Росія. "Майбутнє поза імперією"
Що таке "Росія без колоній" і зі скількох окремих політичних утворень може складатися така (екс-)Росія?
Як і 1917-1918 та 1991 року, так і в майбутньому процесі розпаду РФ (тобто подальшого і, дай Боже, остаточного "дорозпаду" Російської імперії), принципово важливим чинником є наявність позитивного образу "майбутнього поза імперією" в різних груп імперського населення.
Для порівняння: 1917-1918 року потужний образ "майбутнього поза імперією" явно і масово мали фіни та поляки; намагалися його обстоювати також литовці, українці, та ще деякі народи в європейській частині імперії, але з меншим успіхом; натомість більшовикам вдалося створити дуже привабливий образ "оновленого світлого майбутнього в усьому просторі /колишньої/ імперії", і саме це стало ключовим чинником реанімації більшовиками Російської імперії в новій, "радянській" оболонці.
Зараз найочевидніша частина формування позитивного образу "майбутнього поза імперією" стосується поневолених Росією народів, які досі зберегли більш-менш виразні ознаки своєї окремої ідентичності (весь Північний Кавказ, Тува, Татарстан і Башкортостан, Бурятія, Якутія тощо).
Однак всі мешканці імперії, які не можуть чи принципово не бажають взяти на себе цю ідентичність одної з колонізованих Росією меншин, або матимуть власний позитивний проєкт "майбутнього поза імперією", або до останнього чинитимуть запеклий опір її остаточному демонтажу.
Читайте також: Території та гідність
Проблема, яка тут постає, є насправді карколомною: що таке "Росія без колоній" і зі скількох окремих політичних утворень може складатися така (екс-)Росія? Чи можна сформувати привабливий регіональний проєкт "майбутнього поза імперією" для етнічних росіян Сибіру? Уралу? Далекого Сходу? "європейської частини" РФ?
І практичніше питання: чи знайдуться етнічні росіяни, згодні з тим, що зробити цю імперію мирною без її розпаду не простіше, ніж привчити вовка харчуватися овочами, і готові до співпраці в цій частині проєкту деколонізації РФ?
В минулому такі проєкти в Росії були — можна пригадати їхню історію від середини XIX принаймні до кінця XX століття. Питання в тому, хто візьметься продовжити та конкретизувати цю традицію зараз.
Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

