Французи в Україні. Дубль перший
Французи в Україні. Дубль перший

Французи в Україні. Дубль перший

"Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить пів пуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою... Зроблю 3 частини, назову: 1.Шлях Івана Мазепи. 2.Червоний терор. 3.Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота", – листував 13 грудня 1929 року Іван Дніпровський до своєї дружини. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX століття.

Іван Дніпровський

Іван Дніпровський. Малюнок Олександра Довженка. 1930. Папір, туш

Втім, пролетарським письменником Дніпровський – справжнє прізвище Шевченко – був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923 року за його плечима був не лише Кам’янець-Подільський університет,  в якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік "червоних".

Вже від 1925 року Дніпровський, долучившись до когорти творців "нової" літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси "Яблуневий полон" та "Любов і дим", що були поставлені в "Березолі" Лесем Курбасом.

Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926 року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934 року перебуває в санаторіях Одеси, Ялти, Алушти.

Саме тут Дніпровський, розчарувавшись в літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман "Народе мій", в якому б знайшлося місце осмислення альтернативного, рятівного шляху України до незалежності у 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної ради, Гетьманату, Директорії – все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема у зацілілому уривку з роману назвою "Консул вечеряє", який зберігається у Харківському літературному музеї, ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом Володимира Шемета (у романі – Шоммет) з урядовцями Франції, що обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

"– Я хочу наукової ясності, – мовив французький консул. – Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

– Правдивіше, – підхопив дядя міністра, – Московщина і Україна. А Мала Русь – це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого,  ганебного  хресного  імені  і  самі  нарекли  себе Україна.

– Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім’я?

–  За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

– Віеn. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

–  Ви, sire, – війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, – ще тільки на березі екзотичної країни.

–  Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.

–  І народ цей прекрасний, — тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

–  Що в нього є спільність із французьким, — обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, – по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу...

–  Бо викуп, – прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, — це значить, власність. А власність – значить, любов.

–   Викуп,  — озвався комкор   2,  — це найвища мрія українського народу.

– І це єсть та точка, – перехопив нитку розмови Шоммет, – на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба – класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за "хату свою", за бодай невеличку державу, руський — за хату чужу, за грабіж, за анексію...

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

– Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська — імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських – оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри,  республіканська. Хоча, кажучи точно,   форма  влади,  якої прагнемо ми,   це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар  і римський народний трибун.

– Tres bien. Розумію, – озвався консул".

Ці самі правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману Іван Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906 року, у розв'язанні цих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові "друзі" – представники іноземних держав.

Описуючи у романі події 1918 року, Дніпровський не іде до кінця у своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова європейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників Володимир Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить лаштунками великої політики, дізнаючись про "секрети чорних ходів", "приниження офіційних віталень", "зневагу готельних рабів" і т. ін.

Насправді ж зацікавленою стороною у цій справі були якраз ті "іноземні друзі", котрі власними силами, у вигляді численних консулів, радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави "надійного сусіду" в новій Європі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни – члени Антанти – від самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги.

Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.

У 1928 році Іван Дніпровський, автор "Яблуневого полону" та патріотичної збірки "Добридень, Ленін", писав про себе: "У своїй творчості люблю виражати сильні рухи мас, і навіть мале оповідання не звучить для мене до того часу, коли в нім не заговорить маса, маса навіть як фон, на якому діють індивідуальності". Тож, мабуть, невипадково для свого роману Дніпровський обрав історичний період, протягом якого на арену політичної боротьби вийшли саме ті сили ("навіть як фон"), які повною мірою репрезентували дух української революційної стихії. Наявна в часі описаних у романі подій Директорія, а до неї й Центральна Рада жодною мірою не могли серйозно цікавити політичну Європу. Зокрема щодо уряду Директорії вважалося, що в очах Антанти він репрезентував "не державу, а бунтарів, ворохобників", мовляв, "Україна без Гетьмана в очах Антанти перестала вважатися за державу" (П. Солуха). І це не було дивним, бо соціалістична платформа, на якій продовжував стояти уряд Директорії, проповідуючи скасування приватної власности та націоналізацію землі, аж ніяк не відповідала програмі тієї ж Антанти. В плані зовнішньої політики Берестейський договір 1918 року надійно відвернув її від України.

Якою ж саме уявляла собі майбутню українську державу Європа, якої її насправді прагнули тодішні провідні верстви політичного громадянства в Україні – про це й розповідав Іван Дніпровський у своєму незавершеному "захалявному" романі "Народе мій".

Спеціально для Еспресо

Про автора. Ігор Бондар-Терещенко — український поет, драматург, літературознавець, арткритик

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.



Джерело матеріала
loader