"Війна троянд", якої не було?

Монарх прямував до Лестера, на скликані ним збори англійської знаті. Його супроводжував Едмунд, герцог Сомерсет, – фаворит королеви Маргарити Анжуйської та давній опонент Річарда. Саме він і очолив оборону Сент-Олбанса.

Королівське військо в Сент-Олбансі

У битві, що тривала близько години, нападники все ж взяли гору. Едмунд був вбитий. А короля вони взяли у почесний, але полон. 

Спочатку Річард вимагав лише повернути йому посаду регента, відібрану внаслідок інтриг королеви Маргарити. Проте перемога надала йому впевненості, і вже в 1460 році Річард домігся від парламенту призначення себе офіційним спадкоємцем короля. 

Зрештою, колишній регент, так само як і Генріх VI, був нащадком Плантагенетів – до того ж одразу за двома родинними лінями. Формально, однак, ця династія перервалася ще в 1399-му, коли дідусь Генріха VI, теж Генріх усунув з престолу останнього з її представників та коронувався сам. 

Власне, саме тому наступних трьох англійських королів і зараховують до іншої династії, Ланкастерів. А якби на престол зрештою зійшов Річард, зміна династій відбулася б знову – навіть якби передача влади відбулася у цілком мирний спосіб.

Королева Маргартита знущається з мертвого Річарда

Проте не сталося. В 1461 році спадкоємець загинув в черговий сутичці, а його голову мстива Маргарита виставила на загальний огляд, увінчану паперовою короною, — з натяком на те, що його претензії на престол є нічим не обґрунтованим блюзнірством. 

Читайте також: Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

Але раділа королева передчасно. Вже через три місяці у битві при Таутоні – яку вважають найбільшою з усіх, що колись відбувалися на теренах Британських островів – переміг син загиблого Річарда. Він зійшов на трон під іменем Едварда IV і справді заснував нову династію – Йорків.

Йорки правили Англією до 1485 року — за винятком зовсім короткого часу, коли на престол повернули Генріха VI. І для того, щоб зміцнити своє становище почали створювати "чорну легенду" про своїх попередників, Ланкастерів. Мовляв, починаючи з її засновника, Генріха IV, це були узурпатори, що абсолютно безпідставно користувалися спадщиною Плантагенетів (з натяком, що "законними" спадкоємцями останніх є саме Йорки).

В 1485 році відбулася чергова зміна декорацій. Останнього з Йорків – Річарда III - здолав в битві про Босворті далекий родич Ланкастерів. Він коронувався як Генріх VII та заснував власну династію – Тюдорів.

Йому теж потрібно було зміцнювати свою владу. Тому новий володар спочатку одружився з донькою Едварда IV, а потім почалася "творча переробка" легенди, створеної Йорками. У тюдорівський версії якщо не узурпаторами, то родинами з непевними правами на престол були і Ланкастери, і Йорки. А зміна їх при владі була мало не божим покаранням за гріхи останніх Плантагенетів та обох наступних династій.

Майже все XV сторіччя таким чином "перетворювалося" на часи хоч і високого, але при цьому моторошного середньовіччя – із вічними усобицями, підступами, зрадами й вбивствами, на тлі яких XVI, "сторіччя Тюдорів" мало виглядати як "золота доба"- попри те, що інтриг у ній було аж ніяк не менше, а монархи на престолі мінялися з не менш калейдоскопічною швидкістю.

Томас Мор

Остаточно цю концепцію оформив вже Томас Мор, канцлер Генріха VIII, відомий як автор "Утопії" і "Історії Річарда III". Остання виявилася куди "утопічнішою" за першу, але при цьому яскравішою і переконливішою – принаймні повірили в неї охочіше. Навіть коли йшлося про відверті вигадки – як от сцену "вибору троянд" представниками родин-суперниць. 

Нам ця сцена більше відома завдяки Вільяму Шекспіру, але він насправді взяв її саме в Мора і довів до художньої досконалості. Хоча насправді троянди не були символами й тим більше гербами — ані Йорків, ані Ланкастерів. Рослинний знак – дрок — був в Плантагенетів, це зрозуміло вже з їхнього імені. А троянда з’явилася вже у Генріха VII – проте вже двоколірна, червоно-біла. І не одразу. Під Босвортом його війська билися під прапорами із червоним драконом – Тюдори мали валлійське походження.

"Вибір троянд". Сцена з шекспірівської трагедії "Генріх VI"

Уявлення про суперництво двох династій як про глибинну міжродинну суперечку "без початку і кінця" теж спокусливо приписати Шекспіру – зрештою, стосунки Монтеккі й Капулетті описані ним майже так само (щоправда, Генріх VII та королева Єлизавета у фіналі все ж вижили). 

Читайте також: Філософія корупції. Урядовий "експеримент" Френсіса Бекона

Сприйняття ж кількох не пов’язаних між собою сутичок за владу як єдиної події – такої собі громадянської війни, до якої були втягнуті мало не всі тогочасні англійці, ще й розтягнутої у часі з 1455 до 1485, або ж навіть 1502 року (попри те, що Ланкастери остаточно зійшли зі сцени вже в 1471-му) – це вже екстраполяція на середньовіччя досвіду аналогічних війн XVII століття з їхнім протиставленням "круглоголових" протестантів "кавалерам".

Подейкують, що це протистояння свого часу надихнуло Джонатана Свіфта, який зробив "суперництво" між "гостроконечниками" та "тупоконечниками" символом безглуздої, але водночас запеклої сварки, що саме внаслідок свого безглуздя не має кінця. Показово, однак, що настільки ж очевидних асоціацій з феодальними усобицями у Свіфта не виникло.

Втім, і сам термін "Війна Троянд" з’явився пізніше. Зазвичай вважають, що першим його використав Девід Юм. А популярною цю назву зробив вже Вальтер Скотт. Настільки популярною, що Льюїсу Керролу вже в середині ХІХ століття досить було лише натякнути — і публіка одразу розуміла, про що, власне, йдеться. 

Цікаво, між іншим, що в англійській літературі в імені цієї – хай навіть напівміфічної - "Війни Троянд", ніколи не згадували кольори квіток — червоний, білий чи обидва. Справжній англієць, вочевидь, мав знати про них і без нагадувань.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.