/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F1%2F715d50c81a5d4e0719c0e67cb8a20154.jpg)
Ніщо не зупинить життя. Історії батьків і дітей – героїв рекрутингової кампанії Третього корпусу Андрія Білецького
Військові із дітьми на білбордах, проникливе відео у телеграм-каналі корпусу – друга хвиля кампанії «Ми тут щоб жити». Без ретуші, зняті смартфоном і обрані з галереї самими батьками. Ці історії не про війну, а про життя, заради якого вона триває. Це відповідь на питання, чому ми тут?
Кампанія «Ми тут щоб жити» разюче відрізняється від попередніх. Після мілітарі екшну «Вривайся», романтичної «Я люблю Третю штурмову», анімешного «Всесвіту» і футуристичного «Готуємо до будь-яких сценаріїв» автори повернулись до головного – навіщо і заради чого все це?
«Ми змістили акцент. У першій хвилі вийшли на дискусію про сьогодення: ми воюємо, щоб мати дім, що на війні попри все можна жити щасливими життям – таку екосистему ми побудували в Трійці. Друга хвиля про майбутнє. Маємо залишити нашим дітям їхню країну, щоб не було соромно перед загиблими побратимами. Якщо ми і наші діти не будуть щасливими, виходить що ціна була марною», – пояснює Влад, креативний директор Трійки.
Показати дітей у військовій рекламі – дуже сміливий хід. Влад справедливо зауважує: у Трійки немає проблем із тим, щоб наважитись на будь-що. Від студійних зйомок та інтервʼю з героями відмовились умисно. Щоб вийшло справді щиро, контент-мейкерами стали самі військовослужбовці: їх попросили передивитись сімейні архіви, обрати улюблені фотографії і відео, записати «голосові» про дітей і своє відчуття батьківства під час війни. «Все нативно, бо це ж про життя! Якби ми диктували, був би обман», – каже креативний директор Трійки.
Андрій і Северин
Бригадний генерал Андрій Білецький у навчальному центрі із молодшим сином Северином на плечах. На момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну йому був лише місяць. Відтоді його батько постійно на фронті – створив Третю штурмову бригаду, став командиром Третього армійського корпусу.
«Зовсім нещодавно Северин вперше намалював свою сімʼю. Андрія зобразив як дуже велику фігуру, розфарбовану синім і жовтим. Ми питаємо, чому так? Малюк каже: “Мій тато як український прапор”. В нас він – національний прапор», – розповідає дружина Андрія Білецького Тетяна Даниленко.
Єдиний «легальний» спільний час – відпустка раз на рік. Але і під час неї служба командира триває – доповіді двічі на день, відкладені справи, до яких не доходили руки. Попри зайнятість і фокус на корпусі, Андрій Білецький встигає бути в курсі подій, геополітики, справ рідних і навіть своїх котів. Кожну нагоду родина використовує, щоб набутись разом.
«Поки триває війна Андрій навіть під час відпустки на відстані витягнутої війни від фронту. А я відчуваю, що маю бути на відстані витягнутої руки до нього. Коли приїжджаю, бачу на вулицях прифронтових міст безліч закоханих пар. Часто в цих містах вже немає жодної вцілілої шибки у вікнах, але є життя – в його найстрашніших і найніжніших проявах. Роль не тільки жінки, але й усіх рідних військового – розуміти, підтримувати, давати надійний тил, відчуття, що є куди повертатись, є заради чого воювати», – додає Тетяна Даниленко.
Незважаючи на відстань і рідкі зустрічі, Андрій Білецький намагається прищеплювати синам риси, які цінує найбільше: принциповість і сміливість обирати те, що правильно, а не те, що – легко. Він воює, щоб Северин ріс громадянином незалежної і сильної України, здатної себе захистити.
Усі герої рекрутингової кампанії – добровольці. Звичайні чоловіки і жінки, які не планували повʼязувати життя з військом, але у критичний для держави момент обрали службу, щоб у їхніх дітей був вибір – в якому місті жити, ким стати і яку професію обрати? Вони на війні, щоб воювати не довелось наступним поколінням. Це ще одна величезна різниця між нами і ворогом: українці бʼються за майбутнє, росіяни – за хвору тугу диктатора за радянським минулим.
«Совеня» і Владислав
«Війна може зруйнувати міста, але не життя в Україні. Кожна народжена дитина – це наша маленька перемога. Це доказ, що ми вистоїмо», – каже Богдана на позивний «Совеня», заступниця командира роти з психологічної підтримки персоналу.
Колись вона хотіла стати поліцейською, здобула звання офіцера в академії Сухопутних військ. На початку повномасштабної війні волонтерила, але дуже скоро зрозуміла: цього замало, тому що війна надовго. У квітні 2022 року долучилась до Трійки. На війні зустріла своє кохання, а півроку тому народила сина Владислава. Поєднувати материнство зі службою складно, але «Совеня» це робить, бо знає, заради чого – посмішка сина і вдячність побратимів вартують усіх зусиль.
«Потрібно жити далі. Ми все одно не можемо дати дітям стерильний світ, але можемо дати головне – любов. Мені ставили питання: чому саме зараз, чи не страшно? Не треба думати, що народжувати під час війни безвідповідально. Це найбільш мужній вчинок, який зараз може зробити жінка. Треба, щоб життя тривало, щоб наших сильних і розумних людей ставало більше», – каже військовослужбовця.
«Тоха» і Ясна
Антон Радько на позивний «Тоха» – професійний спортсмен, тренував дітей у власній школі єдиноборств. Пішов добровольцем, щоб бути для своїх вихованців не тільки тренером, але й прикладом. За його плечима багато кампаній, включаючи запеклі бої за Бахмут та Авдіївку. Був ротним, нині – офіцер штабу Трійки. Переніс поранення, пʼять операцій і з третьою групою інвалідності повернувся у стрій, став батьком. Розповідає, що на війні прийшла усвідомленість: хто ти, на що здатен, за які цінності борешся?
«Немає розділення: тут я на війні, а коли додому приїхав, – татусь. Де б я не був, я залишаюсь собою. Відношення до сімʼї, до війни, до життя в мене вже незмінне. Відкриваю книжечку про совеня, гортаю сторінки, а сам розповідаю донці, як йшли ми з «Хмурим» за задачу, вона уважно слухає. Основна задача моя як батька максимально вкластись, щоб Ясна виросла гідною, з міцним характером», – розповідає «Тоха».
«Хмель» і Устина
Війна не привід відкладати життя на потім. Молодість швидкоплинна і другої спроби пожити просто не буде. Цей мотив авторам кампанії не довелось придумувати – його запозичили у подружжя Вербових.
Доброволець Богдан «Хмель» та його кохана Ілона разом шість років. Щоб бути поруч, дівчина переїхала з Хмельницького у прифронтове місто, жила на передовій. У 2022 році зіграли весілля. Обирати між коханням і безпекою дівчині не довелось: «Я просто знала, що хочу бути поруч. Коли я була сама в тилу, почувалась у більшій небезпеці, ніж будучи з ним ближче до фронту, чуючи виходи і прильоти. Під час ротацій шукали можливість кудись поїхати, катались на мотоциклах, їздили купатись, їздили на полігон, працювали. Це було максимально наповнене, веселе, безтурботне життя».
На третій рік повномасштабної війни «Хмель» виріс із солдата до командира роти, а Ілона народила Устину. Особисті зустрічі тепер бувають рідко і не тривають довше двох діб. Попри це, Богдан максимально залучений у життя родини і виховання донечки. Днями отримав від неї першого листа Святому Миколаю: просить зимовий комбінезон, ігрову гірку, повернення тата додому і здоровʼя усім діткам.
«Життя триває, його ніщо не може зупинити – ні розлука, ні війна. Вона ще більше розкрила цінності, які ми мали. Я хочу побудувати щасливу сімʼю, як мріяла колись. У нас немає варіантів. Ми молоді, завжди хотіли народити дитинку в такому віці. Ми продовжуємо жити за планом, який збудували шість років тому», – розповідає Ілона.
«Тоха» і Єсенія
Антон Сорочинський «Тоха» з початку повномасштабки долучився до ТрО, брав участь у звільненні Херсонщини. У складі Трійки бився на Бахмутському та Авдіївському напрямках. Двічі отримував поранення, але щоразу повертався у стрій до своїх. Опанував БпЛА, пройшовши шлях від пілота до командира взводу розвідки та корегування 1-го мехбату. Під його командуванням 80 бійців, яких «Тоха» цінує і береже, як свою донечку Єсенію.
«Під час війни бути батьком дуже важко, оскільки ти свою дитину не бачиш. Не бачиш, як вона дорослішає. Вона знає, що її батько військовий – розказує в садочку і на танцях. У доньки навчився ловити кожен веселий момент. Вона любить битись, боротись – задню не дає. Чому я тут? Тому що я повинен бути тут, поруч з найкращими, нищити ворога, розвивати і покращувати армію. Головне для мене, щоб донька була українкою – щоб гепнула по столу, і всі все зрозуміли», – каже «Тоха».
Для героїв кампанії їхні родини і діти – головна мотивація боротись, якби важко не було. Щоб малеча росла у повних сімʼях, не прокидалась від вибухів і не навчалась у бомбосховищах. Щоб у майбутньому батькам не було соромно дивитись їм в очі. «Дитина буде розуміти, що коли було потрібно, ми не лишились осторонь і пішли захищати країну. Йому судилось бути дитиною військового покоління, але, я думаю, він пишатиметься нами», – додає «Совеня».
Підрозділи Третього армійського корпусу боронять Харківщину і Донеччину. Корпус продовжує рости і запрошує на службу чоловіків і жінок: відкрито тисячі небойових і бойових вакансій. Тут гарантують відбір відповідно до фаху, краще навчання і забезпечення.
Наслідки удару по ТернопилюЧитати публікацію повністю →
Читати публікацію повністю →
Читати публікацію повністю →
Читати публікацію повністю →

