«Сталеві птахи»: документальна стрічка «2+2» про битву за Маріуполь

«Ми жартували, що ці “вертушки” літають з перегрузом, бо возять не тільки вантажі, але й сталеві яйця їхніх пілотів». Ці слова офіцера управління розвідки полку «Азов» Іллі Самойленка доволі точно передають колосальний ризик тієї, вже легендарної операції.

Фільм Сергія Сторожева зроблений у традиційному форматі хронікально-репортажної документалістики. Сюжет розвивається в інтервʼю і коментарях учасників і свідків подій: командирів «Азову», військових льотчиків, а також колишнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного (2021—2024) й екскерівника ГУР МО Кирила Буданова. Сказане ілюструється  реальними зйомками з «Азовсталі», фронтовою хронікою, теленовинами, відеореконструкціями подій із прольотом гвинтокрилів у кадрі. Власне, цінність фільму — у його інформаційній насиченості й озвученні подробиць, невідомих широкій авдиторії.

Сторожев докладно відтворює події перших тижнів повномасштабного вторгнення, коли Маріуполь опинився в цілковитому оточенні. На той момент український гарнізон, який боронив місто та територію заводу «Азовсталь», був відрізаний від основних сил. Критично бракувало боєприпасів, медикаментів, засобів зв’язку, кількість поранених зростала. Через надзвичайно складну ситуацію на фронті та брак можливостей лишався єдиний, але небезпечний шлях.

Оборона Маріуполя — чи не найтрагічніша подія російсько-української війни, але, здається, значущість цих 86 днів усе ще не оцінена належним чином. У фільмі це провогорюється неодноразово і чітко. За словами Валерія Залужного:

— Шансу не скористатися деякими прорахунками російського командування у нас більше не було. Якби на той момент нашого противника зацікавив не Маріуполь, а, наприклад, Запоріжжя, то обороняти його реально не було чим. Але так сталося, що завдяки сміливим і рішучим діям захисників Маріуполя росіяни зацікавилися саме Маріуполем і залишилися там. А в цей час ми будували оборону від Запоріжжя до Волновахи. Щоб виграти час, потрібно було, щоб захисники Маріуполя якомога довше могли там воювати.

Задля цього командування наважилося на крок, що здавався чистим божевіллям: організувати повітряний міст з оточеним гарнізоном. Доставити зброю та поповнення, евакуювати поранених. Звучить на позір просто. Але — гвинтокрили мали пролетіти через лінію зіткнення у глибокий тил ворога, під прицілом усіх можливих видів зброї.

Екіпажі укомплектовували не тільки пілотами, але й офіцерами ГУР. Гинтокрили завантажували вщерть — зброєю і медикаментами. Все планувалося і проходило в режимі максимальної секретності. Гелікоптери летіли вночі на наднизьких висотах, аби уникнути ворожих радарів. Увесь процес на землі тривав не більш як 10—15 хвилин, адже кожна зайва секунда могла стати фатальною. За посадковий майданчик відповідав командувач гарнізону «Азовсталі» Денис «Редис» Прокопенко, за маршрут, прокладений буквально посекундно, — ГУР, за виконання — екіпажі. Сторожев саджає в кадр пілотів — простих, зовсім не героїчних на вид чоловʼяг, що зуміли виконати місію, подібних якій у сучасній історії воєн не було. Як каже Ілля Самойленко:

— Ми не розраховували на те, що хтось зможе прорватися до нас. Але це сталося. Як то кажуть, із пітьми відчаю простягнулася рука допомоги. Це був істинний тріумф людського потенціалу, який може розкриватися тільки в таких умовах під величезним тиском, коли доля вимагає цього.

Доки дозволяли умови, екіпажам удалося здійснити сім успішних рейсів, доставити зброю, яка дозволила гарнізону протриматися не один тиждень, і вивезти 60 поранених, більшість яких після лікування вернулася до війська та стала ядром відродження «Азова», котрий нині успішно воює на Донеччині.

Під час зйомок стало відомо про загибель Героя України Олександра Шемета — першого з пілотів, хто погодився летіти на оточену «Азовсталь». Фільм присвячений усім нашим полеглим воїнам.

Про це потім знімуть захопливі ігрові драми, трилери і блокбастери. Однак створення корпусу великих кінотекстів завжди починається з таких екранних документів. Ми маємо знати своїх героїв і те, що вони зробили для нас.