Одна з головних задач російсько-української війни

Якби цього плану не було, Росія не вимагала би на тлі ракетних бомбардувань визнати особливі права російської мови і Церкви.

На могилі скромного турецького чиновника Тевфіка Есенча в невеличкому селищі Хаджи-Осман – напис, який сьогодні вважається одним із сакральних у світовій філології і який водночас є одним з найбільших вироків російському імперіалізмові.

"Останній убих, який зробив безсмертною убихську мову, який писав і говорив цією мовою".

Цей напис викарбувано згідно із передсмертним бажанням самого Тевфіка Есенча, який хотів, щоб люди не забували про його цивілізаційний подарунок та його зобовʼязання перед власним народом. І дійсно, Есенч був останньою людиною, що розмовляла убихською мовою й допомогла зберегти не тільки памʼять про неї, але і саму мову – принаймні у дослідженнях і підручниках. Разом зі знаменитим французьким лінгвістом Жоржем Дюмезілем він видав книжку "Le verbe oubykh". Він залишив зразки мови – і це неймовірно, бо колишні носії убихської користувалися 81 приголосним тільки із трьома голосними, спробуйте це хоча б уявити, не те щоб вимовити!

Але у читача може виникнути закономірне питання – а чому ж взагалі убихська мова зникла і де була Убихія та й чи була вона взагалі?

Переконую вас, була. Згідно із давніми легендами, Убихія – це і є міфічна Колхіда, тобто, можливо, саме сюди плив Ясон із аргонавтами по золоте руно і саме звідси тікав із тьмяною Медеєю. А тепер Убихія – ніяка, звісно, не Колхіда.

Це Сочі. Запаскуджене Сочі. Сочі, назване так на честь головної убихської річки Шьача.

Так, під час кавказьких війн російські війська окупували цю давню убихську землю, винищили велику частину населення, а тим, хто залишився живим, поставили добре відомий нам з часів теперішньої російсько-української війни ультиматум: або російське підданство, або геть звідси. Практично всі убихи не захотіли жити під владою "білого царя" й переселилися до Османської імперії. І, звісно, вже ніколи не жили компактно і з часом практично всі перейшли на турецьку мову. Тевфіку Есенчу, якого виховували його дідусь й бабка, носії давньої мови, пощастило все вивчити, запамʼятати й розповісти вченим. Це все, що він міг зробити для свого зниклого народу.

Спробуйте розповісти росіянам, що у Сочі чи Адлері вони живуть на чужій землі – нічого, окрім сміху, це не викличе, хоча росіяни вигнали з землі давньої Колхіди не тільки убихів, а й інші народи Кавказу. І ці народи досі живуть в регіоні – але, звісно, ніяких прав на батьківщину вже не мають. Ба більше, навіть у наш час Росія намагалася встановити контроль над одним з гірських сіл сусідньої Абхазії. Так, це не анекдот: росіяни намагалися відтяпати територію у самопроголошеної республіки, яку ж самі й проголосили незалежною державою! Але там, де Росія, – там експансія й крадіжка.

Зникнення убихів не можна назвати знищенням одного з народів Росії – тому що ці горді люди ніколи народом Росії не були, а мстиві росіяни навіть через сторіччя після їхнього ексодусу з рідної землі продовжували зображувати їх у власних історичних розвідках грабіжниками, работорговцями й піратами – добре, що хоч не нацистами. З народами Росії, які залишилися на своїй землі, впоратися було важче, але росіянам вдається. Тільки за десятиріччя путінського правління кількість носіїв рідних мов зменшилася у рази, й скоро філологам доведеться шукати своїх Тевфіків Есенчів, щоб принаймні зберегти зниклі мови.

Так що коли я кажу, що однією з головних задач російсько-української війни є лінгвоцид і остаточна розправа над українською мовою – це не образ, а план, реальний план. Якби цього плану не було, Росія не вимагала би на тлі ракетних бомбардувань визнати особливі права російської мови і Церкви. Якби цього плану не було, ФСБ не використовувало б десятиріччями своїх агентів з депутатськими мандатами, які й сьогодні нікуди не ділися, для наполегливої і натхненної боротьби з усім українським.

Якби цього плану не було, не було б самої війни.

Джерело