На очі навертаються сльози, – журналіст зі США зізнався, що для нього найважче у житті в Україні

Журналіст, інфлюєнсер та волонтер зі США Коррі Нієто розповів 24 Каналу, що робота з людськими історіями, зокрема з родинами зниклих безвісти військових, посилила рішучість документувати те, через що проходять українці.

Що спонукало Нієто евакуюватися на Закарпаття перед війною?

"Я жив у невеличкому містечку біля Ірпеня та Бучі. За тиждень до повномасштабної війни на весіллі друга всі обговорювали лише одне: чи станеться вторгнення. Наприкінці вечора мій друг, у якого були контакти в посольстві, переконливо сказав, що росіяни справді нападуть", – розповів Нієто.

Разом із дівчиною він вирішив на випадок загрози евакуюватися до родинного будинку в Мукачеві, що близько до кордону. Вони спакували речі та поїхали, і вже за тиждень почалося вторгнення. Звідти можна було швидко дістатися до Угорщини чи Словаччини, але там було спокійно, і вони вагалися, залишатися чи їхати далі.

За кілька місяців у Мукачево я жодного разу не чув повітряної тривоги. Коли вперше почув сирену у Львові, злякався – не знав, де шукати укриття чи підвал. А люди спокійно ходили, ніби нічого не сталося. Вражає, як швидко вони звикли до війни та постійних тривог,
– сказав Нієто.

Журналіст періодично виїжджав з України, але завжди повертався кожні три місяці. Наприкінці 2023 року він остаточно переїхав назад – спочатку до Одеси, де було "дуже гучно", а через рік повернувся до Києва.

Як війна змінила життя та звички Нієто?

Після майже чотирьох років війни він звик до повітряних тривог, комендантської години та постійних обмежень, і вже не пам'ятає, яким було життя до війни. Він навчився розпізнавати звуки вибухів та оцінювати рівень загрози за повідомленнями в телеграм-каналах про "Шахеди", балістику чи МіГи.

Я автоматично розумію, коли треба бігти в підвал, коли достатньо перейти в коридор, а коли готуватися до укриття. Це божевілля – постійний стрес, до якого звикаєш настільки, що вже не замислюєшся. Так змінилося моє життя. Я не хочу вживати слово "травма", але відчуваю, що десь усередині вона є, і часом проривається назовні,
– зізнався Нієто.

Чоловік працює з людськими історіями та познайомився з родинами бійців одного підрозділу, багато з яких зникли безвісти. Жінки розповідали йому про те, як втратили зв'язок з чоловіками рік чи два тому – не знають, чи вони в полоні, чи загинули, але тримаються надії, залишившись без годувальників з дітьми на руках і не розуміючи, що робити далі.

"Я вважаю себе сильною людиною, але коли переказував ці історії іншим, раптом відчував, як на очі наверталися сльози. Зі мною зазвичай такого не буває. Тоді усвідомив, що ця травма всередині мене. Хоча вона – ніщо порівняно з тим, через що проходять ці люди. Після цих зустрічей я ще більше захотів розповідати їхні історії", – зізнався Нієто.

Що ще відомо про полонених, яких бере Росія?

• Росія передала Україні 60 осіб під час зустрічі Лубінця з Москальковою. Серед них були маломобільні громадяни та ті, хто перебував у пунктах тимчасового перебування іноземців.
• Росіяни захопили в полон на Сумщині українських військових і дітей.
• Україна суворо дотримується Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими, тоді як Росія порушує ці правила, утримуючи українців разом із кримінальними злочинцями у СІЗО та тюрмах.