військовослужбовця стараються збити з премій там, де треба платити і залишатися вдячним за виконану роботу. Військовим не покращують умови... Скажімо так, умови праці.

Ми тиждень тому скидались на ремонт корча. Вже не знаю, вкотре, бо боюсь помилитись із підрахунками. Скажу лише, що не вперше. Держава нам цю тачку не купувала й ремонтувати не допомагала. Можна закурити й задуматись: чому ж так.

Чому? Немає грошей? Та чого ви: держава знаходить кошти на будь-що, крім армії. Наприклад, на фабрику штучного інтелекту. О, це дуже важлива річ. Чув, її планує розробити Міністерство цифрової трансформації, і вже навіть анонси були.

Це класно. Мене теж цікавить штучний інтелект. Чув, коли його додають у дрони, ті краще наводяться на ціль та узагалі роблять ворогу багато проблем. Проте, на жаль, такі «штучно-інтелектуальні» плани Мінцифри до мене чомусь не доходили.

Зате я знаю точно, що ніяка Мінцифра не побіжить зрізати Добропільський виступ. Це роблять ті, на кого через півгодини заб’ють так само, як забивали майже чотири роки до того. Ще Мінцифра їх не нагодує, не привезе того, що порадує та заспокоїть, і навіть автівку поремонтувати не допоможе.

Бо війна десь далеко. Мінцифра мислить широко та стратегічно, і ваші ниці потреби її лише відволікають від головного. Чого саме, не знаю. І не впевнений, що знають у Мінцифрі.

Зате я знаю інше. Військові повинні не допускати ворожі прориви, у разі проривів їх швидко зрізати. Потім, мабуть, зобов’язані мовчки вмирати і не заважати цифровим фабрикам. Там гроші більш потрібні.

То для кого я маю берегти економіку? Для цих? Знаєте, якось обійдуться. А якщо їсти захочуть, ласкаво просимо до нас. В армії завжди нагодують.