/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Ffc8afa9b0d1231e4fb51267a964b2273.jpg)
Про це рідко говорять, – відверте інтерв'ю жінки про стосунки на війні та загибель чоловіка
До повномасштабного вторгнення Ілля Грабар був саунд-продюсером, обожнював музику, малювання і баскетбол. А у 2022 році добровільно долучився до війська, щоб боронити Україну. Ілля загинув наприкінці 2022 року під Бахмутом, намагаючись врятувати побратима.
Дружина Іллі, Марія Грабар, проживаючи втрату та вшановуючи втрату, заснувала ініціативу "Столик пам'яті", коли в пам'ять полеглого захисника у закладі бронюють столик для нього з іменною табличкою. У подкасті "Воїн волі" спеціально для 24 Каналу Марія розповіла про свого чоловіка, стосунки на війні та як з'явилася ініціатива вшанування пам'яті, що знайшла відгук у серцях українців. Більше деталей – далі у матеріалі.
Хто такий Ілля Грабар?
Ваш чоловік, Ілля Грабар, доєднався до війська у 2022 році. Ким він був до війни?
Він був саунд-продюсером. Тут я одразу наголошу: саунд-продюсер – це не звукорежисер. Чесно, у мене вже не було сил кожного разу це виправляти, тому часто пропускала повз, але це важливо – це різні професії.
Він був дуже творчою людиною, захоплювався багатьма речами, зокрема спортом. Особливо він обожнював баскетбол і водночас мав талант до дизайну одягу, а ще дуже гарно малював. Також він дуже любив музику й цілком у ній розчинявся. З дитинства він умів грати на багатьох інструментах. І в певний момент вирішив спробувати себе у музичній сфері. Власне, лише приблизно у 2020 році він почав серйозно цим займатися. Разом з друзями вони відкрили студію звукозапису, де створювали альбоми для молодих артистів.
До кінця 2021 року вони вже працювали з більш іменитими виконавцями. Його професійна діяльність розвивалася, почала приносити прибуток, і він активно нарощував клієнтську базу та писав. Як саунд-продюсер, він займався створенням музики та текстів пісень, продавав їх артистам, записував композиції та робив аранжування. Ця робота йому дуже подобалася.
Це не найгірше, що плутали в нашій з ним історії. Хоча, якщо бути чесною, насправді він навряд чи міг би працювати звукорежисером. Тобто він не займався цією професією у повному обсязі. Наскільки я розумію, звукорежисер – це людина, яка працює зі звуком на проєктах, концертах, за пультом. А він був ознайомлений з цим лише поверхнево.
Повне інтерв'ю з Марією Грабар: дивіться відео
Як ви відреагували у 2022 році, коли чоловік прийняв рішення піти до війська?
Початок 2022 року для нас усіх став справжнім шоком. Ми жили, відверто кажучи, у своєму маленькому світі, де нам було комфортно вдвох. Ми з ним майже не обговорювали соціальні чи політичні питання. Я була більш до цього залучена й брала участь, а він менше. Тому насправді ці теми ніколи не були предметом наших розмов.
Для багатьох війна стала важливим моментом, який допоміг зрозуміти, яка ж насправді людина поруч. Адже поки на твою долю не випаде серйозне випробування, рідко хто обговорює, що робитиме у критичних ситуаціях. Для багатьох це стало своєрідним лакмусовим папірцем.
Я не знала, як він зреагує на початок війни і яка його позиція щодо навіть елементарного захисту Батьківщини. Коли ж почалася війна, ми спершу намагалися убезпечити себе та рідних. У нього ніколи не стояло питання стати на облік. Коли всім чоловікам наказали з'явитися у військкомат, то він сказав: "Я йду". Для мене, як людини не дурної, це було цілком зрозуміло – він піде добровольцем.
Вони з братом, коли пішли ставати на облік, треба було їх бачити. Якщо когось і брати в армію, то їх. Вони сильні, міцні, спортивні. Я думала, що українська армія була б дурною, якби не взяла таких у свої лави. Це ж просто очевидно. Ніхто не скаже чоловікам, які можуть бути обличчям української армії – з погляду фізичної підготовки, зовнішності та всього іншого: "Хлопці, йдіть ще трохи погуляйте".
![]()
Брати Назар та Ілля Грабари / Інстаграм Марії Грабар
Ясна річ, я не хотіла цього. Будьмо відвертими, хто хоче, щоб його близька людина йшла на війну? Звісно, я не хотіла. Але думати, що можна зупинити чоловіка словами "куди ти годишся?" або "що ти там будеш робити?" – це також приниження його честі й гідності. Тоді, на початку війни, це відчувалося особливо гостро.
Зараз я розумію, що ніхто не годиться для війни. Як казала мама Романа Ратушного, – ніхто не народжений для війни. Тому аргумент "ти не годишся" – просто дурнуватий. Але все ж ми говорили про те, що в нього немає знань в цій сфері. На що він відповідав, що буде водієм. Потім я вже не пам'ятаю всі деталі, але він був і стрільцем, і оператором дрона, і опанував більш габаритну зброю. Тобто він постійно вчився чогось нового.
Спершу все це проходило через шок. Я не розуміла, що відбувається, не знала, як реагувати. Врешті-решт я просто обирала підтримувати, бо це єдине, що я могла зробити. Я не могла сказати, що правильно, а що ні – просто підтримувала.
Як підтримати партнера-військового і як правильно реагувати, коли ти водночас хочеш бути опорою, але хвилюєшся за його психологічний стан і ваші стосунки?
Є різні ситуації, але всі при цьому кажуть: ти – людина, громадянин, у тебе є певна громадянська позиція. Але як звичайна людина ти, звісно, не хочеш цього – ніхто не хоче, щоб чоловіки чи рідні йшли воювати. Навіть ті, хто сам готовий боротися, ніколи не бажають цього своїм близьким.
Тому, відверто, я не хотіла. Перша реакція була природною: "Хай ніхто нікуди не йде, всі мають залишитися в безпеці". Але потім почався внутрішній діалог із собою, зі своїм ставленням до того, що відбувається, і я почала розуміти.
Відверто кажучи, Ілля дуже любив те, чим займався. Він був натхненний, постійно вчився, і для нього захист України ніколи не був тягарем. Коли ми його втратили, для нас було важливо розуміти, що це був його власний вибір, що він робив те, що любив і в чому знаходив себе. Йому була близька ідея братерства та захисту, і він відчував внутрішній поклик рухатися вперед.
Йому дуже добре вдавалося, і його навіть запрошували на офіцерські курси. Ми з ним мали розмову, і я вплинула на його рішення. Він сказав, що йому пропонують продовжувати контракт, адже він був добровольцем. А ми всі чекали, що війна рано чи пізно закінчиться, особливо в перший рік. Ми сиділи з його мамою, яка слухала різних ворожок, і сподівалися, що війна завершиться і все стане добре.
Коли ми з ним говорили про це, він серйозно розглядав розвиток військової кар'єри. Я сказала йому чесно, що не виходила заміж за військового. Саме ця думка – що я не зможу жити у такому режимі постійно – стала для мене фактором, який спонукав його відмовитися від частини планів.
І навпаки, коли думаєш, чи відмовляти людину, чи підтримувати її, мотивувати, у мене є дві крайності. Коли ти втрачаєш людину, спершу виникає відчуття: можливо, ти недостатньо відмовляла її, або, навпаки, можливо, треба було дати повну свободу, щоб він міг робити все, що хоче у цьому життєвому контексті. Це те, над чим я багато розмірковую.
Як зберегти стосунки, коли партнер на фронті?
Як партнерам військових залишатися чесними одне з одним у рішенні про можливе повернення на фронт, не зраджуючи власних меж і водночас підтримуючи військового, коли суспільні очікування, почуття провини та психологічний тягар роблять цю розмову надзвичайно складною?
Я просто мала свободу висловлюватися. Це насправді дуже складний процес – чекати когось з війни. Зазвичай ви або разом, або окремо. Якщо окремо, виникає відстань між людьми, яку потім дуже важко подолати. Щоб залишатися сім'єю, друзями, командою, потрібен певний рівень близькості та дружби – коли слухаєш і не засуджуєш з обох сторін. У нас з Іллею так і було.
Ми були дуже близькими друзями, завжди ставили один одного в пріоритет. Це дозволяло нам проходити через усі складнощі. Він прекрасно розумів, через що я проходжу. Про це рідко говорять, бо неочевидно, як психологічно важко просто чекати. Іноді це навіть важче, ніж самому бути на передовій. Ми в якийсь момент трохи помінялися ролями. Наприклад, були обстріли Києва наприкінці 2022 року. Постійно були блекаути, не було зв'язку, а він був на передку і не мав зі мною жодного контакту.
Якийсь період він постійно намагався мені додзвонитися, переживав дуже сильно, бо не розумів, де я і що зі мною. Тоді Київ обстрілювали й ракетами, і всім іншим, і зв'язок зникав постійно. Коли нам нарешті вдалося зідзвонитися, було дуже помітно, наскільки він хвилювався. За себе ми не переживаємо так сильно. Ми приймаємо якісь внутрішні рішення, погоджуємося з ними й живемо далі. Але от за близьких… І якщо копнути глибше, це ж теж певною мірою жалість до себе.
Коли ти помираєш – для тебе все закінчується. А коли помирає хтось близький, то для тебе починається період абсолютного кошмару наяву. І в цих переживаннях є навіть щось егоїстичне, бо ти хвилюєшся за людину, бо знаєш, як тобі буде боляче, як ти не зможеш без неї, не уявляєш подальшого життя.
І коли ми цим обмінялися, він сказав, що саме тому ми й залишилися настільки близькими. Бо він визнавав, що чекати й не знати, що з людиною, – набагато складніше, ніж бути в самій ситуації. Там ти живеш і розумієш, що ти живий. А якщо загинув – ти вже нічого не знаєш. Таке в нього було ставлення до цього. Тому це дуже складна історія.
Важко залишатися по-справжньому близькими, бо чоловіки часто не говорять своїм жінкам про все – розуміючи, у якому вони стані й наскільки боляче може бути почути правду.
Плюс часто важко просто спілкуватися. У той період йому справді було важко говорити з цивільними, які лишалися вдома, зокрема зі мною. Він дуже звузив коло спілкування, бо казав, що будь-які розмови "з мирного життя" викликають у нього сильну ностальгію, бажання повернутися. Це зануляло його налаштування, вибивало з бойового режиму, робило вразливим. Йому було непросто і я це розуміла.
Тому я дуже цінувала, що він все ж підтримував зі мною постійний зв'язок, усе розповідав, був відкритим. Бо я знала, що це теж було зусилля з його боку – говорити, тримати контакт, залишатися поруч, навіть коли між нами була така велика відстань.
Як жінкам військових впоратися з тим, що під час коротких повернень додому чоловік залишається емоційно відстороненим – не тому, що не хоче близькості, а тому, що важко "оголювати" почуття?
Я це дуже цінувала, бо треба мати неймовірно сильну ментальну опору, щоб так триматися. У нього був той внутрішній стрижень, що б не відбувалося навколо, він залишався спокійним, світлим, веселим. Завжди розумів, для чого він це робить, не зневірювався. Водночас умів утримувати й поєднувати дві сфери свого життя – фронт і наші стосунки. І робив це якісно.
Ми зідзвонювалися щодня, коли він мав можливість. Бували дні, коли він зникав, але коли міг, він завжди телефонував. Ми могли говорити годинами. Ілля був психологічно дуже зрілою і здоровою людиною. І, ясна річ, він був "каблуком" – у найкращому сенсі цього слова – і навіть пишався цим. Він заходив у стосунки усвідомлено, з відкритістю, і ми з ним були справді близькими друзями.
Він ділився почуттями, переживаннями, своїми станами. У нас не було жодних табу – ми могли говорити й про смерть на війні, і про страх, і про враження від дня, і про все, що його турбувало. Він інколи прямо казав, що йому страшно. Я знала це, бо він довіряв мені, розповідаючи майже все, окрім деталей, які могли б бути небезпечними або зайво мене травмували б.
![]()
Марія та Ілля Грабари / Інстаграм Марії Грабар
Часом у мене складалося відчуття, що я була поряд з ним там, на передку. Бо коли хтось розповідає якусь історію, я часто вже знаю її "зсередини": що сталося, хто як діяв, як він це прожив. Його погляд, його досвід – він ділиться ними зі мною, і за це я йому безмежно вдячна.
Я розумію, якою ціною це давалося. Тримати зв'язок, цікавитися моїм життям, давати мені час і увагу – паралельно з тим, що ти живеш у стані постійної небезпеки, втоми та боротьби. І все одно знаходиш у собі сили й бажання віддати частину свого життя тому, кого любиш. Це неймовірно складно – і фізично, і психологічно.
Ба більше, з'являється певна ностальгія: тобі хочеться повернутися додому, хочеться знову жити тим життям. І коли людина робить над собою такі зусилля – існує одночасно у двох світах, не розриває зв'язок, підтримує стосунки, лишається присутньою поруч, – це неможливо не цінувати.
Як загинув Ілля і чому рідні досі шукають відповіді?
За ці роки Ілля став справжнім воїном. Він загинув, коли намагався врятувати побратима, так?
Коли почався той обстріл, частину людей змогли евакуювати. Наскільки мені відомо, історія з тим побратимом, якого він намагався витягнути, теж має різні версії. Чесно кажучи, я не дуже хочу в це заглиблюватися, бо весь час з'являються нові перекази однієї й тієї самої події. Я сама до кінця не розумію, на якому саме етапі він загинув. Це дивно й важко, і мені не хочеться знову все це в собі перекручувати.
Тобто за ці три роки досі з'являються нові подробиці про його загибель?
Так. Нещодавно я почула інші історії, що він був живий довше, ніж ми спочатку думали. Нам казали, що він загинув від вибухової травми, але фактично причиною стала втрата крові, тобто він не помер одразу. Спершу, коли говорили про вибухову травму, ми були переконані, що він загинув на місці. Потім, через кілька місяців, коли відбулася ротація і приїхали побратими, вони розповіли, що в нього ще був пульс, але до тями він так і не приходив.
На якому саме етапі його покинуло життя, я й досі не знаю, і для мене це дивна історія, в яку я не хочу поглиблюватися. На початку чомусь здається дуже важливим знати, як саме людина загинула, але я навіть не можу до кінця пояснити, чому. Потім залишається лише один дуже складний факт: той, кого ти любиш, загинув. І в такі моменти, мабуть, хочеться розуміти, чи він мучився, чи загинув одразу?
Це саме ті думки, які з'являються. Я навіть жартома називаю це "50 відтінків горя". Спочатку нам сказали, що він загинув одразу, і я пам'ятаю, як у морзі, плакала та питала, чи він не страждав, чи все сталося миттєво. Хоча це запитання не має жодного сенсу, але тоді мені здавалося, що воно важливе. Люди, які там працюють, теж не знають, і просто намагаються щось заспокійливе сказати жінці в такому стані.
Це, мабуть, ще й про те, що важко прийняти думку: його можна було врятувати? Це особливо болісно. Тебе ніби переповнює все всередині, а потім, коли вже якось психологічно з цим справляєшся, ти можеш прийняти новий факт, але від цього суть не змінюється.
Як з'явилася ідея "Столика пам'яті"?
Ви навіть зараз розповідаєте про Іллю так, що немає відчуття його загибелі. Складається враження, ніби він і далі на фронті, а ви просто ділитеся історією його життя, яка триває. Хочеться перейти до "Столика пам'яті". Як вам прийшла ця ідея? І наскільки важко було реалізувати її вперше?
Ідея прийшла в момент, коли я познайомилася з американською традицією. У мене є найкраща подруга, яка дуже підтримувала мене після загибелі Іллі, й вона разом зі своїм хлопцем тоді приймала у себе американського військового інструктора, його звати Тор. Він дуже чуйна і несподівано сентиментальна людина, хоча він ветеран Збройних сил США.
Вони скрізь брали його з собою, ми багато часу проводили разом, і вони постійно їздили зі мною до Іллі. Він теж якось долучався до цього, багато слухав, знайомився з історією Іллі, спілкувався з його родиною. Ми тоді проводили багато часу разом. І, варто сказати, у 2022 році всі великі свята для нас виявилися дуже непростими.
Не складалося провести їх весело, бо всі значущі й болючі події збіглися саме зі святковими датами. Ілля загинув фактично напередодні Різдва. Поховали ми його напередодні Нового року. Уперше на фронт він пішов перед Великоднем. Якось так сталося, що всі ці дати в нас пов'язані з дуже драматичними подіями, тому і свята тоді проходили з великим сумом.
Тор дуже пройнявся цією історією, багато дізнався про Іллю і про те, чим займається наш фонд. Тоді ми мали кілька колаборацій з ресторанами, і він раптом спитав – чому б не зробити в ресторанах для Іллі щось на кшталт сервування місця пам'яті, з табличкою? Він розповів, що в них є така традиція. Пояснив, як це виглядає, як можна написати текст.
Саме він придумав текст для таблички. Він виявився дуже влучним, мені страшенно сподобався, і ми використовуємо його з року в рік. Попри те, що я працюю в рекламній сфері, я показувала цей текст колегам, копірайтерам. Вони казали, що його треба скоротити, але я наполягла, що ні. Я просто переклала його слова і залишила повністю. І цей текст існує досі.
Можете проговорити текст, який ви розміщуєте на табличці?
Там три основні пункти про те, що ми маємо пам'ятати їхню жертву. Перший пункт звучить так: це стіл, зарезервований для найсміливіших серед нас. Це єдине, що я трохи змінила, бо ми переосмислили концепцію. Але далі все залишилося так, як він написав: ми маємо пам'ятати ціну свободи, маємо шанувати їхню жертву. І третє – ми маємо бути готові самі дати відсіч злу. Це основа.
Ще мені дуже подобається те, що він додав наприкінці. Для мене це було особливо важливо в перший рік. Там йдеться про те, що ми маємо пригорнути близьких і рідних – дочок, дружин, братів, сестер, батьків тих, хто загинув. Пригорнути тих, хто пережив втрату, адже їхня втрата – найбільша, яку може знати світ.
Мене навіть зараз це пробиває, бо втрата дуже близької людини – це щось, що ні з чим не порівняти. Це величезне потрясіння, і я часом дивуюся, як взагалі можливо це витримати. Моя, якщо так можна сказати, суперсила у тому, що я вчуся дивитися на себе збоку. І з кожним роком бачу, як організм поступово це перетравлює, якось архівує, надає цьому нових сенсів.
![]()
"Столик пам'яті" / Інстаграм Марії Грабар
І це неймовірно, бо той біль настільки невимовний, настільки глибокий і всеохопний, що здається, ніби його неможливо вмістити, не те що сховати. Ця пустка здається такою великою, що її ні в яку коробочку не покладеш. Але якось організм, психіка, час – вони все одно починають це впорядковувати.
Так, забути неможливо, і це один з етапів, з яким потрібно подружитися – зрозуміти, що це завжди буде з тобою. Це треба прийняти. Допоки ти цього не приймаєш, ти будеш, по-перше, глибоко нещасною людиною, а по-друге, шкодитимеш собі й людям навколо. Ти будеш втрачати, а не створювати. І це нормально. Я нікого не засуджую, хто не може впоратися з таким болем.
Я сама дивуюся, що взагалі можливо якось впоратися й зробити зі своїм життям щось притомне після такої втрати. Мені це досі здається дивом. Але мені дуже подобалися ті рядки, які він написав. Вони були влучні й чесні. Це про те, що ми маємо розуміти, пам'ятати й маємо бути готовими. Не просто казати: "Слава героям!", сидячи осторонь, а бути готовими, якщо треба, – стати на їхнє місце. І про емпатію – про те, що ми маємо співпереживати тим, хто втратив. Це теж важливо. І все це було закладено у текст таблички.
Він (Тор, – 24 Канал) сказав, що я могла б спробувати реалізувати це в ресторанах. Я подумала, переосмислила, почитала про цю традицію. У США цей столик роблять не лише для загиблих, а й для зниклих безвісти. Його сервірують у військових інституціях як символ тих, кого зараз немає поруч. Людина може бути живою, може бути в полоні або далеко, але столик залишається як нагадування про відсутніх.
У США, здається, є й своя символіка для такого столика: червона троянда, сіль чи лайм як символ гіркої долі, сліз. Я це все прочитала і зрозуміла, що сама ідея сервірування дуже природно лягає і на нашу культуру. Бо я знала про традицію, коли в українських родинах на великі свята сервірують окреме місце для близької людини, яка нещодавно померла, ніби вона долучається до родинного столу. Це в нас глибоко на рівні інтуїції, воно зрозуміле без пояснень.
І я подумала, що ця концепція дуже органічна, особливо коли йдеться про ресторани. Порожній столик у закладі в певний день дуже точно передає відчуття втрати. У перший і другий рік ми навіть намагалися пояснювати, що за цей столик не можна сідати. Коли зал повний, година пік, а один столик залишається порожнім – це дуже сильний образ. Людина читає, що він зарезервований для того, кого немає. Це проста, але дуже сильна метафора.
Ще одна річ у цій історії, яка мені дуже подобається: ресторани додають свої елементи, пов'язані з національними символами, з речами, які любила людина, яка загинула. Ми не обмежували фантазію і даємо лише основну концепцію. А вони додають щось настільки тонке й геніальне, що я дивлюся і думаю: я б ніколи до цього не додумалася. Дуже відчувається, що кожен такий столик індивідуальний, зроблений з любов'ю і з великою повагою.
Пам'ятаю, як уперше побачила ваш столик і подумала – яка класна ініціатива! Мені навіть здається, що саме від вашої ідеї пішла практика бронювати вільні місця на заходах чи презентаціях – із написом, що тут мав сидіти той, хто віддав життя.
Так, воно пішло саме звідти. Я це бачила. Принаймні ті знайомі, які робили такі місця і яких я знаю, – вони знали про "Столик пам'яті" й долучалися до нашої акції. Під час тієї акції було багато дуже сильних моментів.
У нас були різні формати. Ми міняли підходи, робили столики й для цивільних. Наприклад, коли у Львові після трагедії загинули люди, там теж сервірували столики в їхню пам'ять. Це було зроблено одразу після події, дуже делікатно й дуже шанобливо.
Взагалі, я спочатку навіть не думала акцентувати на своєму авторстві. Про нього ми почали більше говорити вже на другий чи третій рік. Просто раніше для мене це не було важливим. У мене не було особистих амбіцій у цій історії, і мені завжди було приємно, коли ініціатива жила своїм життям, незалежно від мене.
Я, чесно, доволі егоцентрична людина в тому сенсі, що мені важливо для себе знати: я це почала. І якщо воно росте, шириться, продовжується – значить, я зробила добре. Цього мені достатньо. Мені не потрібно, щоб усюди говорили, що це моя ідея, що це від мене все виросло. Мені здається, це теж одна з причин, чому ініціатива так поширилася.
Ми не відстежуємо, хто і де її робить. Не вимагаємо, щоб хтось писав про нас, згадував нас як авторів. Навпаки, ми дуже поважаємо цю історію і щиро хочемо, щоб вона жила своїм життям. Разом з меморіалом ми навіть плануємо, що проведемо це ще рік чи два, а потім хочемо масштабувати так, щоб усе відбувалося вже без нашої участі.
Повне інтерв'ю з громадською діячкою Марією Грабар – дивіться далі у відео!

