Кадрове кровопускання. Чи піде прем’єр Корецький сумнівною стежкою своїх попередників?

Є одна реформа, яку любить практично кожен новий український уряд – скорочення чиновників. Це красиво звучить. Чиновників у нас традиційно не люблять. Тому оголосити, що ми зараз скоротимо апарат, приберемо зайвих заступників, зекономимо бюджетні гроші, здається політично завжди вигідно. Я це чую вже понад 30 років. І стільки ж років спостерігаю, що відбувається потім.

Я багато років займався кадровими питаннями в міністерствах і центральних органах влади. Тому відкрию маленький секрет досвідченого кадровика. У досвідченого кадровика завжди було 10–15% вакансій.

Навіщо? По-перше, це економія фонду заробітної плати. За рахунок неї можна було преміювати тих, хто реально працює. По-друге, досвідчений кадровик знав: рано чи пізно прийде новий прем'єр або новий міністр і скаже: скоротити апарат на 10%. Тоді береш свої вакансії, скорочуєш їх і всі задоволені. А робота робиться.

Прем'єр скоротив чиновників. Міністр виконав доручення. А міністерство продовжило працювати.

Але інколи скорочували не вакансії. Після приходу Віктора Ющенка відбулося справжнє кадрове кровопускання. Тоді йшлося приблизно про 18 тис. звільнених чиновників. Безумовно, серед них могли бути корупціонери чи посередні чиновники. Були люди, яким узагалі не місце було на державній службі. Але разом із брудною водою виплеснули дитину.

Пішли тисячі людей, які роками працювали в державному апараті, знали свої галузі, знали, як готуються урядові рішення, як працювати з Верховною Радою, як захищати рішення перед парламентськими комітетами. Причому серед них було чимало людей, які самі підтримували Ющенка. Тоді була дуже популярна ілюзія: зараз звільнимо старих чиновників, наберемо молодих, бажано випускників Гарварда, і вони поведуть Україну вперед.

З Гарвардом не вийшло. А державний апарат знекровили. І наслідки тієї депрофесіоналізації державної служби, на мою думку, ми відчуваємо до сьогодні. Бо професійний чиновник не з'являється після двотижневого тренінгу.

Щоб стати нормальним директором департаменту або заступником міністра, людина повинна пройти школу державного управління: головний спеціаліст, начальник відділу, начальник управління, директор департаменту.

Треба знати галузь. Уміти написати постанову Кабінету Міністрів. Розуміти, що відбудеться після її ухвалення. Вміти пройти парламентський комітет, відповісти журналістам, поговорити з бізнесом. І головне – розуміти, прораховувати наслідки власного рішення для мільйонів людей.

А тепер уявімо, що ми вирішили все це знову реорганізувати. Я не знаю, чи люди, які оголошують чергове скорочення, до кінця розуміють, що відбувається після такого рішення всередині міністерства. Я бачив це багато разів.

Оголошується рішення про реорганізацію або скорочення. Видається наказ. Людей попереджають про майбутнє звільнення. Починають розробляти нову структуру. Які департаменти залишаться? Які об'єднають? Хто буде директором? Хто заступником? Кого переведуть? Кого звільнять? І на цей час міністерство фактично зависає. Замість того щоб займатися поточною роботою, люди тижнями займаються власним майбутнім. І це абсолютно природно.

Якщо людині повідомили, що її можуть звільнити, вона думає не про чергову постанову Кабміну. Вона думає, де працюватиме далі і за що житиме її сім'я.

Документи починають ходити повільніше. Рішення відкладаються. Люди не хочуть брати на себе відповідальність. Хороші спеціалісти починають шукати іншу роботу.

Потім затверджують нову структуру. І починається наступний етап: призначення, переведення, нові посадові обов'язки, передача справ, перерозподіл функцій. Минають місяці, поки міністерство знову починає нормально працювати.

Причому скорочення – це ще й додаткові гроші. Чиновника недостатньо просто викреслити зі штатного розпису. Його треба звільнити відповідно до закону, провести необхідні виплати та компенсації, розрахуватися за невикористані відпустки. Тобто реформу оголошують заради економії, але спочатку на неї треба витратити гроші. І не завжди ці витрати заздалегідь передбачені в бюджеті.

У мирний час кількамісячний параліч міністерства це погано. Під час війни адміністративні реформи заради реформи мають вищу ціну.

Особливо обережно я ставився б до ідеї скорочувати заступників міністрів.

Я добре пам'ятаю різні часи. Коли виконувачем обов'язків прем'єра був Юхим Звягільський, а Міністерство економіки очолював Роман Шпек, до міністерства призначили двох людей із промисловості – фактично наглядати за міністерством. Люди були досвідчені у своїй справі. Але державне управління – інша професія. Поки вони розібралися, як працює міністерство, як готуються рішення, хто за що відповідає і як рухаються документи, політична ситуація змінилася. Зі Звягільським пішли і вони.

Була й інша крайність. За часів Юлії Тимошенко посади заступників міністрів використовувалися, зокрема, як елемент політичних домовленостей. У Міністерстві економіки було десять заступників міністра, а загалом в уряді Тимошенко налічувалося 140 заступників міністрів. Тоді в коридорах Мінекономіки ходив жарт: заступників стало стільки, що вони чекали на дівчину, яка розносила пошту, щоб вихопити в неї якийсь документ і нарешті мати що робити. 

Отаких «заступників заступників» безумовно, треба скорочувати. Але з цього зовсім не випливає, що треба механічно скорочувати сам інститут заступників міністра.

Професійного заступника, який знає галузь, пройшов державну службу, вміє готувати й проводити рішення і реально відповідає за свій напрям, складно виростити і легко втратити лише заради красивої цифри у звіті. 

Якщо вже прем'єр хоче щось реально скорочувати, я б радив подивитися в інший бік. На численні державні служби, агентства, комітети і комісії, які ми створили за роки незалежності. 

І тут я можу навести цілком конкретні приклади. Питання кадрової політики і проходження державної служби свого часу цілком нормально забезпечувалися відповідним кадровим департаментом Кабінету міністрів. Він курував питання проходження державної служби. Необхідності створювати для цього окрему структуру не було.

Але за часів президентства Віктора Ющенка один із близьких до нього політиків пролобіював створення окремого органу з питань державної служби. Фактично структуру створили під конкретну людину. 

І тепер я ставлю просте запитання. Якщо завтра цю окрему структуру ліквідувати – державна служба в Україні зупиниться? Ні. Державні службовці перестануть працювати? Ні. Кадрові питання перестануть вирішуватися? Теж ні. 

Їх вирішували до появи окремого органу – можуть вирішувати й після нього.

Точно така сама історія з державною регуляторною політикою. Свого часу питання регуляторної політики цілком нормально забезпечувалися відповідним департаментом Міністерства економіки. Потім під час формування одного з урядів знадобилася підтримка певної політичної сили. Одному з політиків, який залишав попередню посаду, потрібна була нова посада, уряду – голоси його фракції. Регуляторну функцію виділили з відповідного департаменту Міністерства економіки і створили окрему державну структуру.

Політик давно пішов. Той уряд давно пішов. Політична домовленість давно стала історією. А структура залишилася. З головою, заступниками, апаратом і бюджетом.

Ось де я почав би шукати резерви. Підняв би історію створення кожної державної служби, кожного агентства, кожного комітету і кожної комісії. І поставив би одне запитання: якщо завтра цей орган ліквідувати, а його справді необхідні функції повернути до міністерства – що станеться? Якщо нічого – то ліквідовувати.

А далі я б подивився на самі міністерства.

Ми воюємо. Можливо, сьогодні нам потрібен один потужний центр управління оборонно-промисловим комплексом – структура рівня першого віцепрем'єра, яка збирає в одних руках розробки, виробництво, фінансування, державну підтримку і контроль виконання.

Можливо, це має бути відновлене Міністерство стратегічних галузей промисловості. Можливо, конструкція на базі Мінцифри. Але відповідальність має бути в одному місці.

І так само треба без страху подивитися на гуманітарний блок. Міністерство культури. Міністерство освіти. Молодь і спорт. Соціальна політика. Чи обов'язково під час війни кожен із цих напрямів повинен мати окремого міністра, окремих заступників, окремі департаменти й окрему адміністративну вертикаль? Можливо, ні.

Ми вже проходили об'єднання великих сфер. Колись об'єднали транспорт і зв'язок в одному міністерстві. Теж розповідали, що все розвалиться. Не розвалилося.

А потім я б пішов ще нижче. Ми провели децентралізацію. Створили великі територіальні громади. І кожна громада фактично отримала власний маленький райвиконком: фінанси, освіта, культура, соціальна сфера, свої чиновники.

Добре. А навіщо тоді нам у старому вигляді районний рівень? Районні ради? Районні державні адміністрації? Значну частину грошей, майна і повноважень передали громадам.

То давайте чесно подивимося, що після цього залишилося району і скільки коштує державі утримання цього рівня.

Київ уже проходив щось подібне. 2010 року районні ради в столиці ліквідували. Тоді теж розповідали, що це кінець демократії і місто без районних рад не зможе жити. Минуло 16 років. Київ стоїть. Трамваї їздять. Хліб продають. Життя продовжується.

Тому я зовсім не проти скорочення державного апарату. Я проти скорочення заради самого слова «скорочення».

Не треба вкотре влаштовувати кадрове кровопускання, на кілька місяців паралізувати міністерства, втрачати професійних людей, платити компенсації, а потім через два роки знову набирати апарат. 

Хочете скорочувати – скорочуйте те, що державі справді більше не потрібно. Міністерства, якщо їхні функції можна об'єднати. Служби й агентства, які колись створили під конкретних людей. Комітети і комісії, необхідність у яких давно зникла. Зайві управлінські поверхи між державою і громадою.

А професійного чиновника, який знає свою роботу, я б під час війни не скорочував. Бо створити нове агентство можна однією постановою. А виростити хорошого державного службовця, який гідно представлятиме державні інтереси у переговорах з брюссельськими чи американськими екстрабюрократами й переговорниками – тут потрібні роки.