Держава без зайвих дверей: від окремих програм до системи підтримки

Після евакуації людина опиняється в новому місті з дуже простими – і водночас вкрай складними питаннями: де жити, на що жити, де шукати роботу, як отримати медичну чи соціальну допомогу.

Але відповіді на них держава часто розкладає по різних установах, програмах і кабінетах.

У результаті переселенець змушений займатися не лише вирішенням власних проблем після переїзду. Він ще й фактично вирішує проблеми держави. Шукає потрібну установу. З’ясовує, хто за що відповідає. Перевіряє, які документи вже є в реєстрах, а які потрібно принести знову.

Законопроект №16096, який ми внесли до Верховної Ради 23.09.2026., пропонує змінити саму логіку державної підтримки ВПО – від окремих програм до цілісної системи. Її центром має бути не установа чи процедура, а людина та її потреби.

Тут принцип простий: щоб отримати належну їй допомогу, людина не повинна досконало знати, як влаштована державна система.

Коли людина шукає державу

За довгі дванадцять років, відколи мільйони українців були змушені залишати свої домівки, держава започаткувала чимало виплат, програм, житлових механізмів та соціальних послуг. Проблема в тому, що вони досі значною мірою працюють розрізнено.

Особливо гостро це відчувається під час повторних евакуацій. Змінюється безпекова ситуація – а разом із нею місце проживання, робота, школа дитини, потреби родини. Людина знову шукає своє місце не лише в новій громаді, а й у системі державної підтримки.

Формально всі ці двері ведуть до підтримки. Фактично переселенцю самому доводиться вирішувати, через які двері й у якій послідовності пробиватися.

Саме цей треба змінити.

Ці законодавчі зміни ми готували спільно з Ігорем Тереховим – Харківським міським головою та головою Асоціації прифронтових міст і громад. В їх основі – практичний досвід громад, які роками приймають переселенців і щодня бачать слабкі місця нинішньої системи.

Починаємо навіть із самого визначення. Замість «внутрішньо переміщеної особи» пропонуємо поняття «вимушено внутрішньо переміщена особа». Це не просто зміна терміна. Закон має прямо фіксувати: людина залишила дім не за власним вибором, а через війну, окупацію, насильство чи загрозу життю.

Держава має зібратися сама

Один із ключових принципів законопроекту – «єдиний вхід».

Людина може звернутися до одного з передбачених законом місць – наприклад, до ЦНАПу, органу соцзахисту чи територіального відділення Координаційного центру.

Далі комплексно оцінюються її потреби й формується індивідуальний маршрут підтримки. Інформацію, яка вже є в державних реєстрах, органи мають отримувати один від одного, а не щоразу вимагати її від людини.

Тобто має відбутися проста, але принципова зміна ролей.

Не людина має збирати численні установи навколо своєї проблеми. Держава сама повинна координувати їхню роботу навколо потреб людини.

Для цього законопроект передбачає створення Координаційного центру та його територіальних відділень. Вони не повинні підміняти ЦНАПи, органи соціального захисту, службу зайнятості, медичні чи освітні установи. Їхнє завдання – зв’язати роботу цих структур у єдину систему підтримки людини.

Для переселенця ця різниця цілком практична: менше повторних звернень, менше документів і менше часу на з’ясування, хто в державі за що відповідає.

Що людина отримує на практиці

Але спростити доступ – лише половина справи. Не менш важливо, яку реальну підтримку отримає людина. І тут законопроект пропонує зміни одразу в кількох принципових сферах.

Зокрема, він відновлює справедливість щодо дітей, народжених уже після переміщення батьків: вони також зможуть бути взяті на облік як вимушено внутрішньо переміщені особи.

Соціальні гарантії пропонується встановити для всіх вимушено переміщених осіб, без поділу на першочергові та другорядні категорії. Протягом перших шести місяців після переміщення допомога має надаватися без урахування доходів сім’ї.

Фіксованої суми в гривнях законопроект не встановлює. Натомість визначає нижню межу: соціальні виплати людині та членам її сім’ї не можуть бути меншими за базову соціальну допомогу, розраховану для відповідної родини.

Це важлива відмінність. Держава гарантує не однакову цифру для всіх, а мінімальний стандарт підтримки для кожного.

Законодавчо закріплюється і субсидія на оренду житла. Людина, яка формально залишається власником квартири чи будинку на тимчасово окупованій території або в зоні активних бойових дій, зможе добровільно відмовитися від такого майна на користь держави та претендувати на компенсацію.

Змінюється й підхід до працевлаштування. Виплата посереднику з працевлаштування або кадровому агентству має залежати від реального результату: укладення трудового договору, тривалості зайнятості людини та сплати ЄСВ. Тобто оплачуватися має не участь у програмі, а фактичне працевлаштування.

Окремий блок стосується соціального догляду. Тут законопроект передбачає два різні механізми. Якщо людина, яка здійснює догляд, надає власне житло тому, хто цього догляду потребує, вона зможе отримувати компенсацію у розмірі двох мінімальних зарплат.

Інша ситуація – коли сама людина, яка потребує догляду, має вільне житло й надає його для проживання іншому переселенцю, який також потребує догляду. У такому разі передбачаються безоплатний догляд та компенсація у розмірі однієї мінімальної зарплати.

Для переселенців це важливо ще й тому, що вимушений переїзд часто руйнує не лише звичний побут, а й звичне коло людей, на яких можна було спертися щодня.

Ціна вирішеного питання

Законопроект не фіксує загальну суму необхідних видатків. Після його ухвалення Кабінет Міністрів має визначити обсяг і джерела фінансування та врахувати відповідні видатки під час формування Державного бюджету.

Але це не означає, що йдеться лише про нові витрати.

Електронний обмін даними має зменшити дублювання процедур. Нова модель підтримки працевлаштування має спрямовувати кошти туди, де отримано реальний результат.

Тому рахувати потрібно не лише те, скільки система потребуватиме додатково, а й те, скільки вона перестане витрачати неефективно.

Головний тест реформи

І все ж залишається очевидний ризик.

Якщо ми створюємо Координаційний центр, чи не отримаємо просто ще один бюрократичний рівень?

Для мене критерій тут простий: якщо переселенцю доведеться окремо ходити ще й до нової установи, щоб держава нарешті скоординувала власну роботу, – значить, ми нічого не змінили.

Сенс реформи – не додати ще одну інстанцію, а зробити шлях людини до допомоги коротшим.

І саме це має стати головним критерієм.

Не кількість створених структур. Не кількість написаних положень та інструкцій. А те, скільки зайвих звернень, кабінетів і процедур після змін зникне з повсякденного життя переселенця.

Ми вже навчилися створювати окремі програми підтримки ВПО. Тепер складніше завдання – змусити їх працювати разом.

Бо людина не живе окремо виплатою, житловою програмою, роботою, медичною чи соціальною послугою. Вона просто намагається після вимушеного переїзду знову налагодити нормальне життя.

І для цього їй не потрібно ставати фахівцем із державного управління.

Держава повинна координувати себе сама. А між людиною і допомогою має залишатися якомога менше зайвих дверей.