«Лялька»: новий серіал Netflix, що захопив польську аудиторію

Поляки обговорюють серіал Netflix “Лялька”

У польському суспільстві вже другий тиждень активно обговорюють серіал Netflix “Лялька” — третю екранізацію класичного роману Болеслава Пруса, виданого 1890 року. Цей серіал надає новий шанс трагічним героям Пруса, водночас нагадуючи кінокритику Олексію Росовецькому, що навіть такий, здавалося б, звичайний хепі-енд може мати терапевтичну цінність у наш непростий час.

Класика польської культури

Для польської культури роман про багатого купця, що закохався без взаємності в молоду аристократку, став священною коровою. Прізвище головного героя Станіслава Вокульського стало синонімом прогресивного капіталізму в Польщі. Деякі поляки не можуть пробачити авторам серіалу за те, що вони перетворили класичний текст на пікантний детектив із убивствами і фінансовими аферами, додавши комерційно привабливий хепі-енд, а глибока соціально-політична панорама другої половини XIX століття залишилася поза увагою.

Подібні зміни спостерігалися шість років тому в українському кінематографі, коли “Кайдашеву сім’ю” класика Івана Нечуя-Левицького адаптували до сучасних реалій. Шоуранерка серіалу “Спіймати Кайдаша” Наталка Ворожбит перенесла події в роки 2005–2014, додавши Майдан та війну з Росією, завдяки чому класичний текст став актуальним сьогодні.

Суперечки навколо екранізацій

Хоча культурне значення “Ляльки” в Польщі та “Кайдашевої сім’ї” в Україні різниться, обидва випадки викликали значні суперечки. Головна претензія в обох випадках стосується того, як відображається нація в нових версіях класики. Деяким подобалася впізнаваність персонажів і жива мова, інші ж закидали спотворення образу українського села, зведеного до стереотипів.

Таким чином, дискусії про екранізації стають суперечками про те, чи подобається нації власне відображення в осучасненій класичній літературі. Письменник Сергій Жадан підкреслював, що говорити про класику сучасною мовою — це необхідно.

Переписаний фінал

Розглядаючи польський серіал, варто зазначити, що він захоплює динамічним сюжетом, на відміну від докладної 12-годинної екранізації 1978 року. Найбільшим сюрпризом є зміна фіналу — в новій версії головні герої отримують другий шанс на щастя, чого не було в класичному романі, де герої приречені на поразку через суспільні умови.

Звісно, як зазначав кінорежисер Мартін Скорсезе, хепі-енд може збільшити касові збори, але в умовах війни в Україні та безперервних обстрілів, такий фінал приносить радість та надію.

У такі миті щасливий фінал сприймається не як втеча від реальності, а як можливість повернути відчуття контролю над долею. Хепі-енд має терапевтичний ефект, і якщо Netflix готовий переписати долю героїв, чому б не зробити те ж саме з іншими нещасливими фіналами?

Давайте пограємо в цю захопливу гру: чому б не дати Ромео і Джульєтті більше часу на життя? Чи, можливо, Емма Боварі могла б пережити усі труднощі та зрозуміти, що реальність не завжди відповідає літературним уявленням.

Отже, рецепт простий: скасовуємо неминучість фіналів і спостерігаємо, що відбувається з героями далі. Рекомендується застосовувати цей метод щонайменше до однієї великої книжки тричі на день після їди.