Як писати про молодь, яку мілітаризувала Росія

28 липня активісти громадської ініціативи Back to Ukraine повідомили про перший випадок, коли українську дитину, яка вважалася зниклою та перебувала в національному реєстрі «Діти війни», ідентифікували як солдата російської армії. Історія Олександра Мустяце поширилася в медіа, але не лише в українських і європейських, а й у російських, де його службу назвали свідомим і добровільним вибором. Згодом Олександра додали до бази «Миротворець» як зрадника та воєнного злочинця.

Через декілька тижнів після публікації про Олександра з’явилася інформація про його 15-річного брата, який є членом російського мілітаризованого дитячо-юнацького руху «Юнармія». Активісти виявили, що брат Олександра разом з іншими членами команди «Радар-12» брав участь у Всеросійській військово-патріотичній грі «Зарница 2.0», де виконував роль сапера.

«Детектор медіа» звернувся до медіаекспертів і самих активістів Back to Ukraine, аби обговорити етичний бік висвітлення історій дітей, вивезених на окуповані території або до Росії. Чи справді їхня мілітаризація є «добровільною»? Чи варто звертатися до них напряму у російських соцмережах? Чи потрібно публікувати фото та детальну інформацію про неповнолітніх? Зрештою, як висвітлювати такі випадки, аби не відштовхнути цих дітей від України остаточно?

Що відомо про братів Мустяце

За інформацією реєстру «Діти війни», Олександр Мустяце 2007 року народження зник у селі Кринки Херсонської області. Активісти Back to Ukraine повідомили, що на своїй сторінці у російській соцмережі «ВКонтакте» він позує у військовій формі російської армії, з символікою «Z» і російським триколором.

За інформацією Back to Ukraine, торік восени Олександр у складі своєї групи здійснював штурм українських позицій. Під час бойових дій отримав поранення, після чого проходив лікування у військовому шпиталі імені Бурденка в Москві. Одужавши, Олександр повернувся до військової служби.

Також стало відомо, що він веде сторінку у «ВКонтакте» під іменем Александр Фаменок або заходить у соцмережі через акаунт дружини, яку звати Вікторія. На фото з нею він у формі, з нашивкою російського прапора на рукаві.

Акаунт Мустяце під іменем Александр Фаменок

Листування з дружиною Вікторією

Активісти вирішили написати йому напряму, аби отримати коментар щодо його рішення долучитися до армії Росії та воювати проти України.

«На жаль, єдине, на що спромігся Олександр, це два речення: “Так я же за свою сторону всегда. Россия всегда в моем сердце была”», — написали в Back to Ukraine.

Відповідь Олександра Мустяце активістам Back to Ukraine

Виданню «Важные истории» вдалося знайти інформацію, як саме Олександр Мустяце потрапив до Росії. Через витоки баз про перетин кордону відомо, що 12 грудня 2022 року — коли хлопцю було 15 років — він виїжджав із Херсона до кримського Армянська, тобто майже через 10 місяців після окупації Кринок армією Росії. Ще через два місяці Мустяце знову виїжджав з окупованих територій на анексований півострів. 20 лютого 2023 року він опинився в Криму, а звідти доїхав до Анапи у супроводі матері та її чоловіка на сімейному автомобілі.

За даними витоків, мати Олександра працевлаштована в Росії з 2023 року, а її чоловік, який також жив у Херсонській області, отримав паспорт Росії. Ім’я матері Мустяце можна зустріти у витоках баз Ставропольського краю ще з літа 2022 року, тобто до переїзду родини до Росії.

Імовірний вітчим Олександра Мустяце їздив до Криму ще у 2014 році, через три місяці після анексії півострова. Він також регулярно переміщувався між Херсоном та Армянськом із вересня 2022 року.

Окрім Олександра, у списку викрадених дітей фігурують двоє його братів 11 і 15 років. У серпні 2023 року сусід родини Мустяце з Кринок повідомив українській службі пошуку дітей «Магнолія», що троє братів разом із матір’ю виїхали до Краснодарського краю та перебувають у безпеці. За повідомленням «Важных историй», мати Олександра Мустяце та її чоловік справді живуть у станиці Новомишастовській.

Back to Ukraine встановили, що над усіма трьома братами Мустяце оформлено опіку з боку Назарової Анни Іванівни. Це, на думку активістів, вказує, що їхніх батьків або позбавили батьківських прав, або заарештували, або вони могли загинути.

Освітній заклад, у якому зараз навчається молодший брат Олександра Валентин, активісти називають «безперервним конвеєром мілітарної обробки», адже там постійно проводять «уроки мужності» з ветеранами й муляжами гранатометів, є шкільний музей так званої «СВО», дітей змушують писати листи російським солдатам тощо.

«У нас немає сумнівів: коли Валентину виповниться 18, він, як і Олександр, із високою ймовірністю продовжить шлях, який йому вже вибудували за час війни — шлях індоктринації, знищення національної свідомості й, зрештою, участі у війні проти власної країни», — вважають активісти.

Після публікації про цих братів в українських медіа про них також написали російські пропагандисти. Зокрема, Володимир Соловйов, агентство ТАСС, телеграм-канал «Рыбарь», блогер Роман Альохін та інші, здебільшого розповідаючи про добровільний вибір Мустяце.

В українському сегменті соцмереж реакція неоднозначна: від співчуття через те, що українські хлопці потрапили під вплив пропаганди, до бажання смерті та звинувачення їх у рашизмі.

Реакції під різними дописами про Олександра Мустяце

Чи є в Україні спільне бачення, як писати про індоктринованих дітей

Медіатренер, дослідник медіа та заступник головного редактора «Лівого берега» Отар Довженко вважає, що індоктринація українських дітей і перетворення їх на росіян, готових воювати проти України — це ниций злочин. Але це не скасовує того, що людина, яка взяла до рук зброю і долучилася до загарбницької армії — це ворог, незалежно від мотивації і передумов.

«Воювати чи не воювати — це рішення, яке ухвалює людина. Вона може бути дезінформована, оброблена пропагандою, може бути під тиском, але стріляти чи не стріляти, служити чи не служити — її рішення.

Неповнолітня людина, яка долучилася до мілітарної дитячої організації і готується стати військовим російської армії, — це потенційний ворог. Насамперед в інтересах України — щоб українські громадяни на окупованих територіях і за кордоном (зокрема на території Росії) не долучалися до російської армії, не допомагали їй, не віддавали своїх дітей у мілітарні організації, не давали промивати їм мізки в російській школі. Але, чесно кажучи, якогось конкретного протоколу дій для людей в окупації, які хочуть зберегти своїх дітей від цього, я не бачив. Наскільки я розумію, їх не розцінюють як суб’єктів, здатних ухвалювати рішення — вважається, що обставини в окупації настільки всесильні, що їм залишається просто діяти за сценарієм, продиктованим російською владою. Про людей, які емігрували до Росії, в нас узагалі немає ніякого офіційного дискурсу — наче їх немає (а їх насправді сотні тисяч, якщо не мільйони), — каже Отар Довженко.

Він вважає, що якщо медіа дають повний контекст цього випадку (що батьки цієї дитини обрали Росію, мати з синами переїхала на територію Росії), то вони можуть висвітлювати цей випадок і не мусять приховувати ідентичність цього юнака: «Навпаки, можливо, в іншій ситуації — коли в дітей є батьки, здатні стримати їх від долучення до подібних організацій, а потім і від підписання контракту з армією, — така публічність буде для цих батьків стимулом діяти рішучіше. Бо вони будуть знати, що поки їхня дитина готується стати ворогом, українські Сили оборони її вже взяли на олівець і готуються зробити з нею те, що роблять із ворогом.

Особливо це стосується людей, які залишаються на українських окупованих територіях. Українські громадяни в окупації — це також частина України, українського суспільства, і вони також мають свою відповідальність перед Батьківщиною, хоч і не можуть її захищати (хоча…). Зраджувати свою країну під тиском обставин не є нормою і не має тлумачитись як нормальне рішення. І бодай спробувати вберегти своїх дітей від перетворення на росіян — це те найменше, що можуть зробити люди, які вирішили залишитися в окупації або вимушено там перебувають.

Щодо дій активістів — мені тут важко щось коментувати. Чи людина, яка стала на бік ворога і воює проти своєї країни, дає чесну відповідь, чи нечесну — це не дуже принципово, як на мене. Є факт, що людина зрадила свою країну, перейшла на бік Росії».

Мустяце серед інших російських військових

Засновник і головний редактор «Реальної газети» Андрій Діхтяренко вважає, що цей випадок наочно показує успішність російської індоктринації, російської пропагандистської машини, яка перетворює українців на російських солдатів. Але робити висновки щодо щирості та добровільності за відповіддю у «ВКонтакте» — неправильно. Враховуючи, що ця людина гіпотетично перебуває на лінії фронту, адже і цю інформацію треба верифікувати, якщо це можливо.

«Умовно, за нього міг відповісти політрук, який має цей смартфон із цим застосунком чи комп’ютер при собі. Важливо на це зважати і не робити такі далекосяжні висновки, що ця людина все щиро зробила, що вона втрачена для України назавжди. Ми цього точно не знаємо», — каже Андрій Діхтяренко.

Що стосується молодшого брата Олександра — Валентина, то журналіст вважає, що не варто розкривати персональні дані людини, поки вона є неповнолітньою: «Дитина, яку затягнули в “Юнармію”, точно не є злочинцем. І писати про те, що “з високою ймовірністю” ця людина стане військовим і піде воювати проти України, я би точно не став. Вибачте, ні я, ні активісти не є Господом Богом. Ми не знаємо точно, що стане з цією дитиною.

Якщо людину неповнолітню затягнули в “Юнармію”, я думаю, що будуть у майбутньому випадки, коли з’ясується, що ця дитина була абсолютно проукраїнською, наприклад, і вона при першій же можливості захоче повернутися в Україну. Тут головне питання, щоб ця можливість залишалася. І коли ми пишемо, що вже можемо поставити на цій дитині хрест, ми точно не робимо краще нікому — ані Україні, ані цій дитині», — каже він.

Андрій Діхтяренко радить не супроводжувати факти власними інтерпретаціями та робити висновки, лише маючи всю повноту інформації.

«Це дійсно велика проблема, що росіяни іноді успішно індоктринують українських дітей. Вони роблять це, щоб змусити їх воювати проти України, тому що це має величезний пропагандистський ефект. І я знаю, що ця історія доволі боляче зараз сприймається тут, і це на нас впливає.

Але це не привід піддаватися емоціям і одразу звинувачувати людей, що от вони погані, тому що вони це зробили. Життя покаже. Я сподіваюся, що навіть ті, хто воював проти України, будуть мати можливість покаятися і принести, можливо, навіть якусь користь. Не знаю, в якій формі, але хотілося б у це вірити.

Можливо, я занадто оптимістично на все це дивлюся. Але дуже не хотів би, щоб був цей наратив, що будь-яка дитина, яка зараз перебуває на окупованій території — потенційно солдат Росії, і тому ми всі маємо до них ставитися з огидою, не давати їм можливості повернутися.

У випадку зі старшим братом Олександром це вже відбулося, але з молодшим братом Валентином — ще ні. Не позбавляймо його зі свого боку майбутнього. Ну і нас усіх теж — не позбавляймо можливості возз’єднатися з людьми, які зараз живуть у складних умовах на окупованих територіях», — сказав Андрій Діхтяренко.

Олександр Мустяце, ймовірно, після поранення

Адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова каже, що такі випадки дуже важливо комунікувати, бо для України і для міжнародних партнерів це дуже наочний причинно-наслідковий зв’язок між діями Росії, індоктринацією, мілітаризацією і тим, що людина зрештою опинилася в армії — через призов, мобілізацію чи укладання контракту. Це доводить, що Росія не просто мобілізує, а вирощує свою армію. Але це треба комунікувати дуже обережно.

«Ми багато говоримо про індоктринацію, мілітаризацію, але не говоримо про наслідки, яких ми точно не знаємо. Люди, чуючи подібні історії, дуже часто узагальнюють: значить, усі хлопці й дівчата, які виїжджатимуть з окупації, мілітаризовані, вони “не наші”, пройшли там школу війни й тепер уміють убивати українців. Такі стереотипи, на жаль, існують серед батьків дітей і вчителів, у чиєму класі опинилася дитина з окупованої території. І це може призводити до стигматизації, булінгу та наслідків, які будуть незворотні, — каже Альона Луньова. — Тому такі історії, звичайно, треба комунікувати без обличчя, без імені. Ми ж не будемо розповідати історію жінки, яку зґвалтували, показуючи її фотографію і даючи домашню адресу, якщо вона сама не готова про це говорити. А медіа так роблять із випадками щодо мілітаризації, тому що думають, що вони підсвічують злочин Росії.

А ми, правозахисники, сприймаємо цю дитину, підлітка чи молоду людину як жертву дій окупанта. Але в суспільстві є абсолютно інше сприйняття: що людина сама винна. Ми перекладаємо наслідки окупації на людей. І це настільки нелогічно, наскільки може бути нелогічно. Тому що Росія і лише вона несе відповідальність за те, що вона індоктринує, впроваджує навчальні програми, зрештою мобілізує та рекрутує цих дітей в армію, щоб вони воювали проти власної держави. Потім їх убивають. І ми маємо повний цикл: держава утилізує українця на війні з Україною. Якщо ми говоримо про загальну задачу Росії — знищити українськість і українців, — то це просто ще один плюсик до виконання задачі Росії».

Вона також пояснює, що подібною публічністю медіа спалюють зв’язки з людьми в окупації або вивезеними до Росії. Мова не лише про цих хлопців, а про інших, чиї подібні історії ще не оприлюднили.

«Люди шукають інформацію про виїзд, про те, як тут улаштуватися. Вони шукають волонтерів, докладають зусиль, щоб виїхати спочатку з окупації, а потім із Росії. Це різні задачі, й вони складні. І якщо ми готові четвертувати одного хлопця, то інший хлопець, про якого ще нічого не відомо, але в якого, можливо, така сама доля — він теж був у воєнізованих групах, — може просто не поїхати.

Я іноді думаю про те, що буде, якщо, умовно, припиниться вогонь і знову поставлять КПВВ. Мій кошмар у тому, що люди не захочуть сюди їхати, навіть якщо буде відносно безпечно. Навіть із жахливої Росії, із того режиму, який вона розбудувала на окупованих територіях. І це проблема України.

Треба відмежувати: є склади злочинів, є люди, які залишалися в окупації, але не треба їх усіх криміналізувати. На окупованих територіях дуже багато молоді проходить через ці воєнізовані кемпи, не можна всіх їх урівнювати й звинувачувати в тому, що вони щось обрали.

Навіть якщо до 14 років цей хлопець думав, що Росія — це супер, то це також є частиною відповідальності держави. Я з Криму. Я прекрасно знаю, як Росія розбудовувала себе, свою культуру, культурні центри, філіали московських і пітерських університетів у Криму. Хто винуватий, що діти ходили в російський культурний центр, якщо в населеному пункті взагалі більше нічого притомного й якісного не було? Росія доволі тривалий час готувалася до окупації нашої території та війни проти нас. Вона просочувалася сюди іншими способами й працювала на культурному й інформаційному фронті дуже успішно. Ми мусимо це визнавати й вивчати».

Цю ситуацію прокоментував і голова Комісії з журналістської етики, ведучий «Громадського радіо» Андрій Куликов. На його думку, у випадку молодшого брата медіа не повинні називати ім’я, прізвище, публікувати фотографії, тому що в нього ще є шанс не потрапити до російських збройних сил.

«Правила, які ми застосовуємо до дітей, мають бути однакові. Хоч це наші діти, хоч це не наші діти. А тим більше ми ж самі вважаємо, що це наші діти, яких силоміць вивезли, бо вони ще не досягли повноліття, і ми не можемо вважати, що вони діють абсолютно за власною волею. У самій цій фразі є суперечність: “У нас немає сумнівів, що з великою ймовірністю”. Якщо немає сумнівів, то це немає сумнівів. А якщо з великою ймовірністю, то це означає, що сумнів усе ж таки є.

І якщо є сумнів, я би не квапився виносити цьому хлопцеві таке судження наперед. До речі, стосовно Олександра у нас теж не може бути повної впевненості в тому, що він пішов служити росіянам добровільно. Тому що, хай би як не казали, а контакт із ним установлено опосередковано. Якщо це було через “ВКонтакте” чи іншу російську соціальну мережу, то він, напевно, мав брати до уваги, що це листування стане відомим. Людина, напевно, здогадується, що це може бути десь опубліковано», — каже Андрій Куликов.

На його думку, повідомляти про такі історії потрібно, бо наших дітей ще з 2014 року долучають до російського мілітаризму і зрештою приводять до того, що вони опиняються в російській армії. Але в кожному окремому випадку має бути достатньо встановлено, чи людина пішла туди добровільно, чи її присилили до цього, чи так склалися обставини.

«Я бачив одну чи дві замітки про Олександра Мустяце. І в одній із публікацій на “Текстах”, до якої у мене, в принципі, немає застережень, вони намагалися дотриматися можливості запитань. Там заголовок: “Зниклого під час окупації українського хлопця виявили у лавах армії РФ”. Це тривожний заголовок, але він ні в чому хлопця не звинувачує. А от “українець Олександр Мустяце долучився до російського війська” — отут уже дієслово “долучився” передає певний ступінь добровільності й бажання.

Я бачив принаймні дві публікації у не надто репутаційних, так би мовити, джерелах, де оце “українець долучився до російського війська” було винесено в заголовок. А це вже зовсім інша інтонація. Тому принаймні за те, як сформульовано заголовок у тій публікації, я “Текстам” віддаю належне. І, в принципі, усе в їхній публікації, окрім цього першого речення, де він “долучився до російського війська”, на мою думку, стандартам відповідає.

Там вони цитують Миколу Кулебу (засновник організації Save Ukraine — “ДМ”), який теж, до речі, не звинувачує Мустяце. Він каже: “Українську дитину, яка вважалася зниклою безвісти й перебувала в реєстрі, ідентифікували як солдата російської армії”. У кожного з нас це може викликати найрізноманітніші, переважно сумні або обурені емоції, але принаймні Кулеба його ні в чому не звинувачує.

Так само далі йде, що Кулеба зауважив: історія Олександра показує, що відбувається з українськими дітьми, які роками залишаються під російською окупацією. У цьому формулюванні наперед висунуто умови, в яких перебувають ці діти: роками залишаються під російською окупацією. Це причина, а не якась їхня добра чи зла воля», — каже Андрій Куликов.

Він погоджується з думкою, що публікаціями у такий спосіб, зокрема про неповнолітніх, ми відсуваємо дітей від можливості повернення в Україну. Але це лише підкреслює, наскільки складною є ця тема: не писати про це не можна, але і з дітьми треба поводитися обережно.

«До речі, я зовсім не впевнений, що ті, хто пише про цих хлопців, що їх треба “обнулити” і так далі, — це тільки українці. Звісно, так працює природа соціальних мереж, скільки там брехні, провокацій і всякого такого. Я не виключаю, що такою публікацією якраз користуються наші вороги, які заходять, видають себе за українців для того, щоб показати, що ми там можемо зробити з 15-річними чи іншими дітьми.

Ми маємо думати, яку реакцію ми провокуємо, зокрема в соціальних мережах, які є дуже добрим ґрунтом для розпалювання не просто пристрастей, а негативних пристрастей, де не діють правила, які мають діяти у здоровому суспільстві», — підсумував Куликов.

Коментарі під дописом Back to Ukraine

Як у Back to Ukraine пояснюють необхідність таких публікацій, зокрема про неповнолітнього

У Back to Ukraine розповіли «Детектору медіа», що вони — молода ініціатива, яка перебуває на етапі становлення. Наразі активісти тимчасово не розкривають повний склад команди з міркувань безпеки й організаційної доцільності. Але зазначають, що в команді є люди із суттєвим досвідом роботи зі складними питаннями, пов’язаними з тимчасово окупованими територіями та захистом прав українських громадян як в окупації, так і на території Росії.

Ми запитали активістів, чи впевнені вони у щирості відповіді Олександра, адже він міг сприйняти це як провокацію або перевірку від ФСБ, враховуючи, що листування було у «ВКонтакте». Також чи не зменшує винесення в публічний простір історій цих дітей вірогідність їхнього повернення назад? Враховуючи, на хлопця вже звернули увагу російські медіа, можливо, і спецслужби, а в Україні його внесли до «Миротворця», цього можуть злякатися інші викрадені діти.

Публікуємо відповідь на ці питання повністю:

«Перш ніж вийти на контакт з Олександром, ми зібрали достатню доказову базу, яка підтверджувала його участь у бойових діях на боці Росії. Лише після цього ми ухвалили рішення написати йому напряму, щоб дати можливість самому прокоментувати ситуацію, у якій він опинився.

Безумовно, ми не віримо, що дитина, яка народилася в Україні, стала жертвою війни й окупації та при цьому цілком свідома долі рідного села та його жителів (Кринок сьогодні фізично не існує — Росія стерла їх із лиця землі) — може щиро й органічно вважати Росію “своєю стороною”, державою, яка нібито “завжди була в його серці”. На нашу думку, це не є природним, вільним переконанням людини. Це результат багаторічного, системного російського інформаційного впливу: спотворення свідомості, цілеспрямованої пропаганди та перевиховання, яке Росія активно й послідовно провадить на окупованих територіях, не шкодуючи для цього ресурсів. Перетворення українських дітей і молоді на “своїх” — це свідома, фінансово підкріплена державна політика Росії. На жаль, подібні практики — не новина для взаємин України і Росії, вони мають багатовікову історію.

Це справді дискусійне питання, і ми поважаємо ваш підхід “не нашкодь” — він, власне, лежить в основі й нашої власної редакційної політики.

По-перше, ми принципово не публікуємо відомості про неповнолітніх українців, які перебувають під російським контролем, і робимо винятки лише в поодиноких випадках, коли вважаємо це виправданим (як, наприклад, із Валентином Мустяце). Після публікації матеріалу про Олександра у The Times ми зафіксували активну реакцію російських медіа та блогерів, які почали представляти його рішення як цілком вільний і свідомий вибір. У відповідь ми вирішили показати на прикладі його молодшого брата, через які етапи проходять діти в окупації ще до того, як опиняються в подібній ситуації, — не для того, щоб когось звинуватити, а щоб показати системність процесу.

По-друге, ми переважно працюємо з відкритим державним реєстром “Діти війни” та публічними джерелами — тобто з інформацією, доступ до якої вже мають усі зацікавлені сторони, включно з російською стороною.

Щодо самого Олександра — тут постає складне питання про те, чи він може повернутися та в якому статусі. Ми виходимо з того, що на сьогодні він повнолітня людина, яка перебуває у складі збройних силах держави-агресорки, а отже, його ситуація суттєво відрізняється від ситуації дітей чи молодих людей, чия доля ще не визначена і хто зберігає можливість повернення.

Що стосується побоювання, яке ви озвучили — що інші викрадені діти можуть злякатися — ми розуміємо цей ризик і ставимося до нього серйозно. Водночас ми вважаємо важливим, щоб діти й молодь, які залишаються в окупації, мали доступ до чіткої, зрозумілої інформації: про наслідки участі у бойових діях проти України, але так само — про те, що повернення на підконтрольну Україні територію залишається можливим і бажаним для тих, хто не брав участі у злочинах. Ми переконані, що саме відкрита, постійна й доброзичлива комунікація — а не мовчання — знижує ризики, а не підвищує їх.

Ми не ставимо собі за мету публікацію заради самої публікації. Ми прагнемо перейти від абстрактного обговорення проблеми до конкретних, документально підтверджених прикладів — оскільки саме абстракції, на нашу думку, і призвели до того, що в період 2014—2022 років на території окупованих частин Донеччини й Луганщини проблема системно замовчувалась, а суспільство отримало результат уже в набагато гіршому масштабі.

Конкретні, персоніфіковані приклади також дозволяють ефективніше доносити цю проблему до міжнародної спільноти. Наприклад, в одному з польських видань ми побачили, що журналісти прямо написали: приклад Олександра Мустяце знову порушив питання викрадених дітей і необхідності шукати шляхи її розв’язання. Для нас це підтвердження того, що конкретні історії здатні повертати цю тему в порядок денний — зокрема й для міжнародних партнерів, чия підтримка тут критично важлива.

Окремо хочемо наголосити: ми не сприймаємо російські пропагандистські практики як щось примітивне чи “топорне”. Навпаки, вони доволі гнучкі, сучасні й добре адаптовані до цифрового середовища. Наприклад, Росія цілеспрямовано створює “школи блогерів” на окупованих територіях, перетворюючи українських дітей на власних інфлюенсерів і контентмейкерів, які заповнюють інформаційний простір соцмереж органічним, ненав’язливим на перший погляд контентом. З огляду на це ми вважаємо, що Україні також варто шукати сучасні, гнучкі формати розбудови каналів комунікації з дітьми та молоддю на окупованих територіях — і не обмежуватися винятково гуманітарними питаннями повернення, а системно працювати над тим, щоб залишатися частиною їхнього інформаційного й культурного простору».

Фото з соцмереж Олександра Мустяце, поширені Back to Ukraine, та скриншоти зі сторінок українських медіа

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.