Майже три роки повномасштабної війни привчили до нового ставлення до смерті. Кажу про себе: загибель українців для мене – трагедія, смерть знаменитостей, голлівудських зірок, музикантів, акторів – фактично не викликають жодних почуттів.
Девід Лінч – виключення з цього списку. І не тільки тому, що режисер підтримував Україну (за що йому окрема подяка). Справа також в його творчості та реалізації власного таланту. Попри смерть майстра, немає відчуття, що він чогось не встиг. Так само немає відчуття, що він затримався в режисерському кріслі чи занапастив власну спадщину. Деякі його старші колеги досі продовжують знімати кіно, хоча краще б вони цього не робили.
Девід Лінч зняв свій останній повнометражний фільм у 2006 році. “Внутрішня імперія” навіть для багатьох фанатів режисера виявилася занадто експериментальною та ексцентричною стрічкою. Втім, це аж ніяк не відобразилося на її репутації – так, це складний і заплутаний фільм, точно не головний шедевр Лінча, але все одно – потужна робота. Лячна, незрозуміла та весела.
У 2017 році режисер повернувся до серіалу, назавжди пов’язаного з його ім’ям. Мова, звісно, про “Твін Пікс”. Третій сезон став справжнім поверненням додому і для Лінча, і для шанувальників серіалу. Не всі – особливо це стосується неофітів – були задоволені, але це нормально.
Моє знайомство з творчістю Девіда Лінча розпочалося якраз з “Твін Пікс”. На початку 1990-х часи були непрості: з грошима та їжею було не дуже, новини про бандитські розбірки були такою ж нормою, як листівки від “Білого братства”. Те, що з нами на одному поверсі жила коханка одного відомого на той час київського кримінального авторитета теж не додавало впевненості у завтрашньому дні.
Читав я все підряд: від радянського журналу “Человек и закон” до романів про Анжеліку. По телевізору дивився “Качині історії”, “Чіп і Дейл”, а по вечорах – “Твін Пікс”. Сказати, що цей серіал мене лякав, це не сказати нічого. Але відірватися від нього було навіть важче, ніж від улюблених мультфільмів. Звісно, що через свій вік, я далеко не все розумів. Але дивитися серіал було надзвичайно цікаво. Це, мабуть, найкращий спогад з 1990-х. Я почав пити “каву”, як Дейл Купер – тільки в моєму випадку це спочатку був цикорій. Інколи траплялася і розчинна кава. Для мене все це було: “Damn good coffee… And hot!”.
Вже у дорослому віці я щонайменше двічі передивлявся перші два сезони “Твін Пікс” і жодного разу не був розчарований.
“Малголленд Драйв” з першого перегляду став моїм особистим фільмом №1 в історії кіно. Не певен, що до цього потрібно додавати щось ще.
Цікавий досвід отримав колись із картиною “Загублене шосе”. Перегляд фільму мовою оригіналу з українськими субтитрами у кінотеатрі “Жовтень” вразив мене в рази сильніше, ніж під час попередніх переглядів вдома.
Моя зацікавленість сюрреалізмом пройшла доволі звичний шлях для всіх шанувальників цього напрямку: від анархічного та політичного бунту Андре Бретона з товаришами, до комерційного, хоч і геніального, або навпаки – погляду Сальвадора Далі. Всі вони на різних етапах історії були мені цікаві, і всі мене зрештою розчарували. Девід Лінч – ні. Його погляд на сюрреалізм виявився близьким особисто мені. Скандали та шалені гроші його не цікавили. Там, де Жак Ріго стріляв собі у серце, Рене Кревель вбивав себе через отруєння газом, а Луї Арагон мутував у комуністичного пристосуванця, там Лінча ніколи не можна уявити. Його погляд на світ ніколи не був позою.
Мені не обов’язково навіть зараз думати чи припускати, що я знаю те, “що хотів сказати автор”. Він казав, що хотів; кожен бачив те, що бачив. Це чудова та чесна взаємодія автора з аудиторією, на мій погляд. Лінч ніколи не змушував своїх шанувальників відчувати себе дурнями. Радше – відкривачами, які знаходять щось нове та невідоме. Зухвалість, притаманна майже всім його колегам за жанром, не торкнулася Лінча.
Чудово працюючи з музикою (на мій погляд, навіть краще за Квентіна Тарантіно) та контрастною тематикою, Лінч створював карколомні трилери з ніжною душею. Попри те, що в його фільмах часто розглядалися теми насильства – в тому числі його абсурдності та вульгарності, – режисер вмів залишати у своїх роботах надію на краще. Навіть попри смерть персонажів.
З відходом Лінча такої надії стало менше, але вона все одно залишається з нами. Девід Лінч залишив нам багато гарних порад. Мою улюблену виголосив Дейл Купер: “Every day, once a day, give yourself a present”. Ці спогади про творчість містера Лінча і є таким подарунком самому собі. Дякую вам, майстре. Це була шалена казкова подорож лише завдяки вам.