Про інтелектуальне телебачення
Про інтелектуальне телебачення

Про інтелектуальне телебачення

Про інтелектуальне телебачення - Фото 1
Чому змістовному українському телебаченню прийшов кінець і над якою доріжкою має світити ліхтар. Лекція з циклу «Журналістика незалежної України: історія від першої особи».
Про інтелектуальне телебачення - Фото 2

Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.

Раніше ми вже публікували текст лекції Мирослави Гонгадзе та Євгена Глібовицького. Сьогодні — лекція шефредактора Суспільного телебачення Юрія Макарова.

Мене звати Юрій Макаров. Я — журналіст, продюсер, а дехто навіть каже, що письменник. І сьогодні розповідаю історію того, що в темі заявлено як інтелектуальне телебачення. Та я б усе ж назвав це змістовним телебаченням — це трішечки ширше і, напевно, точніше.

І почну я, безумовно, зі своєї власної історії, оскільки вона дуже перетинається із сюжетом. У спекотні дні серпня безнадійного 1995 року мені телефонує мій близький товариш Льоша Роднянський. Взагалі-то він Олександр Юхимович, та все ж — Льоша, який уже кілька років постійно живе в Німеччині, працює на німецькому суспільному каналі ZDF, і ніби в нього все складається. Однак він телефонує і каже: «Ти можеш приїхати в Будинок кіно? — а Будинок кіно для нас тоді уже був намоленим місцем. — Ми будемо робити новий телевізійний канал».

І виявляється, що ми насправді робимо спочатку не канал, а кілька годин продукту на тому, що тоді, здається, називалося УТ-1, або просто Перший канал національного українського телебачення. І цей продукт, власне, це спочатку просто пакет фільмів. Але якісних, закуплених за гроші в той час, як усі без винятку українські канали займалися піратством як іноземних, так і українських фільмів. І наше завдання — для початку просто їх відкоментувати перед сеансом так, як це робиться, власне, на німецькому телебаченні. А подекуди, до речі, й на французькому.

З усіх капіталовкладень у нас є одна камера, один штатив і декілька людей у штаті, серед яких дуже досвідчений звукорежисер і три редактори перекладу. І всі ці іноземні фільми, звісно, будуть перекладатися нормальною українською в тон-ательє Першого національного каналу. Тож із цим арсеналом ми почали завойовувати світ.

Дещо згодом до нас приєдналися ще декілька інвесторів, з’явилися гроші, ми почали робити власний продукт, який називався «Телеманія». З’явилися нові співробітники, і це був формат, уже знайомий глядачам радянського телебачення. Тому що треба пояснити, на якому майданчику все це відбувалося.

Нашим орієнтиром — не буду брехати — було російське телебачення, тому що на московському радянському телебаченні, по-перше, в ті ще незапам’ятні часи були програми, на яких ми зростали. Йдеться про програму, скажімо, «Очевидное — невероятное», яку вів професор Сергій Капіца, — звісно, що він Сергій Капиця, але вже у другому поколінні росіянин, син нобелівського лауреата з фізики Петра Капиці. Була «Кінопанорама», яку вів Олексій Капплер, відомий сценарист. Були програми про літературу Юрія Лотмана, була «Кінопанорама» з Ельдаром Рязановим. Тобто на тодішньому застійному, глибоко радянському телебаченні раптом бували такі виплески думки і креативу, на які ми, звісно, молилися.

Потім почалося московське, вже незалежної Росії, перебудовне телебачення. Були програми «До и после полуночи» з ведучим Володимиром Молчановим, потім була програма «Взгляд». Потім на українському телебаченні з’явилася… Ну, це не калька, по суті, це позичання формату. На телебаченні це абсолютно нормальна практика: ти береш формат, інколи, якщо ти його буквально копіюєш, за це треба платити, а інакше — це як жанр. Жанр опери не належить нікому, і ти можеш писати нову оперу. Тому в нас у Києві з’явилася програма «Гарт» Молодіжної студії, будьмо відверті, дещо слабша. У Росії було телебачення НТВ, яке пропонувало виняткової якості зразки продукції, а те, що вони були токсичні в сенсі ідеології, тоді ми це все, як тепер каже покоління моєї дочки, не викупали. Розуміння цього прийшло значно пізніше.

І, звісно, був Леонід Парфьонов, на якого ми, як на взірець фахового працівника, всі молилися. Хотіли ми цього чи ні, ми наслідували російські зразки, тому що все, що робилося в Україні, було за ідеєю, за інструментарієм і, головне, за думкою, яка за всім цим стояла, здебільшого вторинним. Був один канал ICTV, який досі існує і процвітає, в такому дещо американізованому стилі, і його не всі сприймали як те телебачення, яке ти хочеш впустити у свій дім. І були провінційні канали без особливих претензій. Ну, хтось там пам’ятає «Тет-а-Тет», «7 канал», «Гравіс», «ЮТаР», «Табачук» — це експонати музею телебачення, вони після себе практично нічого не залишили в нинішній практиці.

Щоправда, паралельно були окремі проєкти. Молодіжну студію «Гарт» я назвав, було ще «Шоу довгоносиків», яке з’явилося синхронно з нами. Надзвичайно талановите, креативне, смішне, навіть якщо це були не бозна-які жарти, які можна переказати, але в цілому за своєю атмосферою, за своїм внутрішнім драйвом це було смішно, і це було своє. Вони перші, так би мовити, легалізували суржик — живий, класний, крутий суржик — у суспільному обігу. Ви ж не забувайте, що ми щойно вийшли із простору цензури і все, що вимовлялося з екрана, вимовлялося якоюсь мірою так, ніби ти став якщо не на п’єдестал, то як мінімум на табуреточку, і ти розповідаєш віршика, хоча те саме ти можеш розповісти сидячи та без особливих претензій. І це одна річ, від якої ми, власне, відштовхувалися.

Друга річ, не менш важлива, — це те, що ми, всі, хто починав робити «1+1», прийшли з кіно. У нас були трохи інші критерії якості. Кінематограф у цей час був більш просунутий, зокрема український радянський кінематограф останніх років. Та й взагалі український кінематограф у своїх вищих проявах був, як ми багато років по тому усвідомили, на світовому рівні, принаймні у своїх найкращих зразках. І хоча більшість із нас працювала на неігровому кіно: і Роднянський, і я прийшли зі студії «Київнаукфільм», оператори наші були з «Київнаукфільму». А «Київнаукфільм» — студія, яка тоді гриміла на весь Радянський Союз і на фільми якої люди ставали в кінотеатрах у черги, це правда. Ну, їх було не так багато, таких, на які стояли, але вони були.

Крім того, Льоша і його незмінний другий номер Володимир Оселедчик, режисер із «Укркінохроніки», прожили певний час у Німеччині, причому не як гастарбайтери. Вони вивчили мову, інтегрувались у фахове середовище й орієнтувалися на найкращі зразки німецького телебачення. Ми з моєю колегою Людмилою Клепаковою за цей час встигли з’їздити на стажування на канадське суспільне телебачення СВС, і дещо ми там таки дізналися корисного. Я вже не кажу про те, що я трохи раніше за інших співгромадян почав виїздити за кордон: батько мій жив у Франції, і звісно, що половину свого часу, оскільки це була сфера мого професійного зацікавлення, я, замість ходити Парижем, сидів перед телевізором і всмоктував-всмоктував-всмоктував. Тому ми орієнтувалися все ж таки на світове телебачення: німецьке, канадське, американське, французьке.

І коли з’явилася програма «Телеманія», яку ми вели на пару з Миколою Вереснем, це був продукт, на який, виявляється, всі чекали. Хоча насправді це був просто журнал, magazine: кілька постійних рубрик, сюжетів, підводки ведучого, подекуди інтерв’ю. Історія, краєзнавство, хроніка, якісь сюжети з поточного життя, такі більш-менш культурні. Потім із цього вийшло декілька програм. Цей проміжний час тривав десь півтора року, коли ми самі набирали м’язи, ми самі вчилися переводити всі свої ідеальні уявлення у практичний продукт на поверхні екрана.

Так народився, власне, бренд «1+1», і це було реальне українське телебачення, те телебачення, на яке чекали. Хоча насправді замислено це було не зовсім так. Багато років по тому я дізнався від спільних знайомих, що Олександр Роднянський прийшов до тодішнього міністра інформації й водночас президента Національної телекомпанії Зіновія Кулика. Зіновій Володимирович — це була зіркова постать. З одного боку, номенклатурник ще з комсомолу, такий радянський-радянський, битий, розумний, хитрий, і водночас він якимось дивом встиг зберегти частку ідеалізму, яка дозволила йому, власне, стати Куликом. Він, до речі, на власні гроші видавав часопис «ПіК» — news magazine того формату, якого зараз, скажімо, «Український тиждень». Бо коли ми запускали «Український тиждень», ми якоюсь мірою орієнтувалися на «ПіК». Або, наприклад, «Новое время», «Фокус», щось таке. Але сміливий, відв’язний, без жодного натяку на цензуру, жодного, жодного в ті часи. Кулик жартував: «Ви мене зробите алкоголіком», — тому, що після кожного гострого матеріалу він як видавець ішов із пляшкою віскі пити до чергового ображеного політика і з ним мирився — отака була людина.

І Кулик сказав: «Ніякого російського телебачення». А річ у тому, що Льоша Роднянський уже тоді товаришував із генеральним продюсером російського «Первого канала» Костянтином Ернстом. Вони були близькі друзі, і Льоша передбачав щось на базі трішечки адаптованого продукту «Первого канала», так би мовити, філія «общественного российского телевидения». Хоча насправді воно ніколи не було «общественным» в сенсі суспільним, чи громадським, це було просто таке зручне гасло для широких верств. А Кулик йому сказав: «Ні, ніяких філій “Первого”, будете робити українське». І ми таки почали робити українське. Інша річ, що це в нас не викликало спротиву, а навпаки — відповідало нашим внутрішнім тодішнім, можливо, не таким уже зрілим, але, принаймні, вираженим переконанням. І ми були надзвичайно ентузіастичні, коли виявлялося, що навіть той продукт, який у принципі не заряджений особливими актуальними сенсами, раптом вистрілює саме в цьому напрямі.

Ну, наприклад, ті фільми кіностудії імені Довженка, які часто-густо показувалися, зазвичай знімали двома мовами, дублювали на студії російською — або можна було не дублювати, якщо вони знімалися російською. Їх показували, швидше за все, і в кінотеатрах і по телебаченню, власне, в російському варіанті. Ми купили цей пакет фільмів і почали їх показувати. І поруч ми показували світове кіно, досить пристойний кінопродукт. І українські фільми ввійшли в цей контекст, і виявилося, що вони не програють решті.

Або, скажімо, серіал «Династія». Господи, не бозна-який продукт, тим більше, що він уже навіть тоді був трішечки застарілим. Але оскільки не бачили іншого, то це було відкриття. Але головне те, що це було життя — в серіалі було показане життя американських еліт, дуже заможних людей, які можуть собі дозволити все, але українською. Потрібно сфокусуватися для того, щоби зрозуміти, як може бути інакше. А тоді інакше не було, все закордонне було російськомовне, а українськомовне — це було щось дуже місцеве і про село. Така була спочатку радянська політика, а потім уже така була звичка. І коли мультимільйонер Блейк Керрінгтон дарує своїй нареченій смарагди і водить її там кудись у дуже-дуже вишуканий ресторан чи в театр, їздить там якимось неймовірним авто, і при цьому вони між собою спілкуються українською, це була культурна революція, про яку навіть ми самі спочатку не думали.

За ці півтора року з’явився окремий проєкт Миколи Вересня «Табу», потім Оля Герасим’юк зі своїм «Проти ночі», потім з’явився «Сніданок з 1+1», де працювали Данило Яневський з Анею Безулик. Було політичне токшоу «5 на 5», надзвичайно революційне, яке знімалося в цеху заводу, там ще й палили якісь там діжки з мазутом. І в цій атмосфері політики між собою змагались. Головне те, що це було не заради хайпу, а заради з’ясовування сенсів. Анатолій Борсюк і «Перший мільйон» — це розважальний продукт, з одного боку, а з другого — це щось нібито й пізнавальне. І от ці змісти, які наступали на глядача з усіх боків, створювали дивовижний контекст сучасної, цікавої, несподіваної, привабливої України, в якій хочеться жити. Вони не були прикрашанням дійсності, просто, можливо, ми трішечки забігали наперед, та це не була фікція: це було про нашу Україну.

Звісно, невдовзі з’явилася й політична програма, яку вів Олександр Ткаченко, — «Післямова». Разом з усією командою він втік із державного телебачення до нас. Потім з’явилися новини з Аллою Мазур і Людою Добровольською, але Алла Мазур була першою. Анатолій Борсюк, той же ж Микола Вересень, Данило Яневський. До речі, інколи коли мене ще впізнають на вулиці, люди кажуть: «Пішов Микола Вересень», — це було не раз і при свідках. Тобто йшлося про певний парасольковий бренд, про людей, які стежать за тим, як вони вдягнені, принаймні вдають, що вони мають манери, вдають, що вони розумні, й діляться цим своїм продуктом із глядачем. І це був фантастичний, шалений успіх.

Власне, закінчилася ця золота доба українського телебачення менш як за десять років. На те є кілька причин. Причина, можливо, не найголовніша, але перша, яку було б варто згадати, — це те, що в адміністрації президента Леоніда Кучми нас ненавиділи. Телеканал «1+1» називали «і вашим, і нашим». Олександра Ткаченка, який тоді був зовсім молодий, а справляв враження ще молодшого, називали «Знайка». Ну, так, із симпатією, але зі зневагою трішечки, типу багато про себе розуміє. Однак у кабінеті Кучми називали не інакше, як «гадёныш». Тож коли під каток потрапив Гія Гонгадзе — він не єдиний журналіст, якого в тій сірій будівлі ненавиділи. І в принципі цей канал і ця компанія весь час перебували під ризиком того, що «вас закриють, вас розженуть, вас…»

Серед тих, хто претендує на почесне звання засновника «Плюсів», перебуває і Вадік Рабинович, той самий, який «ОПЗЖ». Насправді ні, він не був засновником. Він був засновником фірми, яка продавала рекламний час «Плюсів». Через якийсь час його впіймали за руку, й ми розлучилися з певним полегшенням. Але потім Роднянський залучив інвестиції Рональда Лаудера, спадкоємця і власника компанії всесвітньо відомої косметичної «Estée Lauder Group». Вклав він, м’яко кажучи, не всі свої статки, але для нас це були шалені гроші.

І якби нас закрили, то Роднянському, і всім із ним пов’язаним далі на міжнародному просторі було би значно складніше відновити свою репутацію і свій, так би мовити, кредитний рейтинг. Тому Льоша значною мірою йшов на поступки Банковій, на компроміси. Так з’явився Слава Піховшек — людина, вповноважена згори відповідати за сенси, і в нас почалися брехливі новини. Потім ми всі, навіть ті, хто не мав жодного стосунку до цього продукту, — але бренд же ж заплямований, — стали перед камерою й вибачалися, вибачалися перед своїми глядачами, що ми зловживали їхньою довірою. Ну, на якийсь час, звісно, нас вибачили, але потім це втратило сенс, тому що все телебачення рушило не в тому напрямку.

Другою обставиною було те, що в той момент в Україні вже прописалися досить надійні вимірювання авдиторії. Що таке вимірювання авдиторії? Спочатку були так звані піплметри — коробочка, скажімо, замість тюнера. Ти натискаєш дистанційний пульт, а він фіксує всі твої перемикання з каналу на канал. Коли телекомпанія продає свій рекламний час, вона фактично продає пункти рейтингу. Скільки її дивилися, стільки вона отримає за секунду ефірного часу рекламних грошей. І ця гонитва між конкурентами відбувалася, — ну, і зараз відбувається, — в цілому світі, просто в нас вона набула дещо потворних форм, бо в нас телебачення не живе з реклами, а й досі збиткове. В найкращому випадку ви трішечки додаєте капіталізації своєму бренду, але ви не відбиваєте тих коштів, які в нього вкладаються. Телебачення — штука дорога, а в нас з’явилося дуже-дуже багато конкурентів, стільки рекламний ринок не може витримати. І почалися війни за десяті частки відсотка.

Кожен генеральний продюсер отримує зранку ось це — я видрукував, але близько показувати, напевно, не буду, тому що це комерційна таємниця. Тут списки каналів за різними аудиторіями. Вся аудиторія 18 років і більше в населених пунктах 50 тисяч і більше. Окремо 18, 50-, окремо просто 18+, 18–54 — найбільш комерційно приваблива аудиторія, і за кожною з них ти маєш дві цифри: рейтинг — абсолютне значення кількості людей, які тебе дивилися, у відсотках до населення, і так звана частка — відсоток від тих, хто дивився телевізор саме в цей час. Зрозуміло, що рейтинг уночі буде менший, але якщо ти береш третину цілої авдиторії вночі, то з тобою можна рахуватися. І телеканали почали грати на пониження.

В нас були розважальні продукти на «Плюсах»: «Пісня року», Олександр Ягольник із програмою про сучасну музику, «Танці з зірками». В нас було «СВ-шоу», між іншим. Це Льоша Роднянський викопав Андрія Данилка, який виступав десь у самодіяльності, хоча вже й там був надзвичайно популярним, і привів на телебачення. Програма «СВ-шоу», таке комічне токшоу, вибухнуло, звісно. Тому що Андрюша сам по собі надзвичайно талановитий, цікавий, не одномірний, тому зроблено було це дуже якісно. І враховуючи те, що все це відбувалося в кам’яну добу. 25 років тому для телебачення — це кам’яна доба. Три чи чотири канали, — може, п’ять, не пам’ятаю вже, важко згадати, — які ти можеш ловити на просту антену. Ще декілька каналів у дециметровому діапазоні. Ніякого кабелю, ніякого інтернету, — ні, інтернет є, але це так званий dial-up. Ти маєш під’єднатися до телефонної лінії, довго додзвонюватися, і потім качати по мегабайту, по мегабайту. Про гіга- і терабайти ми дізналися багато пізніше. Звісно, що не було ніякої конкуренції з боку інтернету, але готовність грати на пониження вже була.

І це питання радше філософії, тому що не в усіх країнах люди опускають планку, не в усіх країнах люди для того, щоби заробити свою копійку, пропонують лише гамбургер, колу і піцу. Я слідом за Карлом Марксом наполягаю на тому, що пропозиція формує попит. І якщо німецьке телебачення регулярно показує концерти класичної музики, то це робить можливим, щоби земельний канал Суспільного телебачення Німеччини на сьомій, здається, симфонії Бетховена отримував частку 12. Такого не буває! Ні, буває, якщо… Ну, інша річ, що німецька музика для німців — це майже їхня народна музика, це як для нас ансамбль Вірського, але все одно! Таке можливо.

Роднянський — один із найталановитіших людей, яких я зустрічав у своєму житті. Із бездоганним смаком, талановитий, освічений, все читав, усе бачив, усе знає, все робить миттєво. І та зустріч, яку йому влаштували на рівні уряду і президентської адміністрації, привела його до думки, що в Москві йому буде вільніше. Цією ілюзією він насолоджувався буквально пару років. Він поїхав у Москву за запрошенням, керував водночас і київським, і московським каналом. Потім залишився в Москві остаточно. Мені страшенно шкода за нього і за Україну, яка відпускає такі кадри.

А що стосується гонитви за рейтингами… Можливо, ви пам’ятаєте цей анекдот, якщо не пам’ятаєте, я спробую нагадати. Переговори в радіоетері: «Будь ласка, змініть курс на 10 градусів, ви, це на морі, — змініть курс на 10 градусів, щоб не зіткнутися з нами». А той каже: «Ви самі змініть!» — «Ні, ви змініть!» — «Ні, ви змініть!». Зрештою той, кому запропонували першому, каже: «Так, я авіаносець, есмінець військово-морських сил Сполучених Штатів. Зі мною два фрегати, три есмінці, три корвети. Негайно змініть курс!» А той, що йому пропонував, каже: «А я — маяк, зі мною мій пес і пляшка мансанільї. Змініть, будь ласка, курс, інакше ви розіб’єтеся».

Так от, маяк має горіти, і світло має світити над заасфальтованою доріжкою, як закликав нас один політичний лідер пару років тому, незалежно від того, чи нею проходять сто людей на хвилину чи, можливо, одна людина на хвилину, якщо це цивілізоване місце в межах міста. І ліхтар, і доріжка. І тоді, якщо буде горіти ліхтар, на нього збіжаться люди. Інакше ви їх розгубите, інакше завтра вони підуть в інтернет, у ютуб, у тікток, іще щось вигадають, і історія ефірного, точніше, мовленнєвого телебачення як така закінчиться. А шкода. Воно, в принципі, свій потенціал не вичерпало, і воно на це, можливо, й заслуговує, але все одно шкода.

Джерело матеріала
loader
loader