Синьо-жовті британці 1939-го

Примітка редакції. А де ще народ сидів під бомбами і чекав, поки партнери стануть союзниками?

Держава веде війну за власне існування. Її потенційні союзники розглядають війну як чужу проблему, уникаючи прямого зіткнення з агресором. Знайомо?

Саме в такій, суто «нашій» ситуації опинилася Велика Британія у 1940 році. Певні паралелі з 2026 роком справді простежуються. Не прямі аналогії, зауважу, а паралелі. Особливо якщо порівнювати політичну поведінку тогочасних союзників Лондона.

Загальноприйнята дата початку Другої світової війни — 1 вересня 1939 року. Є й ширша хронологія, зокрема з японсько-китайською війною, яка розпочалася 1937 року. Втім, світова війна не мала окремої декларації, яка в один момент зробила б усі держави її учасниками.

Тож для американського політичного керівництва у вересні 1939 року війна в Європі вже була проблемою, але ще не означала необхідності воювати. У США взагалі діяло законодавство про нейтралітет. А значна частина американського суспільства ще не забула Першу світову, побоюючись її повторення.

Президент Франклін Рузвельт співчував Британії та Франції, але його можливості обмежували Конгрес, громадська думка. Нам такі аргументи приносять лише біль, а тоді на нашому місці були британці.

Історія далеко не відходить.

З огляду на суцільний стоп-кран у суспільстві, в листопаді 1939 року США все ж знайшли спосіб надати зброю партнерам. Але це був принцип cash and carry — платиш готівкою, придбане вивозиш власними суднами.

Це була допомога, важко сперечатись. Але це складно сприймати як союзницьку солідарність у її сучасному розумінні, погодьтесь.

Втім, у травні-червні 1940 року ситуація стала критичною. На той момент Німеччина вже розгромила Францію, британська армія ледве забралася з Дюнкерка. Відтоді саме Лондон залишався головною занозою для Гітлера на Заході.

Можна сказати, око Саурона дивилося тепер лише на Британію. Так у вересні 1940-го розпочалися масштабні повітряні удари по її містах. Так званий Бліц.

Британські міста вже руйнували німецькі бомбардувальники, але США все ще не воювали з Німеччиною. Американці далі говорили про масштаби допустимої допомоги, власну обороноздатність і небезпеку втягування у війну. Кому, як не нам, це знайомо.

Були й інші моменти партнерства не по-союзницьки. 2 вересня 1940 року США передали британцям 50 застарілих есмінців. Але не просто так. За це вони отримали право на використання британських військових баз строком на 99 років.

Черчилль спочатку просив кораблі безоплатно, проте Вашингтон обрав взаємовигідну угоду. І знову ж, нам це знайомо.

17 грудня 1940 року Рузвельт пропонує майбутній ленд-ліз, який запрацює з березня 1941-го. Британські фінанси на той момент виснажувалися. Лондон попередив, що скоро не зможе оплачувати необхідні американські поставки. Тоді, і лише тоді Рузвельт запропонував механізм допомоги без негайної оплати.

Так, без цього воювати не вийшло б. Але давайте не будемо робити вигляд, ніби про власну вигоду США почали думати тільки зараз.

Орвелл був би у захваті, а Стармер?

А вже потім, як відомо, США оголосять війну Японії, після чого їм оголосить війну вже Німеччина. До цього британці так само помирали під ударами бомб, як і ми.

Тобто британці майже два роки воювали з Німеччиною до того, як американські військовослужбовці офіційно стали їхніми союзниками у цій війні. І тут особливо важливо розуміти причинно-наслідковий зв'язок.

США не вступили у війну тому, що німці бомбардували Лондон. Вони вступили у війну після того, як Японія атакувала американські сили, а Німеччина оголосила їм війну. До того американці викручували руки своїм майбутнім союзникам, і все ж отримали війну.

Руйнування британських міст, перемоги німців у Європі та прохання Черчилля протягом тривалого часу були недостатніми причинами для безпосереднього військового втручання США. І зараз жоден американський президент не вчинить інакше.

Перевагою того Вашингтону над нинішнім було розуміння ситуації. Рузвельт і його адміністрація ще до Перл-Гарбора знали, що поразка Британії суперечить американським стратегічним інтересам. Це і стало головною логікою ленд-лізу.

Тепер подивіться на нас. Для України російська агресія є війною за незалежність. Для інших держав це також питання міжнародної безпеки, але вони можуть намагатися вирішувати його без безпосередньої участі своїх військ.

Британія 1940 року не могла дозволити собі програти. США тоді ще могли обговорювати, наскільки далеко повинні зайти у протистоянні з Гітлером. Боляче це говорити, але сьогодні ми вже на власному прикладі бачимо схожу різницю між позицією країни, на яку напали, та позиціями її міжнародних партнерів.

Лише такі навчання чогось варті.

Лондон не міг будувати свою оборону на припущенні, що американці обов'язково колись почнуть воювати замість нього або разом із ним.

У 1940 році британці не знали, що Японія атакує Перл-Гарбор вже наступного року. Що Гітлер оголосить війну США, зробивши всім своїм ворогам просто неймовірний подарунок. І що Америка, яка навіть стару бляшанку не могла просто так віддати, невдовзі стане одним із головних учасників антигітлерівської коаліції.

Тому британці мусили діяти з огляду на ситуацію, що існувала тоді: необхідність воювати, мобілізувати власну економіку, за можливості захищати небо, шукати ресурси. Та переконати партнерів, що все це не дарма.

Можливо, саме в цьому полягає найкорисніший урок для України.

Існує спокуса сприймати історію Другої світової війни заднім числом. Зараз ми всі знаємо, що саме сталося у грудні 1941 року, тому американське втручання здається закономірним і неминучим.

Але для британця, який сидів у бомбосховищі під час Бліцу у вересні 1940 року, майбутнього Перл-Гарбора просто не існувало. Він навіть не знав, в якій частині світу той Перл-Гарбор знаходиться.

Так само немає підстав вважати, що нинішня російсько-українська війна неодмінно завершиться вступом США або інших держав НАТО у пряме протистояння з Росією. До цього може призвести інший акт агресії. Втім, все до цього йде.

Історичні паралелі дозволяють бачити механізм поступового втягування великих держав у конфлікти. Але ж вони не доводять, що цей механізм щоразу приводить до однакового результату.

Але нам, як і британцям 1939-го, вибору не залишають ані вороги, ані союзники.