"Тоді у всіх нас виступили сльози": яким є Різдво у родинах журналістів 24 Каналу

2022 рік, родина Бельзецьких на Тернопільщині сідає за стіл. Зійшла перша зірка, настала Свята вечеря. Відчувається радість від народження Ісуса, але все якось не так, як має бути…

Батько, мати та їхня донька Наталка моляться, а тоді беруть першу ложку куті – раптово у всіх виступають сльози. Ніхто не говорить, чому плаче, але кожен знає причину: за столом дуже бракує Андрія – молодшого сина, який служить у Збройних Силах.

Наталка Бельзецька – журналістка відділу ексклюзивів на сайті 24 Каналу, і в її родині особливе Різдво тоді, коли усі разом. У рамках проєкту "Додому на Різдво" журналісти відділу ексклюзивів розповіли про традиції з куточків України, де народились. І в кожного з них – своя особлива історія.

З фронту – додому на Різдво: історія родини військового з Тернопільщини

Родині Бельзецьких доводилось вечеряти без Андрія кілька років, та все ж у 2024 році сім'я готувалася до особливого Різдва, бо вперше за багато років вдома був брат, хоч і причина повернення з фронту – не радісна. Андрія напередодні було поранено, і саме у різдвяний час він ще відновлювався, а на початку січня мав повертатися на фронт.

"Мама настільки раділа його присутності, що ніби намагалася компенсувати всі роки, коли його не було поруч. Вона від ранку готувала всі його улюблені страви, робила кутю за іншим рецептом, щоб вона краще смакувала, варила кілька видів вареників, щоб Андрій міг спробувати усі", – пригадала Наталка.

Це був час коли кожну хвилину свята цінували по-особливому та зовсім по-іншому, адже розуміли, що через кілька днів Андрій поїде і ніхто не знає, що буде далі,
– додала редакторка.

На Різдво та Святвечір Наталя загадувала бажання, щоб час зупинився і вони могли якнайдовше бути всі разом. І хоч кожен розумів, що скоро прийде момент розлуки – ніхто про це не говорив.

Сім'я колядувала, усі робили спільні фото, куштували всі страви зі столу, а мама постійно доставляла нову їжу і першим, кому її пропонувала – був Андрій.

"І хоч пройшов вже рік, але Святвечір і Різдво у 2024-му всі ми досі пам'ятаємо похвилинно, бо для нас це був найсвітліший час за всі роки повномасштабної війни", – підсумувала Наталка.

Різдво у родині Бельзецьких у 2024 році / Фото з сімейного архіву

Тарілка для померлих та молитва: Святвечір у трьох львівських родинах

24 грудня у львівській родині журналістки Меланії Голембйовської всі трепетно чекають, коли зійде перша зірка. Вони з сестрою щоразу виглядають надвір, і навіть бабуся, перериваючись від підготовки столу, з особливою радістю споглядає у вікно. Вона, як і кожного року, чекає ту особливу зірочку – Ісусову.

Деінде такий настрій назвали б "святковою метушнею", але не тут. У цій родині 24 грудня тихо, усі або мовчки переглядаються, або перешіптуються. Бо ж Христос Рождається.

До вечері усі обов’язково вдягають вишиванки. Бабуся Лідія у ній вже давно, адже саме у вишиванці вона готує Святу вечерю.

Під скатертиною на столі кладуть солому і по зубчику часнику на кожен кут. На столі – суворо 12 страв:

• проскурка;
• борщик з вушками (невеличкі варенички з пісного тіста);
• кутя;
• пампухи;
• мариновані гриби;
• смажена риба;
• оселедець;
• вареники;
• голубці (без мʼяса);
• узвар;
• плетінка і ще якийсь пляцок (солодка випічка).

Родина Меланії Голембйовської / Фото з сімейного архіву

Натомість у родині журналіста Петра Синєокого, який також зі Львова, атмосфера у домівці була трохи іншою. Різдво було головним святом, коли уся їхня родина збиралась у бабусі з дідусем, відтак стримати святкову радість фактично неможливо.

"Один з небагатьох моментів в році, коли всі-всі збираються разом. Навколо така класна атмосфера. На кухні жваві розмови: хтось сміється, бабуся ходить туди-сюди, щось витягує з холодильника, щось завершує готувати. Ми з двоюрідною сестрою носимо страви. Всі з прекрасним настроєм, усі залучені до роботи", – пригадує Петро.

Попри усю радість, не забувають і про тих, кого вже немає поруч. З усмішкою на обличчі та трепетом в серці на стіл несуть одну пусту тарілку – для родичів, які померли.

У львівській сім'ї журналістки Віри-Софії Коновал до вечері завжди строгий піст, який дозволяли порушувати лише дітям і людям старшого віку. Якщо ж дотримуватись посту дуже важко – можна випити трохи чаю з сухарями.

Вечеря у нас починалась із запалювання свічки та молитви. Першою стравою обов'язково була, як не дивно, солодка кутя (доводилось з'їсти хоч трохи, навіть якщо кутю, як-от я, взагалі не любиш). Після цього треба спробувати усі 12 страв,
– розповіла Віра-Софія.

"Закінчувалась трапеза пампухами з різними начинками — кому на що вистачало фантазії: і з ружею, і з повидлом, і шоколадом, і зі згущенкою. На закінчення вечері свічку гасили. Знак, що передрізвяний день закінчився", – додала журналістка.

Вечеря у найстаршого з родини: Львівщина, села Чайковичі та Станків

Керівниця відділу ексклюзивів Тетяна Кривішин родом з села Чайковичі, що на Самбірщині. І тут є особлива традиція – її сім’я вечеряє виключно у найстаршого з родини. Зараз цією людиною є 73-річна бабуся Богданна.

Бабуся Богданна з правнуком / Фото з сімейного архіву

"І кожного разу, коли напередодні Різдва заходить розмова про те, що ми цьогоріч вечерятимемо вдома – бабуся ледь стримує себе. Розмова завершується головним аргументом: "Поки я жива – буде так, як заведено". Відтак родина збільшується, онуки одружуються, народжуються правнуки, але ми усі й досі йдемо до маленької хатинки бабусі у селі, де молимось і вечеряємо", – розповіла керівниця відділу.

Першу традицію у хаті бабусі мають здійснити діти. Вони заносять зі двору сіно, а господиня дому – дідух. У цей час діти викрикують звуки тварин – кво-кво, му-му, беее, іго-го. Старші люди пояснюють, що ця традиція тягнеться ще від часів, коли у сім’ях тримали велику кількість худоби. Цією традицією вони ніби закликали гарний, плідний господарський рік.

Перед Святою вечерею усі моляться, а потім бабуся Богданна тримає тарілку з проскурами. Діти та онуки беруть по скибці та цілують бабці руку – ця традиція тягнеться вже з покоління в покоління.

Минулого року Святвечір був вперше без дідуся Едуарда. Після його смерті бабусі довелось перейняти на себе роль найстаршої у родині.

Саме у Святий вечір гостро відчувається оця родинна втрата, коли з року в рік ми прямували на вечерю до дідуся, і саме він на всю хату оголошував: "Христос Народився!". Перший Святвечір після його смерті був зі сльозами на очах. Рука бабусі, яка тримала тарілку з проскурами, тремтіла. І ніхто з нас не міг наважитись першим зробити цей крок – взяти церковний хліб та поцілувати руку. Цим кроком ми ніби підтверджували, що це правда – дідуся більше немає,
– поділилась Тетяна.

Та насправді Святий вечір є єдиним днем у році, коли християни вірять – у їхні домівки приходять померлі родичі. Вони сідають за стіл, куштують пампухи та кутю, тому у родині Тетяни після завершення вечері зі столу все не ховають.

"І попри усі сумні миті нашого Різдва, є дещо, що незмінно щороку веселить усіх нас за Святою Вечерею. Бабуся щоразу розставляє пампухи на дві тарілки: в одній – з повидлом, а в іншій – з маком. Але казус в тому, що бабця завжди потім плутає ті тарілки. І ми щоразу по-доброму сміємось, коли бабуся запевняє: "Отут, Таню, пампухи з повидлом. Це вже точно!". Але це виявляється знову не так…", – з усмішкою згадує Тетяна Кривішин.

Сім'я Тетяни Кривішин на Різдво / Фото з сімейного архіву

У родині журналістки Дзвенислави Андрусів, що родом із села Станків на Стрийщині, напередодні Святої вечері усі йдуть на цвинтар – там запалюють свічки й моляться на могилах родичів.

Передріздвяний вечір на цвинтарі / Фото Дзвенислави Андрусів

Що цікаво, і в селі Дзвенислави, і в селі Тетяни, між яким відстань у 70 кілометрів, люди вірять у те, що до них приходять померлі родичі.

Головною стравою є кутя, де окрім ложок для всіх, хто є за столом, є й ложки для померлих рідних,
– зазначила Дзвенислава.

Після вечері у сімʼї є традиція ходити колядувати з дому в дім.

"Ті, до кого прийшли, теж збирались і йшли всі разом вже до наступного дому. Відтак в останній хаті назбирувалось дуже багато люду. Там всі вже знову сідали за стіл, святкували й колядували. Переважно такі застілля організовували після опівночі, бо у Святвечір ще був піст", – пригадала Дзвенислава.

Традиція ставити ложки у кутю / Фото Дзвенислави Андрусів

Нічна різдвяна літургія: мить, коли впускаєш у серце Різдво

Найтрепетнішим моментом після Святої вечері ще до повномасштабного вторгнення Росії була нічна різдвяна літургія – цим поділилась львів'янка Меланія Голембйовська. Близько 23:00 її родина вставала з-за столу й усі збирались на службу до церкви. Вишиванки ніхто не знімав. Брали шуби, поверх українські хустки та їхали в церкву.

Служба тривала близько години, а після неї ще пів години церква колядувала.

Були дуже піднесені відчуття, бо ти розумів – весь світ спить, а ти один з перших вже впускаєш в серце Різдво. Після служби ми завжди ще трохи гуляли нічним засніженим Львовом і вже їхали додому в передчутті свята,
– пригадала Меланія.

Традиція відвідувати нічні різдвяні літургії була і в родині Наталки Бельзецької, яка проживає на Тернопільщині.

"Служіння завершувалося гучною колядою та мируванням. Додому ми приходили посеред глибокої ночі, але спати вже зовсім не хотілося, бо з самого ранку сім'я знову збиралася за святковим столом, на якому вже стояли не пісні страви", – зазначила Наталія.

Храм у Зарваниці, який відвідують Бельзецькі / Фото з відкритих джерел

Ранок Різдва та у гості до хрещених батьків: Полтавщина та Одещина

У будинку журналістки Аліни Кулеби традиційно ранок Різдва починається із колядок сусідських хлопчиків і засипанням порогу пшеницею. У цей день запрошують поколядувати саме хлопчиків, а якщо приходять і дорослі колядувальники-чоловіки – це вважається добрим знаком для удачі та достатку в домі.

Різдво у дитинстві Аліни Кулеби / Фото з сімейного архіву

"Зазвичай з самого ранку гамір стояв на нашій кухні. Ми з мамою готували вечерю, яку пізніше мали везти до моїх хрещених батьків. У нас така собі друга назва Різдва – "везти вечерю". В перший день – в гості до хрещеного батька, в другий день – до хрещеної мами. Святковий різдвяний стіл ми традиційно накривали у хрещених батьків, де збиралися всі хрещені діти", – розповіла Аліна Кулеба.

Під час гостини завжди розповідали про успіхи за цей рік, діти декламували вірш або намагалися вражати іншими талантами. Натомість хрещені батьки обдаровують їх подарунками та солодощами.

"Носіння вечері" могло займати ледь не тиждень, адже зібратися треба було не лише з моїми хрещеними батьками, а й хрещениками моїх батьків, дідусями й бабусями. Зараз у дорослому віці цей устрій я не змінюю вже коли маю і своїх хрещених дітей, бо з дитинства Різдво стало для мене асоціюватися з гамором, рідними та друзями, теплим спілкуванням, якого так не вистачає протягом року", – зазначила Аліна.

Традиція "носити вечерю" є і на Одещині, звідки наша журналістка Юлія Гринишина. Вона пригадує своє Різдво у дитинстві казковим, коли випадало багато-багато снігу.

Зараз такого вже багато років немає, сніг для нас став рідкістю. Тоді ми чекали поки зійде зірка і потім мама казала збиратися. Нам доводилось йти в сусіднє село по снігу до хрещеної. В хустку я клала "вечерю": це був калач, цукерки, яблука. Я розповідала колядки на вулиці – навкруги сніг, темно… Потім вже заходили до теплої хати та разом сідали вечеряти,
– пригадала Юлія.

Тоді за один столом збирались ще багато дітей – двоюрідних сестер та братів Юлії. Що цікаво, на Одещині основною стравою на столі вважалась риба: смажена, солена і фарширована.

"Потім я йшла на сусідню вулиці до другої бабусі, от так до ранку і "вечеряли", – підсумувала журналістка Юлія.

Якою є атмосфера Різдва на Хмельниччині, Волині та Київщині?

Ретельна підготовка до Різдва у селі Ліски – рідному для нашої журналістки Лілії Халаман – завжди починається за тиждень до свята, коли колять свиню. Упродовж усього тижня там вправляються зі свіжиною, готують ковбаси та сальтисон. Оскільки у бабусі Лілії було п’ятеро дітей, до неї традиційно з’їжджалася щороку вся родина.

Обов’язково пекли святкові пиріжки з маком, вишнями або сушеними грушками, якими потім обмінювалися між собою,
– пригадує Лілія.

Журналістка Вікторія Грабовська з міста Фастів, що на Київщині. Там на Різдво з основних страв завжди готують вареники, тушковані овочі та пироги. Також дістають соління, що заготували влітку.

"Варимо узвар із засушених фруктів та обов’язково робимо кутю – з родзинками, горіхами та медом. Накриваємо стіл і чекаємо першої зірки – по черзі дивимося на небо, чи зійшла вона", – сказала Вікторія.

Водночас у селі Циблі, що на Київщині, живе родина нашої журналістки Анжели Фігін. Вона зізнається, що у їхньому регіоні на Різдво здебільшого не дотримуються давніх традицій та обрядів. Проте зараз все змінюється.

"Відколи Різдво почали святкувати 25 грудня – ця тенденція змінюється, що дуже тішить. Саме у моєму дитинстві мама завжди говорила, що Святвечір та Різдво треба обов'язково проводити у колі найрідніших. Саме за можливість усій родині зібратися за одним столом я найбільше люблю Різдво. Хтось розповідає історії з минулих свят, хтось ділиться новинами – і в цьому є особливе тепло", – зазначила Анжела.

Лілія Халаман та Анжела Фігін з рідними / Фото з сімейних архівів

Тим часом у селищі Колки, що на Волині, журналістка Олександра Садова щороку чекає у гості бабусю – з її приїздом відчувається справжній початок свята. Серед усіх страв, які готує її родина, найбільше Олександрі запам’ятався узвар – він тихо вариться на плиті, поки усі вдома поспішно готуються.

У дитинстві я збиралася з подругами, повторювала колядки й думала, куди ми підемо вітати людей. Щороку ми могли обійти чи не половину селища, і майже в кожній хаті нас зустрічали з щирою усмішкою. До речі, колядувала я до 13 років,
– пригадує журналістка.

І якщо раніше колядувала Олександра, то зараз цю традицію перейняв її племінник – син її сестри.

"Сашко розповідає колядки, а ми даруємо йому подарунки. У цих моментах я особливо відчуваю тепло тих традицій, які залишаються незмінними. Зараз я вже не колядую, але щороку чекаю дітей, які приходять привітати нас зі святом. І хоч тепер я не живу в Колках, на Різдво завжди повертаюся додому", – запевнила дівчина.

Олександра Садова у дитинстві на Різдво / Фото з сімейного архіву

Усвідомлення Різдва: історії тих, хто знайомився з традиціями у дорослому віці

Не будемо лукавити – не у всіх наших журналістів Різдво та традиції цінувались з самого дитинства. Наприклад, журналіст Сергій Цигульський родом з Кропивницького. Він зізнається: у його дитинстві головнішим був Новий Рік, а на Різдво, яке тоді було 7 січня, просто доїдали те, що залишилось.

"Для мене святкування Різдва змінилось, коли познайомився з дружиною. Вона також з Кропивницького, але вона часто була в селі в бабусі та дідуся, де Різдво було трохи сакральнішим. Крім того, на момент нашого знайомства в неї вже було 6 похресників, а отже нам приносили вечерю шестеро дітей. Треба було готувати відповідну кількість подарунків", – розповів Сергій.

Зараз вони з дружиною прийняли рішення, що будуть більше берегти та сповідувати українські традиції. Головним поштовхом до цього є їхній син Гордій, якому і прищеплюють любов до українських звичаїв та традицій. Для цього, наголосив Сергій, цьогоріч навіть купили дитячу книжку на цю тему.

Ми одразу перейшли на Різдво 25 грудня, у нашої дитини 4 хрещених батьків. І перший рік вони приносили нам вечерю, бо дитині ще не було й року. Цьогоріч підемо до них ми,
– сказав журналіст.

Усвідомлення Різдва у дорослому віці відбулось і в заступниці керівника відділу – Оксани Харьковської. Вона родом із міста Покров, що на Дніпропетровщині, де також надважливим святом був Новий Рік – можливість зібратися з друзями та влаштувати вечірку. Натомість Святвечір та Різдво називали загально – "вечерею".

"Так, ми везли своїм хрещеним вечерю. Меню загалом було досить стандартним "новорічним", як мені тоді здавалося: олів'є, шуба, холодець. Кутя в нас теж була, але готували її ми з рису з курагою і родзинками", – розповіла Оксана.

Загалом це було таке свято №2 після Нового року, якому не надавали великого значення. Вже коли я подорослішала, то перестала возити вечерю і хіба збиралися з батьками разом посидіти, але ніяких більше традицій я й не знала, і відверто кажучи – не сильно тим переймалася,
– додала вона.

Однак так було до 2022 року. У той рік Оксані довелось святкувати Різдво в Ізраїлі, де чужі люди та чужа релігія, а про Різдво і не згадують.

"Памʼятаю, як бачила в соцмережах, що люди готуються в Україні до свята, вони об'єднуються навколо цього. Тоді я, мабуть, вперше зрозуміла, яку силу мають традиції – як вони єднають і підтримують людей у найважчі часи", – сказала Оксана.

Дівчина взяла собі за мету наступного року відсвяткувати "традиційно". Та от проблема виявилася в тому, що вона навіть не знала як це "традиційно" і з чого взагалі починати. Усе, що було – окремі знання про Святвечір і Різдво, зібрані з інтернету.

Врешті я попросила свою подругу у Києві, яка родом зі Львівщини, навчити мене святкуванням, як це було в її родині. Я була вражена усім. Ми разом складали список страв для Святвечора, які будемо готувати,
– пригадала Оксана.

Найбільше вона памʼятає, як ліпили вареники з картоплею і капустою. Подруга тоді запропонувала їх приготувати, і Оксана була впевнена, що це будуть 2 види різних вареників: окремо з картоплею, окремо з капустою. Але яким було здивування, коли виявилось у процесі, що це одна начинка: картопля змішана із квашеною капустою.

"Сказати, що я була шокована – нічого не сказати. Не уявляю, скільки разів я перепитала, чи вона не помиляється і чи дійсно так має бути. Але це були найсмачніші вареники, які я їла. Я завжди тепер згадую, як не вірила в ці вареники й вони мене здивували. Та і взагалі готувати разом традиційні українські страви було дуже весело", – запевнила заступниця керівника.

Після приготування усіх страв дівчата запросили ще інших друзів на Святвечір, вони були родом з Донецька та Київщини. Разом вони багато згадували про дім і дитинство.

"Ми були в Києві, і Київ став нам домом. Але в такі дні хочеться повернутися до того першого дому, де ти виріс. На жаль, не всі можуть це зробити. Моя подруга Алісія – з Донецька, і з 2014 року вона не може повернутися в дім, де виросла, і де вперше святкувала Різдво", – підсумувала Оксана Харьковська.

Повернутися додому на Різдво, на жаль, зараз можуть далеко не усі українці. І мовиться точно не про сімейні особисті обставини. Росія дуже добре "постаралась", аби якомога більше українських сімей втратили свій дім. Ба більше, Росія доклала чимало зусиль, аби додому на Різдво не повернулись тисячі українських захисників, загиблих у боях за рідну землю.

Війна лише посилила розуміння важливості традицій, хоч і ціна нашого Святого вечора у спокої – занадто болюча.