Де ваш тил?

Примітка редакції. На п'ятий рік війни військовим досі доводиться говорити з рештою населення так, наче між ними пролягає ще одна лінія фронту. Пора б уже це змінити.

Поняття «тил» на війні буває доволі відносним. Для когось і стабік на півдорозі між позиціями і смертю — доволі мирне місце, бо там тебе не намагаються розстріляти з автомата впритул.

Я розумію, звідки таке щире бажання провести лінію між війною і мирним життям. Чисто по-людськи можу зрозуміти. Але не можу мовчати, коли люди в гонитві за чимось омріяним починають самі себе обманювати.

Якби мені поставили таку задачу (окреслити стовідсотковий тил на мапі), починав би цю лінію, відштовхуючись не від географічних позначок. Кордони твого тилу залежать від можливостей ворога.

Легше уявити собі райське місто. Без блокпостів на в’їзді і черг на заправці, забитій пікапами, які старші за моїх дітей або навіть мене самого. Звісно, коли навколо вас багато військових, не так легко позиціонувати локацію як тил. Та в мене постає інше запитання: а такий тил взагалі існує?

Мабуть, для мене стовідсотковий тил, чий статус жодним чином не вийде поставити під сумнів — це місце, куди ворог не може дотягнутись. Щоб не дістав ані ракетою, ані дроном, ані хитрим диверсантом. Може, хіба агентурою чи політичним впливом через корисних ідіотів. Бо то вже не зовсім зброя.

І тут у мене дві новини — хороша і погана. Перша — навіть у самій Росії, найбільшій країні світу, такого тилу вже немає. Звідси випливає й погана новина. То звідки він раптом має взятися в Україні?

Якщо не малювати окрему ЛБЗ між власною армією і собою, вийде жити більш чесно. Без казочок, які придумує телемарафон, а кожен громадянин для себе доповнює (навіть якщо ту беліберду не дивиться). Що армія десь там, ти тут сам собі економічний фронт. Що війна скоро-скоро закінчиться, адже «всі війни завершують політики». Ці мрії збивають вам приціл, на жаль.

Раджу подивитись на світ без рожевих окулярів. Або крізь балістичні. Де та ЛБЗ між вами і вашими ж військовими, якщо до наших обласних центрів долітають не лише ракети і дрони, а й тупі чавунні болванки КАБів? Цієї лінії немає. Вона суто уявна.

У росіян він зовнішній, у нас внутрішній.

Дорослим людям не бажано сваритися через уявні речі. Справжніх проблем вам мало, чи що?

І якщо прийняти цей факт хоча б на п'ятий рік повномасштабки, жити стане трохи легше. Принаймні, вже без марнування часу на брехню для самого себе.

Бо виявиться, що не лише армійцям треба розуміти таких важливих людей в областях без прифронтового статусу. Взагалі-то, і військових треба розуміти. Ми ж, шановні, громадяни однієї держави.

Я вже триста разів чув, що армія не має ставитися до суспільства як до підлеглих. Гаразд. Тоді й суспільству не варто говорити з військовими мовою роботодавця, замовника послуг або начальника, який «платить зарплату» своїми податками.

Не хочете, щоб військовий вказував вам, як жити? Логічно. Але тоді не варто вказувати військовому, що ви — «економічний фронт», «платники податків» і «ті, хто його годує». Бо це вже не розмова рівних, а спроба виставити рахунок за послуги.

Ось давайте подивимось, куди йдуть податки. Наша економіка давно навчилася спрямовувати зібрані кошти на соціальні витрати, популізм, програми лояльності, національні кешбеки і «тисячі» на кожну пору року. На це гроші знаходяться. Відповідно, ось що годують ваші податки. Не армію, на жаль.

Військових це не стосується. Їм можуть не індексувати зарплату. Невчасно виплатити «бойові» і пообіцяти далі не запізнюватись із ними, щоб за кілька місяців вчинити так само.

Тим часом військові часто самі себе одягають і годують, а якби будь-яка зброя в магазинах продавалася — мабуть, і це питання закривали б самотужки. Бо війна не чекає, коли ж у держави Україна з'явиться час не лише на якісь кешбеки, а й на війноньку.

Погрались, награлись, вистачить.

Боєць хоче утримати село К-чі не тому, що він шалений патріот і козак у дев'ятнадцятому поколінні. Він хоче його утримати, щоб за два місяці не йти на штурм цього села, заново відбиваючи втрачені позиції. Все просто.

Держава вустами своїх очільників декларує побажання втримати село К-чі. А потім сидить із калькулятором і дбайливо перевіряє кожну копійку, яка на цю благородну мету наразі спрямована. Щоб ці огидні військові, не дай Боже, зайвої гривні не отримали.

Ось чому я б не радив би економічним фронтовикам казати щось їдке фронтовикам справжнім. Дякую тим, хто платить податки по-чесному. Шкода, що армії це торкається не надто часто.

Навіть зараз про підвищення виплат у Києві заговорили (важливо — не «вже підвищили», а лише заговорили про це) тільки після того, як Європа пообіцяла дати гроші ще на пару років війни. Чому цього не можна було зробити раніше, коли грошей давали ще більше — запитання риторичне. Бо тоді треба не лише говорити про утримання села К-чі, а і робити щось для цього. Складна річ.

Податки важливі. Економіка важлива. Тил дійсно потрібен. То давайте не уявляти собі ці речі й наугад креслити їхні межі, а будемо синхронізувати свої очікування й уявлення. Влада в цій країні вже давно відірвана від реальності. Давайте не будемо повторювати цю помилку. Ми варті кращого життя, яке неможливе за такої брехні.

Претензії армії до вищого керівництва зрозумілі й обґрунтовані. Цивільним у цій ситуації можна порадити просту річ — не говорити тезами влади, якщо не хочеться потрапити під ті самі оціночні критерії. Не ставайте голосом тієї системи, до якої в армії накопичилося дуже багато запитань.

І так, армія не може нескінченно доводити, що вона вам потрібна. Та й не буде.