Могила під номером "9": як Василя Стуса ховали без імені і де він спочиває тепер

Нині його слова звучать як пророцтво. Проте за хрестоматійним образом поета-дисидента часто губляться важливі деталі. У цьому матеріалі ми пройдемо слідами Василя Стуса – від становлення на індустріальному Донбасі до останніх днів у карцері табору "Перм-36", а також згадаємо, як відбувалося історичне повернення праху поета на рідну землю і де він спочиває сьогодні.

"Хто проти тиранії – встаньте!": як вчитель з Донбасу став символом опору

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. У 1940 році, рятуючись від наслідків примусової колективізації, родина переїхала до міста Сталіно (нині – Донецьк). Саме в цьому індустріальному регіоні, де процеси русифікації впроваджувалися особливо інтенсивно, відбулося формування його світогляду. Умови життя були важкими: ще в шкільні роки Василь працював на залізниці, бачив виснажливу працю шахтарів. У 1959 році він з відзнакою закінчив історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. Після випуску короткий час вчителював у селі Таужне на Кіровоградщині, а згодом був призваний до лав радянської армії.

Юний Василь Стус / Фото Wikimedia

Служба на Уралі стала періодом глибокого переосмислення дійсності. У своїх листах до рідних та відомих діячів культури (зокрема, до поета Андрія Малишка) Стус аналізував стан української мови та культури, вказуючи на їхнє системне знищення. Після демобілізації він повернувся на Донбас, де викладав українську мову та літературу в школі № 23 міста Горлівка, а також працював літературним редактором у газеті "Социалистический Донбасс".

У 1963 році Василь Стус вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР у Києві. Столиця зустріла його атмосферою так званої "хрущовської відлиги". Він швидко став активним учасником Клубу творчої молоді "Сучасник", який об'єднував шістдесятників – нову генерацію української інтелігенції. Стус багато працював з архівами, досліджував творчість репресованих письменників, перекладав твори Йоганна Вольфганга фон Ґете, Райнера Марії Рільке, Федеріко Гарсіа Лорки, прагнучи інтегрувати українську літературу в європейський контекст.

Поет, якого не можна було надрукувати: чому Стус обрав шлях без компромісів

Літературна спадщина Василя Стуса є унікальним явищем європейського модернізму. Його поетичні збірки "Круговерть", "Зимові дерева", "Веселий цвинтар", "Час творчості" та "Палімпсести" вирізняються складною метафорикою, філософською глибиною та екзистенційними мотивами. Стус розширював лексичні межі української мови, активно використовуючи неологізми. Оскільки радянська цензура блокувала видання його книг, твори поширювалися через самвидав та публікувалися за кордоном, що автоматично робило автора об'єктом уваги КДБ.

Переломним моментом у біографії Стуса стало 4 вересня 1965 року. У київському кінотеатрі "Україна" під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" відбулася перша в повоєнному СРСР публічна акція протесту проти політичних репресій. Напередодні прокотилася хвиля таємних арештів українських діячів культури. Перед показом стрічки літературний критик Іван Дзюба повідомив залу про ці арешти. В'ячеслав Чорновіл закликав присутніх підвестися на знак протесту. Василь Стус підтримав їх, вигукнувши: "Хто проти тиранії – встаньте!". За цей вчинок його негайно відрахували з аспірантури.

Той самий кінотеатр "Україна", де показали "Тіні забутих предків" / Фото Wikimedia

Втративши можливість займатися науковою та літературною діяльністю офіційно, Стус був змушений працювати в Центральному державному історичному архіві, звідки його теж згодом звільнили, а потім – кочегаром, будівельником. Попри тиск, він не відмовився від своїх переконань. Стус писав відкриті листи до ЦК КПУ, Спілки письменників та КДБ, у яких аргументовано критикував порушення прав людини та політику денаціоналізації в УРСР.

У жовтні 1979 року, вже маючи за плечима досвід першого ув'язнення, Василь Стус приєднався до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). На той час більшість членів групи вже були заарештовані, і Стус чудово розумів, що цей крок неминуче призведе до нового терміну. Своє рішення він пояснював тим, що не може стояти осторонь, коли знищують його однодумців. Його правозахисна діяльність базувалася не на політичних амбіціях, а на глибокому етичному імперативі та повазі до людської гідності.

"Ваша кваліфікація дій є вірною": як адвокат допоміг засудити невинного

Перший арешт Василя Стуса відбувся 12 січня 1972 року під час масштабної операції КДБ під кодовою назвою "Блок". Його звинуватили в "антирадянській агітації та пропаганді". Суд призначив покарання у вигляді 5 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. Покарання він відбував у таборах Мордовії, а заслання – у селищі Матросово Магаданської області. Важка фізична праця на золотих копальнях в умовах вічної мерзлоти критично підірвала його здоров'я, призвівши до загострення виразки шлунку. Попри конфіскації рукописів, він продовжував писати.

Повернувшись до Києва у серпні 1979 року, Стус пробув на волі лише вісім місяців. 14 травня 1980 року його заарештували вдруге. Судовий процес проходив із грубими порушеннями процесуальних норм. Адвокатом за призначенням виступав Віктор Медведчук. Згідно з архівними стенограмами, Стус категорично відмовлявся від його послуг, вимагаючи надати йому можливість захищатися самостійно або залучити міжнародного адвоката. Суд ці клопотання відхилив. У своїй промові Медведчук не підтримав підсудного, який не визнавав провини, а заявив, що "кваліфікація дій Стуса є вірною", чим порушив базові принципи адвокатської етики. Вирок був максимальним: 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

Стуса етапували до табору ВС-389/36-1 у селі Кучино Чусовського району Пермської області (відомого як "Перм-36"). Це була установа з найсуворішими умовами утримання в системі ГУЛАГу: в'язні носили смугастий одяг, перебували в камерах-одиночках або по двоє, побачення та листування були жорстко обмежені. У Кучино Стус продовжував перекладати та писати вірші. Частина його табірних рукописів була вилучена адміністрацією і досі вважається втраченою.

Справа Василя Стуса / Фото з музею Василя Стуса

Наприкінці серпня 1985 року Стуса помістили до карцеру (ШІЗО) за порушення режиму. На знак протесту 28 серпня він оголосив сухе голодування. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року 47-річний поет помер. Офіційною причиною смерті радянська влада назвала серцеву недостатність. Однак, за свідченнями інших політв'язнів (зокрема, Василя Овсієнка) та дослідників, смерть могла настати від переохолодження в крижаному карцері або від інших причин, пов'язаних із жорстокими умовами утримання. Точні обставини його загибелі залишаються нез'ясованими через закритість архівів російських спецслужб.

Як повертали прах героя, якого ховали як злочинця

Згідно з правилами радянської пенітенціарної системи, тіла померлих політв'язнів не видавали родинам до завершення повного терміну їхнього ув'язнення. Василя Стуса поховали на табірному цвинтарі в селі Борисово, неподалік від Кучино. На його могилі не було встановлено таблички з іменем – лише дерев'яний стовпчик із номером "9". Дружині Валентині Попелюх, яка приїхала на Урал після звістки про смерть чоловіка, дозволили лише здалеку подивитися на свіжу могилу.

У другій половині 1980-х років, на тлі політики "перебудови" та активізації національно-демократичного руху в Україні, питання повернення праху загиблих дисидентів стало одним із ключових для громадськості. Процес ініціювали рідні Стуса та його побратими, зокрема колишні політв'язні Василь Овсієнко та Володимир Шовкошитний. Попри бюрократичні перепони та опір місцевої влади в РРФСР, дозвіл на ексгумацію вдалось отримати восени 1989 року.

У листопаді 1989 року експедиція вирушила на Урал. Разом із прахом Василя Стуса було ексгумовано останки ще двох видатних українських правозахисників, які загинули в тих самих таборах – Олекси Тихого та Юрія Литвина. 19 листопада 1989 року літак із цинковими домовинами приземлився в київському аеропорту "Бориспіль".

Перепоховання дисидентів у Києві стало історичною подією. За оцінками істориків, у траурній процесії взяли участь від 30 до 100 тисяч людей. Домовини несли на руках від Софійської площі до Байкового кладовища. Процесія супроводжувалася масовим використанням синьо-жовтих прапорів, що на той час ще було заборонено радянським законодавством. Це була одна з перших настільки масштабних акцій, яка продемонструвала незворотність змін у суспільних настроях українців.

Пам'ятник на могилі Василя Стуса на Байковому кладовищі / Фото Константинъ

Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин були поховані поруч на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33). У 1993 році над їхніми могилами було встановлено три однакові козацькі хрести з сірого граніту, створені скульптором Миколою Малишком.

Нині, коли Україна продовжує захищати свою державність та ідентичність в умовах великої війни, постать Василя Стуса залишається беззаперечним моральним авторитетом. Його могила на Байковому кладовищі є місцем вшанування пам'яті людини, яка довела, що збереження власної гідності та національної свідомості можливе навіть у найжорстокіших умовах тоталітарного режиму.