Створити систему впевненості: чому підтримувати ВПО стратегічно важливо для держави

Коли йдеться про підтримку внутрішньо переміщених осіб, більшість людей окреслюють у своїй уяві соціальні виплати, гуманітарну допомогу чи модульні містечка. Але це питання глибше, особливо, якщо ми говоримо про прифронтові території. Для нас вимушені переселенці – це не окрема категорія населення, а важлива частина громад.

Рішення людей залишатися на Миколаївщині, Харківщині, Сумщині чи інших прифронтових областях – це часто свідомий вибір між більш безпечними умовами життя у  тилових областях чи меншим комфортом, більшими ризиками, проте ближче до дому.

Сьогодні в Україні близько 4,5 – 4,6 млн зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб, але з найбільшим навантаженням стикаються саме громади вздовж лінії бойових дій, які одночасно переживають регулярні обстріли, зазнають інфраструктурних та кадрових втрат, приймають сотні тисяч людей і при цьому їм вдається забезпечувати стійкість соціальної, медичної та освітньої систем.

За статистикою кожен пʼятий житель прифронтової громади – переселенець. І це люди, які не лише потребують житла чи виплат. Це потенційні медики, педагоги, підприємці. Тобто той людський капітал, без якого економічна стійкість прифронтових територій неможлива.

Якщо держава не допоможе ВПО закріпитися у прифронтових громадах, ми ризикуємо отримати два наслідки, обидва з яких небезпечні: демографічну кризу, яку буде дуже складно подолати після війни, та падіння економіки прифронтових регіонів, які є опорою для оборони України.

Прифронтові території та вимушені переселенці

Миколаївська область – один із регіонів, де ми бачимо всю повноту проблем і необхідних рішень.

Сьогодні тут проживають понад 120 тисяч переселенців. Майже половина з них – літні люди та люди з інвалідністю, ще близько 30 тисяч – діти. У звʼязку з цим маємо інший рівень потреб: безпека, догляд, якісні соціальні й освітні послуги, медичне забезпечення. Це суттєво збільшує навантаження, проте ми робимо все, щоб створювати для внутрішньо переміщених осіб необхідні умови. З обласного бюджету та бюджетів громад виділено більше 130 млн грн для реалізації заходів, спрямованих на підтримку ВПО.

Створено 100 об’єктів тимчасового й соціального житла, встановлено понад 75 модульних будинків, працює мережа з восьми Центрів життєстійкості, які надали понад 10 тисяч психологічних послуг. Реалізуємо пілотний проєкт з надання послуги за системою «гроші ходять за людиною» для ВПО літнього віку, налагоджено співпрацю зі 167 гуманітарними організаціями, завдяки чому допомогу отримали понад 88 тисяч переселенців.

У грудні спільно з данськими партнерами ми відкрили у Кривоозерській громаді 5 модульних будинків площею у 100 квадратних метрів кожен, де проживатимуть вимушені переселенці, а також нову медичну амбулаторію для всіх жителів громади. Плануємо завдяки підтримці Данії побудувати тут ще 7 таких будинків. Аналогічні дев’ять вже зведені у Доманівській громаді. А у місті Первомайськ розпочато реалізацію великого проєкту з будівництва понад 50 модульних осель.

Це не просто модульні будинки, це місце яке стало домівкою для більш ніж 130 людей, які втратили свої домівки у зв’язку з війною. Наразі в таких модульних будинках проживає більше 65 родин ВПО, серед яких родини військовослужбовців, лікарів, багатодітна родина, особи старшого віку, особи з інвалідністю.

Таким чином ми формуємо систему, яка дозволяє людям не виживати, а жити, відновлюватися та повноцінно інтегруватися в життя громад. Але буде нечесно сказати, що цього достатньо. Проблеми є, і вони системні - більші за можливості будь-якої окремо взятої області.

Ключові розриви державної політики підтримки ВПО

Головна потреба, яку ми бачимо у всіх прифронтових регіонах, – це житло. Модульні містечка рятують у критичний момент, але вони не сприяють ухваленню людьми рішень залишатися в громадах.

Постійне житло залишається фактично недоступним: банки зазвичай відмовляють у кредитах у зонах підвищеного ризику, інвестори та забудовники уникають прифронтових територій, а муніципальні фонди соціального житла занадто малі, щоб покрити потреби десятків тисяч родин. Не менш гостра проблема – робота. У прифронтових містах і селах об’єктивно менше вакансій, нижчі зарплати, а значна частина економіки працює нерівномірно. Люди часто вимушені погоджуватися на неформальну зайнятість або отримувати мінімальну соціальну допомогу, а більшість – просто виїжджає в тил, де перспектив більше.

Це питання не лише доходів людей, а й спроможності прифронтових регіонів утримувати в себе працездатних людей, відповідно і податків, які в результаті отримують наші бюджети.

Не менш важливий фактор – освіта. Там, де є безпечні школи, укриття і можливість офлайн - навчання, родини залишаються. Там, де цих умов немає - виїжджають. 

Ще один виклик – кадрове виснаження ключових для стійкості систем. Найбільше вигорають медики, педагоги, соціальні працівники, психологи – саме ті фахівці, які для прифронтових громад є критично важливими. Навантаження, зокрема, через збільшення кількості ВПО, постійно зростає, а інструментів, щоб утримувати цих людей у прифронтових регіонах, фактично немає.

Окрема тема – ментальне здоров’я. ВПО у прифронтових областях переживають подвійну травму: переселення та продовження життя у зонах підвищеного ризику. Через це попит на психологічну підтримку у кілька разів перевищує існуючі можливості. Центри ментального здоров’я, мобільні бригади та волонтерські проєкти працюють на межі можливостей, стикаючись з серйозним браком фахівців відповідного профілю.

Проблемним питанням також є підтримка ВПО з числа осіб з інвалідністю та осіб старшого віку, які потребують постійного стороннього догляду. Як правило вони хочуть залишитись в прифронтових регіонах, ближче до своїх домівок. При цьому вони потребують якісних соціальних та медичних послуг, стаціонарного догляду. Але, враховуючи щоденне збільшення кількості таких осіб, наявна мережа надавачів соціальних послуг в прифронтових регіонах також знаходиться на межі своїх можливостей. Наприклад, стаціонарні заклади Миколаївщини прийняли вже більше 440 внутрішньо переміщених осіб, які потребують постійного стороннього догляду.

Що потрібно громадам?

Працюючи з громадами Миколаївщини, а також комунікуючи з іншими прифронтовими регіонами в межах роботи Асоціації прифронтових міст та громад, ми сформували наступну позицію: прифронтові регіони потребують окремого, спеціального режиму підтримки вимушених переселенців. Це не про преференції, а про реальні умови, яких потребують люди.

Важливо перейти від універсального підходу до сегментованої політики підтримки, яка враховує реальність прифронтових регіонів. Кроком, який підтримують громади, що входять до Асоціації прифронтових міст та громад, є окремий напрямок підтримки ВПО в межах запропонованого Фонду підтримки прифронтових територій. Його завдання - фінансування соціального та орендного житла, реконструкція місць компактного проживання, створення укриттів та підтримка інфраструктури, яка рятує життя та створює необхідні безпекові умови, аби люди залишалися у прифронтових регіонах.

Необхідна також диференційована допомога. Людина, яка живе під обстрілами, не може отримувати таку ж саму підтримку, що й переселенець у тиловому місті – це питання справедливості.

Окремий блок – програма «Житло + Робота для ВПО». Її логіка наступна: житло має бути напряму пов’язане з роботою. Якщо людина працює у критично важливій сфері - медицині, освіті, соціальних послугах – необхідно забезпечити її службовим або доступним житлом. Це дозволить утримувати кадри там, де вони потрібні найбільше.

Потрібне і посилення психологічної підтримки. У прифронтових областях необхідні додаткові мобільні бригади, стандартизовані протоколи реагування, нові центри ментального здоров’я та спеціалізовані сервіси для найбільш вразливих категорій.

Важливим також є питання соціальної адаптації осіб старшого віку та осіб з інвалідністю в приймаючих громадах. Миколаївщина має успішний досвід надання послуги соціальної адаптації, зокрема в області працює більше 40 «Університетів третього віку» на базі надавачів соціальних послуг для осіб старшого віку та осіб з інвалідністю з числа ВПО. Така послуга надається в 26 територіальних громадах. Послугами охоплено близько 3 тисяч осіб. Донори допомагають створювати такі суспільні простори в деокупованих громадах. Також потрібно  інституціалізувати участь ВПО в ухваленні місцевих рішень. Ради ВПО – дієвий інструмент. Вони допомагають побудувати довіру та точніше визначати потреби внутрішньо переміщених осіб. Цю модель варто масштабувати на всі прифронтові регіони, де участь переселенців у формуванні політики може суттєво посилити громади. Одним із  прикладів цієї активної роботи на Миколаївщині є Рада ВПО у Вознесенський міській громаді. Маємо результат - більше 10% ВПО, які приїхали до Вознесенської громади, стали місцевими жителями, працевлаштувались, та обрали цю громаду для свого постійного життя.

Переконаний: потрібен перехід до моделі «єдиного вікна» для отримання всіх соціальних послуг. Якщо ми забезпечимо менше бюрократії та дублювання процесів, то гарантуємо швидший доступ до сервісів і реальну допомогу людям, які часто приїздять з небезпечних зон без документів, без речей і в стані стресу.

Усі ці рішення дають державі очевидний стратегічний ефект: вони сприяють утриманню людей у прифронтових регіонах, допомагають зберігати тут кадровий потенціал, стабілізують локальні економіки, зменшують залежність від гуманітарної допомоги та формують нову модель регіональної стійкості, у фундаменті якої люди, а не заходи тимчасової підтримки.

І ще один аспект. Якщо ми зможемо створити дійсно якісні та умови для переселенців, забезпечити систему їх комплексної підтримки – це буде потужним сигналом для українців, які знаходяться в окупації чи зонах, наближених до бойових дій,  що люди для країни – це головне,  і Україна про них подбає не на словах, а на ділі.