Олександр Носок: «Ми все ще недостатньо знаємо про те, що відбувається на окупованих територіях»

У подкасті «Медіуми» про це розповідає Олександр Носок, журналіст онлайн-медіа «Перший запорізький». Він зі своїм матеріалом «Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС»здобув перемогу у спецномінації цьогорічного конкурсу професійної журналістики «Честь професії».

Олександр розповідає, як збирав свідчення про переслідування, катування та незаконні ув’язнення жителів Енергодара й працівників ЗАЕС, як журналістам досліджувати злочини на територіях, куди вони не мають фізичного доступу, та чому систематизація свідчень допомагає відтворити масштаб російських репресій.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «Тема постійно була у фокусі нашої уваги, ми мали уявлення про злочини, які там відбуваються»;

02:55 «Енергодар став одним із центрів найбільших масових репресій на всій тимчасово окупованій частині Запорізької області»;

04:49 «Персонал ЗАЕС виконував свої обов’язки буквально під дулами автоматів і під постійними погрозами»;

07:39 «В Енергодарі діяло щонайменше 16 локацій утримання людей у різних частинах міста»;

10:43 «Людей викрадають і переслідують за будь-який, навіть найменший прояв проукраїнської позиції»;

13:30 «Росія активно використовує цивільних полонених як важіль політичного тиску»;

15:06 «Ми маємо багато труднощів із її висвітленням і одна з найбільших — доступ до інформації з окупованих територій»;

20:47 «Важливо відходити від спрощених уявлень і показувати об’ємну картину окупації»;

24:10 «Про те, через що їм доводиться проходити щодня, ми практично не знаємо».

«Тема постійно була у фокусі нашої уваги, ми мали уявлення про злочини, які там відбуваються»

Наталка Соколенко: Ваш матеріал називається «Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС». Коли я прочитала цей матеріал, то подумала не тільки про вашу майстерність журналіста, а й про сміливість тих людей, які опинилися в лещатах історії, але вистояли, витримали всі катування росіян і поділилися своїми свідченнями про злочини, які чинить Росія. Ви зробили неймовірно важливу річ: по гарячих слідах російських злочинів усе зафіксували. Цих свідчень лише в одному матеріалі так багато й вони настільки детальні, що, мені здається, цей матеріал має історичну вагу. Як ви вирішили підійти до цієї надзвичайно важкої теми?

Олександр Носок: Наше медіа вже тривалий час активно працює з темою тимчасово окупованих територій. Ще до появи матеріалу «Атомне місто в кайданах…» наша редакція багато писала про тиск і репресії проти мирних жителів Енергодара, працівників Запорізької атомної електростанції. Ця тема постійно була у фокусі нашої уваги, тому мали уявлення про злочини, які там відбуваються.

З часом виникла ідея осмислити й підсумувати весь цей досвід в одному великому цілісному матеріалі, а не обмежуватися окремими новинами чи історіями. Це було потрібно, щоб показати масштаб трагедії та простежити, як із часом змінювалася ситуація.

Чому ми вирішили зосередитися саме на Енергодарі? На початку повномасштабної війни, коли російські колони вирушили на захоплення міста, тисячі енергодарців самоорганізувалися без будь-якої сторонньої допомоги. Це був справді сильний та щирий вияв волі українців, які прагнули зупинити ворога, не допустити окупації рідного міста й найбільшої в Європі атомної електростанції.

«Енергодар став одним із центрів найбільш масових репресій на всій тимчасово окупованій частині Запорізької області»

Наталка Соколенко: Ви пишете, що на протести виходило близько 10 тисяч жителів Енергодара.

Олександр Носок: Так. Це були не сотні, а тисячі людей, які без будь-якої сторонньої допомоги самі вирішили самоорганізуватися, вийти, щоб показати, що не готові прийняти російську окупацію. Вони виходили на мирні акції, ставали живим щитом перед ворожою технікою, перед озброєними росіянами, не маючи в руках жодної зброї. Вони чинили спротив, доки окупанти не почали силою розганяти протестувальників, просто відкриваючи по них вогонь. І навіть після захоплення міста жителі Енергодара продовжували виходити на протести. Саме цей сміливий і відкритий спротив став поштовхом до агресивного придушення окупантами будь-яких проукраїнських настроїв, до встановлення жорсткого окупаційного режиму й тотального контролю. Тому можна сказати, що Енергодар став одним із центрів найбільших масових і жорстоких репресій на всій тимчасово окупованій частині Запорізької області. У своєму матеріалі ми хотіли дослідити цю динаміку і показати, як протягом років змінювалися підходи окупантів.

Для цього ми провели велику роботу: збирали свідчення людей, які пережили полон і викрадення, спілкувалися з близькими незаконно засуджених, розмовляли з правозахисниками, які документують злочини окупантів і працюють із постраждалими, незаконно засудженими цивільними. Крім того, зверталися до представників місцевої влади, які володіють інформацією про ситуацію в Енергодарі та долі його жителів.

Також намагалися вивчити все, що вже було опубліковано: повідомлення в медіа, дослідження громадських організацій, інформацію від «Енергоатома». Ми хотіли зібрати всі ці свідчення докупи, щоб показати характер і масштаби злочинів окупантів і, звісно, щоб усе це залишилося в історії.

«Персонал ЗАЕС виконував свої обов’язки буквально під дулами автоматів і під постійними погрозами»

Наталка Соколенко: Окрема надзвичайно драматична тема — доля працівників Запорізької АЕС. Як слушно ви пишете у своєму матеріалі, багато з них залишилися в Енергодарі й продовжують працювати на Запорізькій АЕС через свій професійний обов’язок, щоб не допустити розвитку катастрофічних подій на цій станції. І вони теж потрапляють під катування, зазнають страшних тортур, але водночас роблять такий професійний вибір — вибір заради захисту нас усіх.

Я думаю, що тут без перебільшення можна говорити, що цей вибір зберігає життя і здоров’я, напевно, мільйонам людей, які живуть за багато кілометрів від Запорізької АЕС. Розкажіть, будь ласка, як ви з ними працювали, як збирали інформацію саме про те, що відбувається з працівниками Запорізької АЕС?

Олександр Носок: Загалом варто сказати, що Запорізька атомна електростанція — це унікальний радіаційний об’єкт, найбільша атомна станція Європи. Її безпека критично важлива не лише для регіону й України, а й для всієї Європи. Досі у світовій історії не було випадків, коли така велика атомна станція потрапляла в зону окупації.

Від перших днів окупації працівники станції фактично опинилися в заручниках. Люди були змушені тривалий час працювати без відпочинку, без замін, оскільки окупанти цього просто не дозволяли. Вони виконували свої обов’язки буквально під дулами автоматів і під постійними погрозами. Персонал ЗАЕС став однією з перших цілей і головних жертв російського тиску. Загарбники намагалися змусити працівників до співпраці, вимагали, щоб вони отримували російські паспорти, підписували контракти з «Росатомом». Тих, хто відмовлявся і демонстрував проукраїнську позицію, спочатку викликали на так звані бесіди, а потім кидали до підвалів і катували. Є свідчення, що людей били і безпосередньо на території станції.

Один із перших публічно відомих випадків загибелі людини внаслідок катувань стався саме з працівником Запорізької атомної електростанції. Це водолаз станції Андрій Гончарук. Він категорично відмовлявся пірнати в бризкальний басейн, чого від нього вимагали окупанти. За цю відмову чоловіка жорстоко закатували до смерті. Один із героїв нашого матеріалу перебував із ним в одній камері, водолаз помер фактично у нього на руках. Згодом наш герой розповів жахливі подробиці його вбивства, частину з яких ми навели в нашому матеріалі.

Наталка Соколенко: Що таке бризкальний басейн?

Олександр Носок: Це система для охолодження реакторів. Російські військові підозрювали, що там нібито є схованка зі зброєю. І хотіли, щоб цей працівник станції, для якого це були безпосередні обов’язки, на вимогу росіян пірнув і нібито дістав звідти сховану зброю. Він відмовлявся, і тому його жорстоко закатували до смерті.

«В Енергодарі діяло щонайменше 16 локацій утримання людей у різних частинах міста»

Наталка Соколенко: Ще однією важливою особливістю вашого матеріалу є те, що ви як журналіст не можете поїхати туди, на окуповану територію, і на місці досліджувати та з’ясовувати всі обставини. Проте вам вдалося впоратися з географією цих злочинів, тобто встановити місця, де росіяни влаштовували свої катівні.

Як ви працювали з цим непростим завданням? Як вам вдалося з’ясовувати місця злочинів, коли фізично туди не можна поїхати? Можливо, можете поділитися підходами до роботи над такими матеріалами?

Олександр Носок: Передусім ми спілкувалися з місцевою владою, зокрема з міським головою Енергодара Дмитром Орловим, оскільки представники влади безпосередньо збирають і мають важливу інформацію про своїх жителів.

Він підтвердив нам, що на початку окупації в Енергодарі фактично будь-яка будівля чи підвал могли використовуватися і використовувалися окупантами як катівні. Щоб зібрати точнішу й ціліснішу картину, ми також звернулися до громадської організації «Політв’язні Кремля». Вони від самого початку повномасштабного вторгнення активно співпрацюють із постраждалими, збирають свідчення людей, які пройшли через російські катівні.

Завдяки їхній системній роботі та збиранню цих свідчень нам удалося встановити, що в Енергодарі діяло щонайменше 16 місць утримання людей у різних частинах міста. Нам було важливо задокументувати не лише самі факти переслідувань, а й нелюдські умови, в яких утримували людей, адже вони самі по собі вже є грубим порушенням людської гідності.

Людей тримали в крихітних камерах і клітках розміром лише 3,5 на 3,5 метра. У такій тісноті часто могло перебувати до 20 людей. Вони фізично не могли там лягти, їм було складно навіть просто стояти чи сидіти поруч. Вони були змушені робити це по черзі. У камерах ніколи не вимикали світло, постійно стояв страшний сморід, людей майже не годували.

Окреме місце в цій географії посідає катівня, яку в Енергодарі між собою умовно називали «ямою». Це була підземна катівня неподалік самої станції, куди людей зазвичай заводили з мішками на головах, щоб вони не знали, де перебувають. Саме на цій «ямі» відбувалися найжорстокіші знущання, які можна собі уявити. Окупанти там катували людей до смерті, могли калічити, стріляти в кінцівки.

Для нас було важливо встановити різні місця, щоб хоча б зрозуміти масштаби. По-друге — умови, в яких там перебували люди. Щоб зібрати всю цю географію, ми спілкувалися з місцевою владою та громадськими організаціями. Люди, які там перебували, описували, що вони бачили, де перебували, ділилися своїми свідченнями. Саме систематизація цих свідчень дала змогу зрозуміти масштаби російських катівень.

Але, знову ж таки, 16 — це щонайменше. Це локації, які ми принаймні точно можемо встановити. Насправді їх було набагато більше. Вони й досі залишаються в Енергодарі, але зараз ми вже не володіємо такою інформацією.

«Людей викрадають і переслідують за будь-який, навіть найменший прояв проукраїнської позиції»

Наталка Соколенко: Ще важливо те, що випливає з вашого матеріалу: це не якісь окремі ексцеси окремих божевільних росіян, а системна практика російської окупаційної влади. Як вам вдалося зрозуміти, що це саме система, настільки всеохопна в Енергодарі?

Олександр Носок: Про те, що переслідування в Енергодарі є саме системною практикою, свідчить колосальна кількість справ і їхня очевидна подібність протягом усього періоду окупації. Аналізуючи історії постраждалих, ми чітко побачили спільний почерк.

Людей викрадають і переслідують за будь-який, навіть найменший прояв проукраїнської позиції. При цьому для окупантів немає жодних винятків. Під репресії потрапляють абсолютно мирні жителі: жінки, люди старшого віку, тяжкохворі, люди з інвалідністю. Тобто будь-хто.

Окупанти використовують одні й ті самі методи залякування: погрожують зґвалтуванням, убивством родини, застосовують жорстокі катування. Вони нічим не відрізняються від тих, які окупанти застосовують до військовополонених. Через катівні пройшло приблизно 2000 енергодарців. Майже кожен із них зазнав катувань електричним струмом.

Ще одним доказом системності є те, що людей часто змушували зніматися в пропагандистських роликах для російського телебачення чи телеграм-каналів як умову можливого звільнення. Звісно, про добровільне волевиявлення тут узагалі не йдеться, тому що ці записи робилися під суворим контролем, коли на людину буквально направляли автомати й диктували, що саме вона має говорити.

З часом ми побачили трансформацію цього окупаційного терору. Якщо на початку повномасштабного вторгнення людей просто викрадали з вулиці, катували в підвалах без жодних формальностей, а потім могли в будь-який момент відпустити, то з 2024 року підхід змінився. Російські силовики почали намагатися надати своїм злочинам вигляду легітимності. Зараз вони активно фабрикують кримінальні справи, можуть підкидати докази або засуджують людей узагалі без жодної доказової бази. Ці псевдосуди відбуваються надзвичайно швидко, а самих полонених засуджують до шалених термінів — від 12 до 20 років суворого режиму в російських в’язницях.

Станом на червень 2025 року, коли ми готували матеріал, нам було відомо про 28 енергодарців, які перебували в полоні. Зараз нам відомо вже про утримання 42 жителів міста. Серед них 15 працівників Запорізької атомної електростанції і 12 жінок. 22 енергодарці вже засуджені, тобто вироки у їхніх справах уже є. Вони перебувають у російських в’язницях суворого режиму.

«Росія активно використовує цивільних полонених як важіль політичного тиску»

Наталка Соколенко: Окрема історія — цивільних набагато важче обміняти, ніж військовополонених. Мої співчуття і тим людям, які перебувають у полоні, і їхнім рідним.

Чи перекладали ви матеріал англійською і чи намагалися, наприклад, відправити Рафаелю Гроссі, який очолює МАГАТЕ? МАГАТЕ досі не виключила зі своїх структур Росію і «Росатом». І загалом, чи думаєте ви про міжнародну презентацію цього матеріалу?

Олександр Носок: Для початку хотілося б підкреслити, що Росія дуже активно використовує цивільних полонених як важіль політичного тиску. Термін «цивільний полонений» ніде офіційно не закріплений, такого формулювання немає. Полоненими вважаються військові, тобто військові можуть бути військовополоненими. Щодо цивільних такого терміна немає, тому це дійсно може створювати складнощі з тим, як повертати цих людей. Росія якраз використовує всі ці методи.

Щодо перекладу англійською мовою — ми про це не задумувалися. Щодо комунікації з МАГАТЕ — не знаю. Навіть наші герої намагалися якось виходити на зв’язок, подавати заяви до МАГАТЕ, але не отримували відповіді. На жаль, переважна більшість таких історій закінчується тим, що відповіді просто немає. Але нам усе одно потрібно говорити й порушувати цю проблему на міжнародному рівні. Тому це окрема тема, над якою варто було б подумати.

«Ми маємо багато труднощів із її висвітленням і одна з найбільших — доступ до інформації з окупованих територій»

Наталка Соколенко: Олександре, поговорімо тепер про номінацію цьогорічного конкурсу професійної журналістики «Честь професії», де вперше була заснована спецномінація про життя українців в умовах тимчасової окупації. Це надзвичайно важлива тема для нас, для українців і, безумовно, для наших нащадків. Ми говорили, що матеріалів про те, як живуть українці в умовах тимчасової окупації, на жаль, надзвичайно мало. Непропорційно мало, я б навіть сказала, якщо порівнювати кількість людей, які залишаються в окупації, і те, скільки про них пишуть. Тому це надзвичайно важлива подія для ринку.

«Суспільство не відвернулося. Йому просто бракує інформації про окуповані території», — Ксенія Іванишин

Організатори не знали, скільки насправді матеріалів буде подано. А подали 91 матеріал — це доволі багато. Як ви для себе пояснюєте, що все ж таки є такий інтерес до цієї теми, до участі в конкурсі саме в цій номінації?

Олександр Носок: Так, дійсно. Цього року завдяки конкурсу «Честь професії», «Детектору медіа», програмі «Партнерство за сильну Україну» вдалося привернути нову хвилю уваги до життя людей на тимчасово окупованих територіях. Хочу сказати, що всі матеріали, які ввійшли до короткого списку, були дуже сильними, показовими й важливими. Але водночас хотілося б, щоб ця тема все ж частіше з’являлася в медіа та привертала більше уваги журналістів. Це якраз те, що ви й сказали.

Бо якщо порівнювати кількість поданих матеріалів з іншими номінаціями конкурсу, за винятком, мабуть, хіба що номінації за найкращий воєнний репортаж, то побачимо, що їх там більше. Чому так? Очевидно, це пов’язано з тим, що над темою окупації працювати складно. Ми маємо багато труднощів із її висвітленням і одна з найбільших — доступ до інформації з тимчасово окупованих територій.

Наталка Соколенко: Але не тільки. Мені здається, що є і небажання братися за настільки важку і травматичну тему. Для автора психологічно дуже важко опрацьовувати цю тему. По-друге, у нашому суспільстві, в нашому інформаційному просторі є наративи, що на окупованих територіях самі «ждуни», «зрадники» і так далі. Насправді це не так. І тому важливі ці історії, які розповідають про страшні умови життя, катування, переслідування, вбивства, зокрема й про причини, через які люди просто не можуть виїхати, попри все бажання залишити окуповану територію. Тому, мені здається, про це ще важливо писати. Але не кожен журналіст навіть внутрішньо здатен подолати ці упередження. Що ви про це думаєте?

Олександр Носок: Дійсно, тема окупації дуже складна. Багато людей, навіть тих, хто виїхав з окупації і зараз живе на підконтрольній Україні території або за кордоном, психологічно дуже важко переживають думки про те, що втратили свій дім. Частина людей воліє про це не говорити або принаймні не думати, тому що невизначеність лякає, невизначеність виснажує.

Але ми все одно маємо більше говорити про життя на тимчасово окупованих територіях, тому що це наші люди. Коли ми говоримо про висвітлення життя в умовах окупації, ми ж не говоримо, що пишемо про територію. Ми пишемо передусім про людей. А наші люди там залишаються, і ми просто зобов’язані знати, як вони живуть, щоб розуміти це і не втратити з ними зв’язок. Тема окупації залишається в наших медіа недостатньо висвітленою, ми все ще знаємо недостатньо про те, що відбувається на цих територіях. Це потрібно змінювати.

Те, що на п’ятий рік повномасштабного вторгнення і 13-й рік війни нарешті вдалося запровадити спеціальну номінацію про висвітлення життя на тимчасово окупованих територіях — це великий прогрес і важливий крок, тому що зусилля медійників у цій темі не були проігноровані. Як я вже сказав, такі ініціативи допомагають із новою силою говорити про окупацію. Проте зараз, я вважаю, дуже важливо, щоб ця номінація стала системною практикою, а не одноразовою акцією. Лише в довгостроковій перспективі ми зможемо побачити її реальну дієвість і зрозуміти, наскільки такі ініціативи можуть мотивувати медійників більше дізнаватися про цю тему і приділяти їй більше уваги.

Наш матеріал, який здобув перемогу в цій номінації, не готувався з розрахунку на участь у конкурсі. Я до останнього навіть не знав про цю спецномінацію, побачив повідомлення про її запровадження завдяки нашій редакції, тому подав матеріал буквально в останні дні.

Але після розголосу й уваги медійної спільноти до конкурсу я бачу, що це допомагає більшій кількості людей дізнаватися про ситуацію на тимчасово окупованих територіях. А для нас, журналістів, тут надзвичайно важлива і внутрішня, і зовнішня мотивація. Внутрішня полягає у прагненні знати, що відбувається з нашими людьми на захоплених територіях і доносити цю інформацію тим, хто виїхав, розповідати їм про життя тих, хто залишився в окупації. А зовнішня мотивація — це визнання праці колегами і професійною спільнотою. Після перемоги в спецномінації я спілкувався зі своїми колегами, теж молодими журналістами з регіональних медіа й бачу їхню зацікавленість і мотивацію працювати краще, щоб мати можливість також подавати свої роботи на конкурс, відчувати, що їхня праця є видимою, цінною і потрібною не лише їм самим. Це відчуття насправді дуже багато важить. Нам потрібна така підтримка, особливо коли йдеться про такі складні теми, як висвітлення життя в умовах окупації.

«Важливо відходити від спрощених уявлень і показувати об’ємну картину окупації»

Наталка Соколенко: Олександре, хотілося б почути ваші думки про те, як за роки повномасштабної війни змінилося журналістське висвітлення окупації. З’явилася номінація, і виходить, що автоматично, принаймні разово, збільшився інтерес до цієї теми. Хотілося б почути ваші спостереження: коли ще, можливо, були сплески інтересу до теми життя українців в окупації? Які підходи зараз стали більш актуальними й практичними під час підготовки таких матеріалів?

Олександр Носок: За роки повномасштабної війни підходи до висвітлення окупації змінилися, проте ми досі стикаємося з багатьма викликами. І одна з речей, яку, на мою думку, ми досі погано розуміємо і де припускаємося помилок — це небезпека узагальнень і перебільшень. Деякі інформаційні ресурси вже кілька років поспіль пишуть, що в окупантів усе настільки погано, що ось-ось усе там розпадеться, розвалиться. А коли на п’ятий рік окупації воно так і не розвалилося, виникають питання.

Або впадають в іншу крайність і пишуть, що в окупації більше немає життя і складається враження, що там уже ніби пустка. Водночас багато українців підтримують зв’язок із родичами, знайомими в окупації та безпосередньо від них знають, що відбувається в їхніх містах. Коли вони бачать публікації, які в чомусь розходяться з реальністю, то втрачають довіру до медіа. А втрата цього зв’язку з аудиторією як на підконтрольній території, так і особливо в окупації дуже небезпечна. Тому тут не варто узагальнювати, адже у висвітленні цієї теми є дуже багато нюансів.

Нам бракує матеріалів, орієнтованих безпосередньо на людей, які залишаються в окупації. Найчастіше медіа розповідають про них для зовнішньої аудиторії, але важливо, мені здається, створювати контент і безпосередньо для них. Людям потрібні практичні пояснення: як безпечно виїхати з окупованої території, що робити, куди звертатися, якщо тебе намагаються залучити до російської армії, як не втратити зв’язок із рідними через блокування месенджерів тощо.

Крім того, що це може бути корисно для людей, це потрібно й для того, щоб люди в окупації бачили, що ми про них пам’ятаємо, що вони для нас важливі й можуть отримувати від нас хоча б інформаційну підтримку для виживання в тих умовах, у яких їм доводиться бути.

Ще один момент, коли ми говоримо про матеріали про життя людей в умовах окупації, це також зазначали члени журі під час оголошення короткого списку — у багатьох медіа повторюються одні й ті самі герої. Я цілком можу зрозуміти, чому так відбувається, адже працювати так, очевидно, простіше. Але було б добре, якби з’являлося більше оригінальних історій і редакції приділяли більше уваги пошуку нових героїв. Узагалі, я вважаю, що сьогодні важливо відходити від спрощених уявлень і показувати об’ємну картину окупації, яка набагато складніша, ніж може здатися на перший погляд. Під час оголошення короткого списку спецномінації члени журі зауважили важливу тенденцію: переважна більшість поданих матеріалів була присвячена російським воєнним злочинам, катуванням, порушенням прав людини, фіксації звірств окупантів. Власне, і мій матеріал теж про цю проблематику. Часто це історії про одну конкретну людину чи випадок. Безперечно, це надзвичайно важлива робота, адже вона дає змогу документувати злочини Росії, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності, щоб нічого не залишилося забутим і безкарним.

«Про те, через що їм доводиться проходити щодня, ми практично не знаємо»

Олександр Носок: Проте за кадром часто залишається інша сторона — повсякденне життя людей в окупації. Ми маємо розуміти, що одні живуть у цих умовах понад чотири роки, інші — вже 12 років. Хтось доглядає за родичами, хтось ходить на роботу, має заробляти гроші, веде господарство.

За цей час багато людей навчилися жити в умовах російського тоталітарного режиму, приховувати свої справжні погляди, щоб не потрапити під репресії. І щодня вони змушені долати нові виклики. Їхнє життя продовжується, хоч і в надзвичайно складних умовах. Люди якось намагаються виживати, але про те, через що їм доводиться проходити щодня, ми практично не знаємо. Нам бракує матеріалів про різні аспекти життя: наприклад, про роботу захоплених підприємств, закладів чи комунальної системи. З окремих пазлів ми могли б скласти приблизну картину того, що там відбувається, щоб мати ширший контекст і загалом розуміти різні тенденції.

Якщо говорити про те, чого журналістам найбільше бракує сьогодні у висвітленні цієї теми, то, на мою думку, це розуміння правил безпечної роботи з джерелами. Деякі регіональні редакції мають інформаторів на окупованих територіях, які передають їм інформацію. Інші медіа й ми зокрема, змушені користуватися лише відкритими джерелами — переважно російськими та соціальними мережами. Спілкування з джерелами в окупації завжди наражає людей на додатковий ризик. Якихось єдиних правил тут, на жаль, немає. Я розумію чому, бо кожен випадок індивідуальний. Питання, як саме працювати з такими джерелами, залишається вибором кожної окремої редакції.

Але, гадаю, зараз нам дуже важливо налагодити обмін важливою інформацією всередині професійної спільноти, яка працює з темою окупованих територій. Щоб ішлося не про конкуренцію, а про поширення інформації, яка має суспільний інтерес.

Хотілося б також, щоб національні медіа більше звертали увагу на роботу регіональних редакцій і підтримували їх поширенням публікацій. Адже мета насправді у нас одна й та сама — розповідати правду.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Веронікою Поляковою про медіа, що руйнує міф про Одесу як проросійське місто, Оленою Брайченко про те, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, Ольгою Тищук про те, що українськомовні серіали вперше випередили російськомовні, Ксенією Іванишин про те, як українські медіа висвітлюють життя в окупації, Андрієм Діхтяренком про те, як тікток став одним із головних каналів комунікації з людьми на окупованих територіях, Маріанною Присяжнюк про те, як в Україні розкрутили тему трудових мігрантів, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.