Олег Дроздов про переїзд Drozdov&Partners та ХША у Львів та архітектуру під час війни

Нещодавно відбулася прем’єра документального фільму «The Architects of Hope: The First Steps in Rebuilding Ukraine». Він розповідає про роботу українських архітекторів під час війни. Одним з п’яти героїв стрічки став Олег Дроздов, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners і співзасновник Харківської школи архітектури (ХША). Кияни добре знають проєкти цього бюро, один з них– Театр на Подолі.

Раніше бюро та школа базувалися у Харкові. Але з початком повномасштабної війни переїхали до Льова і тепер розбудовують своє життя там. Про адаптацію у новому місті, ведення бізнесу та розвиток архітектурної сфери в умовах війни Олег Дроздов розповів в інтерв’ю «Хмарочосу».

Переїзд до Львова

Чому після початку повномасштабної війни ви обрали саме Львів для переїзду? 

Це було спонтанне рішення у перший же день повномасштабного вторгнення. Причин, чому обрали Львів, є декілька. Тоді і в Харкові, і в Києві була дуже небезпечна ситуація.  Тож з усієї країни Львів здавався «тихою гаванню». Також це рідне місто моєї партнерки. А ще в цей час у Львові знаходилося багато киян і харків’ян з ХША, бюро та загалом нашого кола. Це допомогло створити певний «соціальний клуб», де ми могли підтримати один одного. І десь перші півтора місяці займалися активним волонтерством, тобто збирали ліки, речі, допомагали новим приїжджим тощо.

А як швидко вдалося повернутися до роботи? 

Спочатку в мене промайнула думка, що навряд вийде займатися архітектурою найближчим часом і ця професія взагалі не буде потрібною. Однак вже на другий тиждень ми зрозуміли, що величезна кількість ВПО у Львові потребує житла. І навіть люди, які шукають лише тимчасовий прихисток і планують рухатися далі, не мають, де зупинитися. Тож ми почали облаштовувати тимчасове житло, повернувшись таким чином до архітектурної роботи. Разом з Replus Bureau ми зробили 17 прихистків, здебільшого трансформувавши для цього громадські будівлі.

Чи планує ХША та бюро колись повернутися до Харкова?

Усвідомлення відносної постійності у Львові прийшло влітку 2023 року. Тоді ми зрозуміли, що бюро вже взяло на себе обов’язки з довготривалими проєктами, і їх не можливо реалізувати без локальної репрезентації. З місцевою владою у Львові у нас уже вибудовані певні відносини та довіра. Немає сенсу все це руйнувати. Так само і зі школою (ХША). Один раз ще можливо перенести, коли є велика небезпека. Але другий раз навряд. Найімовірніше, після завершення війни будемо створювати у Харкові другу інституцію паралельно. До речі, зараз формують офіс і викладають у школі вже не ті люди, котрі були спочатку. Зокрема, активну участь беруть львів’яни.

Чи відрізняється ведення «архітектурного бізнесу» у Львові та Харкові? Чи виникали якісь труднощі під час адаптації у новому місті?

Відмінності між цими містами доволі серйозні. Різна культура ділових відносин. Наприклад, у Львові вони м’якші, мають менше «гострих кутів», емоційно спокійніші. Однак все відбувається та формується тут значно повільніше. Але адаптація не була складною, оскільки протягом нашої діяльності ми мали досвід співпраці з різними містами та країнами, серед яких і Львів. Ми звикли пристосовуватися до різних умов і вміємо ловити ці «локальні вайби». Тож швидко інтегрувалися у локальну спільноту, зокрема професійну. 

Також нам дуже пощастило, адже кількість пропозицій допомоги від львів’ян була величезною. З найперших днів повномасштабної війни ми отримали прихисток, приміщення для роботи школи від УКУ (Українського Католицького Університету – ред.) та Львівської національної академії мистецтв, все це було безкоштовно. Ми дуже вдячні за таку неймовірну гостинність. Я не знаю що з нами було б без такої підтримки. Також чудово склалися відносини з містом, які від самого початку стали партнерськими і не змінювалися дотепер. Тобто всі прийняли нас дуже дружньо.

Взагалі, на вашу думку, чим відрізняється розвиток архітектурного і міського середовища у Києві та Львові? 

Є відчуття, що стратегічне планування і послідовність в діях та правилах у Львові більш присутні. Тут проводиться багаторічна робота з інтегрованого розвитку за програмою GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва – ред.). Реалізацію можна побачити на прикладі вул. Пекарської та Бандери, де облаштували публічні простори. Взагалі, таких вулиць щороку з’являється у Львові все більше. Між креативною спільнотою і містом львів’яни налагодили певні партнерські відносини. Також Архітектурно-містобудівна рада у Львові доволі демократична та відкрита. Тут наявні інституції, що формують місто, з достатньою кількістю фахівців. А про проблеми Києва всі ми багато знаємо і чули з новин.

Діяльність ХША

З якими викликами загалом стикнулася ХША після початку війни? 

Ще у 2022 році ми прийняли рішення, що з осені навчання відбуватиметься лише офлайн. Тому втратили велику кількість студентів, які перебували з родинами за кордоном. До війни у нас було 60-70% учнів киян, які потім вирішили виїхати з України. Тож спочатку школа критично зменшилась у розмірах. Але сьогодні вона стала місцем, що об’єднує студентів з різних куточків України – від Ужгорода до Краматорська. Викладачі у нас з Харкова, Одеси та Львова. Відповідно, у школі тепер велике культурне розмаїття. 

Загалом на бакалавраті зараз навчаються близько 65 студентів, у підготовчому відділені – 20. Наступного року на магістратурі за новою програмою очікуємо десь 25-35 людей. Ми вже знайомі з ними завдяки воркшопам, які організовували минулого року, і продовжуємо робити. Загалом, плануємо значно розширювати школу найближчим часом: за два роки в нас має з’явитися близько 150 студентів, а за п’ять –250.

А як школа адаптовує свою навчальну програму до нових умов?

Є певні незмінні речі. Школа засновувалася як реакція на суспільні зміни, на певну емансипацію громадянського суспільства. Тому жодний проєкт ми не робимо без клієнта, без вивчення його потреб. Здебільшого це – муніципалітети, певні соціальні групи, реабілітаційні центри, ВПО тощо. Представники цих спільнот приймають участь в обговоренні проєктів і висловлюють своє бачення. Адже всі теми ми беремо з життя. Також під час роботи на проєктами студенти спілкуються з місцевими жителями, проводять локальні дослідження. 

У новій програмі для магістрів ми хочемо сфокусуватися на Харкові. Він стане нашим головним дослідницьким об’єктом. Адже цей фронтир війни повинен репрезентувати майбутнє відродження української цивілізації.

Взагалі, залученість у справу, продуктивність і відповідальність наших студентів – неймовірна. Це теж певний феномен воєнного часу. Те, що роблять студенти ХША, можна порівняти з кращими архітектурними школами світу та інституціями, які мають великі фінансові ресурси. 

Архітектурний бізнес під час війни

Що зараз найбільше замовляють у вашого бюро для проєктування?

Незадовго до початку повномасштабної війни наше бюро, нарешті, сфокусувалося на тій роботі, якою завжди хотіло займатися протягом понад 25 років практики. Половину нашого портфоліо становили пов’язані з культурою проєкти (зокрема, Театр на Подолі у Києві, артцентр Jam Factory у Львові та Zhvanetsky Centre в Одесі), іншу велику частину – пов’язані з економікою (готель Aloft у Києві, торговий центр Ave Plaza та бізнес-центр Platinum Plaza у Харкові), і десь чверть – з освітою (наприклад стоматологічна клініка з навчальним центром у Харкові). Це те, до чого ми прагнули довгі роки в пошуках публічних будівель на міжнародних конкурсах і тут вони, нарешті, з’явилися в Україні. 

Тобто, раніше ми рухалися в напрямку публічної архітектури. Сфера житла нас цікавила менше. Але війна привнесла зміни, через які нам довелося переформовуватися. І зараз ми здебільшого проєктуємо житло, зазвичай приватні будинки.

Якщо говорити про щось більш стратегічне, то хочемо підвищувати експертність у циркулярному будівництві (так називають переробку та повторне використання матеріалів з уже непридатних будівель – ред.). Адже ще до війни ми цікавилися екологічним будівництвом, тож хочемо до цього повернутися. 

Також ми працюємо над соціальними та гуманітарними проєктами, про які наразі не можемо говорити публічно. Якщо була б можливість займатися лише цим, то так би і робили. Але у цій сфері здебільшого ми самі щось ініціюємо та шукаємо інвесторів, що є доволі складним для нашого переміщеного бізнесу. Взагалі, наше бюро – це більше соціальний проєкт, ніж бізнес. Хоча зараз ситуація покращується. 

А в яких українських містах зараз найбільше працюєте і чи отримуєте замовлення з-за кордону?

Найбільше проєктів зараз маємо саме на заході України: Львів, Трускавець, тривають перемовини щодо Закарапаття тощо. Також є замовники з Києва. На початку повномасштабної в нас ще була не завершена робота над іноземними замовленнями, але ми не відмовилися, бо хотіли закінчити всі проєкти. Наразі також є кілька закордонних, здебільшого у Швейцарії, де нас уже знають. Швейцарські проєкти – це насамперед будівництво приватних будинків та шале (особливий тип будинків, характерний для альпійського регіону в Європі – ред.), зокрема у Везоні та Гріоні. Ще займаємося житловим будинком у Монтре. Також плануємо повертатися у Середземномор’я, наприклад нещодавно був проєкт в Італії. Є ще проєкти в цьому регіоні, але поки про них не можемо говорити.

Які найголовніші виклики існують сьогодні для українських архітекторів? Чи не зменшилася кількість замовлень в умовах війни? 

Певний час спостерігався будівельний бум, тож роботи вистачало, але важко сказати чи це продовжується зараз. Бо я не хочу говорити за своїх колег. У Львові всі достатньо завантажені, як на мій погляд.

Я бачу як місяцями висять відкриті вакансії навіть в іноземних організаціях. І такий брак кадрів спостерігається в складних для економіки умовах. У кризі перебуває і державна освіта, що може датися взнаки, коли архітекторам доведеться вирішувати багато гуманітарних питань. 

Також проблемою є невміння співпрацювати з західною архітектурною спільнотою, незнання їхньої методології. Хоча звідти можна було б отримати багато грошей. Гуманітарні програми від західних донорів рухаються досить повільно. Наприклад, у нерухомість майже ніхто не інвестує. 

Чи змінилися у замовників вимоги до житла під впливом війни? 

Бувають випадки, як от один з наших проєктів житла у Києві. Там ми розміщуємо ліжко біля стіни, щоб мінімізувати ризик потрапляння скла з вікна. Хоча умови залежать від регіону. А спорудження сховищ тепер є обов’язковою вимогою. 

Можливо з’явилося більше запитів на інклюзивні проєкти після початку повномасштабної війни? 

Інклюзивність – це наш обов’язок, якого ми повинні дотримуватися завжди. Просто зараз це питання набуло особливої актуальності. Щось подібне відбувалося з «рухом за гігієну» на початку минулого століття (напр. ХІХ – поч. ХХ ст. у західному світі стала популяризуватися ідея важливості дотримання правил особистої гігієни, таких як миття рук або чищення зубів, для запобігання поширенню захворювань – ред.). Тоді пропаганда гігієни перетворилося на політичне гасло, хоча згодом люди почали сприймати це вже як просто щоденну рутину. Так само і з інклюзивністю. Це просто має стати звичкою. Як і усвідомлення, що будь-який простір повинен бути доступним для різних людей. Тому ми дотримуємося інклюзивних норм під час роботи над усіма своїми проєктами. 

Чи продовжують українським архітекторам надходити замовлення з-за кордону та пропозиції про співпрацю від іноземних студій? 

Хоча певні конкурси відбуваються, у яких шукають українських партнерів, але це здебільшого має символічний характер, не практичний. Деякі іноземні компанії також розміщують вакансії для українців, щоб виразити солідарність. Інколи до українських проєктів долучаються інституції ЄС, як от у випадку будівництва житла для реабілітаційного центру Unbroken у Львові.

А на якому етапі зараз перебуває проєкт спорудження муніципального житла для Unbroken? Чому бюро вирішило за нього взятися?

Соціальне житло нам дуже цікаве. Це важливий аспект в умовах війни, який повинен стати певним тригером для розвитку України. Містам потрібно повертати суб’єктність і самостійно формувати соціальну повістку через муніципальне житло.

Перша черга, що складається з одного будинку, вже майже завершена. Наразі туди завозяться меблі. Друга черга передбачає три будинки, а третя черга – чотири. Будівлі зводяться у вигляді шестиповерхових міських вілл. Увесь комплекс розрахований приблизно на 240 помешкань. Завершити роботи повинні приблизно до кінця 2025 року. 

Для цього проєкту ви планували залучити українських виробників для отримання матеріалів і для розробки технології швидкомонтованих будівель. Чи вдалося це реалізувати?

Більшість матеріалів дійсно від українських виробників. Але умовою конкурсу було використання повністю збірних конструкцій. Проте, на жаль, це не було реалізовано через терміни. Тобто збірними є лише деякі елементи готової будівлі. Хоча загалом такий експеримент з першою чергою видався доволі успішним. Однак останню чергу вирішили будувати вже більш традиційним способом, без збірних конструкцій. Адже виробник знаходиться в Одесі і вартість транспортування була б зависокою. 

Чи проводили ви консультації зі спеціалістами з реабілітації під час проєктування комплексу? 

Ми проводили консультації з Агенцією безбар’єрності та персоналом Unbroken, який займається реабілітацією. Тобто позиція формувалася спільна, це не було наше одноосібне бачення. Адже тут потрібні особливі рішення, оскільки ми розуміємо запит клієнта. Наприклад, ми обрали спеціальні меблі, обладнали кнопки автоматизації. Внутрішній простір між будинками також буде інклюзивним і матиме благоустрій з ландшафтом.

Відновлення історичної спадщини під час війни

Якими проєктами з реконструкції або реставрації культурних об’єктів наразі займається бюро? Якщо якісь з них не були завершені до повномасштабного вторгнення, чи виникли затримки з реалізацією проєктів? 

У Львові ми працюємо над проєктом з адаптації кам’яниці XVI-XVIII століття. Але самою реставрацію займаються спеціальні фахівці, а ми адаптуємо нові функції будівель. Тобто продумуємо як забезпечити сучасний клімат і технологічні рішення та проєктуємо функції майбутніх просторів. Також на Львівщині ми займаємося адаптацією у відпочинкову інфраструктуру з частковою реставрацією об’єктів сільської спадщини, наприклад дерев’яних хатин, стодол, комор. Але поки не готові про них розповісти.

Раніше ми займалися культурними об’єктами й в інших містах, зокрема мали дуже цікавий проєкт у Дніпрі, але з початком повномасштабної війни, на жаль, процес зупинився. У нас навіть були готові креслення та узгоджений робочий проєкт для літературного музею в Харкові. Це мало б стати для нас своєрідним «маніфестом». Але тепер і цей проєкт «на паузі».

Середньовічну будівлю на вул. Вірменській у Львові ви збираєтеся перетворити на громадський простір. То як саме ця будівля використовуватиметься? Коли проєкт буде завершений? 

Роботи повинні завершитися приблизно через рік. Адже процес дуже довгий, там відбувається наукова глибинна реставрація. А щодо використання, нам було цікаво знайти функції, які б пасували цій будівлі. Громадський простір тут вживається у значенні «публічний». Бо це комерційний проєкт і згодом у приміщеннях зможуть проводити різні конференції, виставки та інші публічні заходи, облаштувати музей, коворкінг тощо. 

Єдине, що у будівлі не можна буде розмістити заклад або інше місце, яке передбачає великий безперервний потік людей. Адже дерев’яні конструкції не витримають великого навантаження, та і загалом атмосфера передбачається більш камерна. 

А чи виникали труднощі у реалізації певних задумів, пов’язані з реставраційними роботами і статусом архітектурної пам’ятки будівлі? 

Складнощами я би це не назвав, але є певні виклики, коли доводиться шукати рішення. Бо те, що дісталося нам від історії, потрібно поважати і зберігати. Наприклад, одні сходи ми розібрали і знову зібрали в іншому місці, де тепер вони виконують іншу функцію. Багато роботи вимагає адаптація норм, пов’язаних з інклюзивністю. 

Також об’єкт на Вірменській має неймовірну кількість історичних знахідок: фрагменти капітелей (архітектурний елемент, верхня частина колони – ред.), готичного склепіння тощо. Тому ми думаємо зробити з цих артефактів експозицію, яка може стати частиною музею.

Чи взагалі доцільно, на вашу думку, займатися проєктами зі збереження історичної спадщини під час війни?

Якщо ці об’єкти вже знаходяться в аварійному стані – їх потрібно консервувати і захищати. Навіть якщо є ризик руйнування через воєнні дії. Особливо в містах, віддалених від зони бойових дій, де це зробити більш реально. Адже українцям важливо зберігати історичну спадщину. Це частина нашої ідентичності, без якої немає майбутнього. І може статися так, що війна закінчиться, а цієї історії вже не буде. Не тому, що ворог зруйнував, а тому, що ми були до неї байдужими. Але важливо розуміти, що такі об’єкти можуть зберігатися лише в тому разі, якщо ми ними користуємося та правильно утримуємо. Тому наше відношення до спадщини має бути відповідальнішим.

Яким ви бачите майбутнє архітектурної сфери в Україні після закінчення війни? 

Ця війна – за цінності. Тож після її закінчення нам доведеться наводити порядок у містобудівній політиці. Почати треба з методологій, формування правил розвитку міст. Урбаністична стратегія має бути чітко визначена. Також потрібно збільшувати кількість фахівців, які б могли займатися екологічними й соціальними аспектами в архітектурі. Нам потрібна «армія» освічених людей, яка зможе впроваджувати зміни. Щоб будівельним бум, який зазвичай прогнозується після завершення війни, не став черговою втраченою можливістю. До цього потрібно готуватися вже. 

• #Дроздов