Карикатура, яку малювали не ми

Примітка редакції. Чи всі ліберали — комуністи? Звісно, ні. Але тоді й націоналістів не варто вимірювати найбільш радикальними кліше.

Скажіть уголос слово «націоналіст». Я б хотів, щоб ви це сказали. І потім чесно зафіксуйте, які асоціації одразу спадають на думку?

Ось ми йдемо до Європи. Тож ні для кого не секрет, яке саме слайд-шоу увімкнеться у голові пересічного європейця (як, чесно кажучи, і в багатьох наших). Похмурий чоловік зі смолоскипом, на поясі в якого висить лінійка для вимірювання черепів. Допит про дідуся по материнській лінії. Обов’язковий аналіз родоводу.

Однак будьмо чесними. Націоналізм рівняти по найбільш радикальних проявах — те ж саме, що всіх лібералів автоматично записувати в ядерні комуністи. Їм таке зазвичай не до вподоби. Хоча у зворотному порядку таке собі дозволяють багато людей із формально поміркованими поглядами.

Проблема зі сприйняттям націоналізму доволі стара. Цю картинку старанно малювали кілька десятиліть, і не лише українці. Особливо старанно над її ескізом працювали в Москві, аби потім дбайливо згадувати готову ідею людям Заходу.

Спіть спокійно, пані Рябіченко.

Якщо переконати всіх, що український націоналізм — це такий собі закритий клуб за ознакою крові, то одразу отримуєш два бонуси. Перший: більшість громадян України туди «не проходять» і мають почуватися чужими у власній країні. Другий: сам націоналізм автоматично стає чимось ганебним. Отже, його носіїв можна не слухати.

Третій бонус доводилось одержати окремо. Це той вигляд (якщо хочете, імідж) наших націоналістів, заради яких російські ботоферми проїли не один кіловат електроенергії.

Так чи інакше, аби спростити власне життя, вітчизняним націоналістам (як і мені) доведеться визнати, що кров є вкрай поганим детектором лояльності.

Лютий 2022-го подарував нам справжній експеримент, на який наважився б далеко не кожен соціолог. Населення справедливо поділили без питань про мову, походження чи Настю Камєнскіх. І всього за однією-єдиною ознакою: що ти зробив, коли прийшли танки?

Тоді ми побачили колаборантів із бездоганно українськими прізвищами на -енко, -ук, -чук. Із правильним, тобто нашим паспортом. Отже, паспорт і кровні зв’язки — не головна ознака, на відміну від багатьох очікувань. Так само щира українська кров не завадила багатьом носіям вишиванок тікати за кордон. Або залишатись в Україні, уникаючи служби завдяки корупції.

Багато колаборантів, як і ухилянтів, чудово опанували українську мову. Щебечуть, як солов’ї, коли треба. Тобто і мова не є ключовою ознакою лояльності.

А поруч ми побачили зовсім інших людей. Російськомовних харків’ян, які тримали місто, коли половина світу не знала його правильні координати, а інша вже поставила на ньому хрест.

Ми побачили люту легку піхоту з одеситів, маріупольців, дніпрян, для яких українська по життю була лише другою мовою, зате Україна — першою і єдиною, справжньою батьківщиною.

Якщо ви будуєте націю за критерієм крові, то змушені прийняти першу групу і вигнати решту. Спробуйте вимовити це вголос. Спробуйте сказати це в очі вдові бійця з прізвищем, яке не звучить «по-нашому».

Не виходить? Правильно. Бо критерій відверто хибний. Він застарів.

Хлопець із Луганська, який до війни російською матюкався на «західняків», а тепер третій рік у піхоті. Кримський татарин, у якого дід був депортований, а він захищає державу, що цю депортацію не влаштовувала. Азербайджанець із Херсонщини. Грузин, який воює за Україну, бо для нього це та сама війна. Іноземець із легіону, який вивчив українську, поки лежав у госпіталі.

Хтось із них «менш українець», ніж чиновник, що виїхав у лютому й досі коментує з Відня, як нам треба берегти ідентичність?

Питання риторичне.

Дядя Ігор показує майстер-клас.

До речі, Донцов називав носіїв вишиванки без готовності її захищати… А ось не скажу. Почитайте його — самі й дізнаєтесь.

Логіка проста, якщо звести її до базових потреб кожної держави. Якщо мені дійсно болить душа за Україну, я не буду шукати крайніх, на яких можна повісити всіх собак через мою власну байдужість чи ницість. Нація без держави приречена бути ще одними циганами. Тож наявність держави критично важлива.

Навіщо мені чистокровні українці, яким байдуже, в якій державі жити? Це зараз вони чистокровні. Як поїдуть до інших країв, слухняно там асимілюються. Може, виростять потішними українцями своїх дітей — так, щоб разочок пройшлися по узбережжю Онтаріо і знали три слова солов’їною.

За роки цивільного життя мені випадали нагоди поговорити з представниками діаспори. Вибачте, але не такими я уявляю цілі покоління майбутніх українців.

Тож це невблаганний процес. Якщо наша держава не існуватиме як основа і фундамент української нації у світі — українці «на виїзді» розчиняться у суспільстві своєї нової батьківщини так само, як їх реальний патріотизм кудись подівся у гомоні перших пострілів війни.

Отже, мені більш вигідно прийняти всіх охочих захищати Україну. Їхнє походження мені спину не прикриє, а ці охочі — ще й як.

Навіть більше, деякі з них це вже роблять, чого не скажеш про багатьох «чистокровних».