«Треба лікувати краще і рятувати більше, ніж це роблять росіяни». Дуже відверта розмова з лікарем-хірургом із передової
На цей текст образяться всі. І нам би цього дуже не хотілося. На публікацію великого інтерв’ю з анонімним хірургом, який рятує життя поблизу лінії зіткнення, редакція ZN.UA пішла не для того, щоб образити чиновників чи волонтерів. А для того, щоби внести свою частку в удосконалення системи, покликаної рятувати життя.
Анонімно — не тому, що грамотний і заслужений лікар боїться відповідальності. А тому що, перебуваючи на військовій службі, наш співрозмовник нині змушений узгоджувати всі свої заяви. Він розуміє, що військова цензура вихолостить його суб'єктивний крик про об’єктивні проблеми. Викреслить не воєнні таємниці, а критику системи. Те, про що не можна мовчати. Про помилки, яких припускається держава. Про злочинні дії та бездіяльність, які призводять до загибелі людей там, де їх можна було б урятувати. А це — найголовніше в сфері медицини.
Так само не можна мовчати й про помилки знакових бойових медиків, лікарів, активістів і волонтерів, які заслужено стали улюбленцями публіки. Але нині їхня аудиторія захищає їх від усвідомлення та виправлення помилок, пошуку шляхів удосконалення. Тоді як кожен із нас в усіх сферах має робити свою роботу краще, ніж росіяни. Адже її ціна — тисячі врятованих життів. А коли йдеться про тисячі людських життів, не має бути місця образам, марнославству та хайпу. Для перемоги потрібна злагоджена команда.
Це інтерв’ю з одним лікарем. Але під ним підпишуться десятки таких, як він.
— Де ви зараз, якщо можна про це сказати, або принаймні так, як про це можна сказати?
— Я на південному сході. Перебуваю ближче до пораненого, ніж військовий шпиталь, скажімо так.
— Скільки ви вже на великій війні?
— В тій чи іншій якості я долучений до роботи певних підрозділів з 2014 року. Як інструктор, на цивільних посадах. На великій війні — з 24 лютого 2022-го.
— Я розумію, що хірурга, який і в мирному житті щодня бачить кров, на відміну від інших людей, важко вразити. І запитувати про те, що вразило, мабуть, трохи моветон. І все-таки?
— Не те, щоби вразило, але в якийсь момент я зауважив і сказав про це вголос: ніколи в житті за жодних обставин в жодній цивільній лікарні я не бачив так багато поранених. Коли йдеться про сотні на день.
Як хірург ти звик і одразу сортуєш — хто потребує твоєї уваги, а хто без неї обійдеться. Ти не чутливий до цього зараз, бо захищений якимись механізмами виживання. Але розумієш, що колись, уже після війни, до тебе прийде страшне усвідомлення: це — сотня покалічених людей, життів, особистих історій щодня. Звісно, порівняно з піхотою, лікарям гріх жалітися, що вони тяжко працюють. Але, гадаю, такі умови роботи на психіку впливають.
І друга емоція, якою треба поділитися. Коли працюєш відносно недалеко від лінії зіткнення, твої умовні пацієнти — зовсім поруч: отой лісок, оте село, де стоять наші. За ними — вже ворог. Йому до тебе — хвилин десять, якщо хлопці пропустять. І щовечора, лягаючи спати, ти розумієш, що завтра прокинешся лише завдяки тому, що в цьому ліску хтось стоїть на смерть і не пускає ворога. Це небувале відчуття залежності від іншого. І неабиякого страху насправді.
Тож коли цих бійців привозять до тебе пораненими, ти зустрічаєш їх зовсім не так, як у мирний час. У київській лікарні тобі привозять пацієнта, з яким треба працювати. Це — робота, морока, клопіт, безсоння, втома. Тут тобі привозять рідну людину, завдяки якій ти залишився живим. Ти дивишся на її рани й розумієш: ця людина прийняла кулі й уламки, які летіли й на тебе також. І їй там було незмірно тяжче, ніж тобі, але боєць виконав свою роботу якісно.
Це мене дуже мотивує. Саме такими очима я зараз дивлюся на військових. І це принципова відмінність моєї лікарської роботи до 2014 року й тепер.
— На жаль, довозять не всіх. Значна кількість поранених гине на шляху до отримання кваліфікованої медичної допомоги. Найчастіше — через великі крововтрати. Про що тут більше: про недостатню підготовку бойових медиків чи бійців, які опиняться поруч із таким пораненим? Про погане медичне забезпечення? Чи про нестачу евакуаційного транспорту, який, коли його знищено вогнем противника, не реєструють як виведений із ладу до офіційного розслідування, що може тривати до пів року?
— Все не так. Тил існує в трохи спотвореному медіа та соціальними мережами світі. Картинка щодо військової медицини відображається вкрай неадекватно. Реальність геть інша. Мабуть, природно шукати прості відповіді й пояснення складних речей. Але тут так не працює.
Хочу навести передусім три філософські тези, що є загальними правилами.
По-перше, втома не є мірилом роботи. І якщо хтось дуже втомлюється, це може відбуватися тому, що він робить дурну роботу й ресурс розподіляється неправильно. По-друге, втрати часто не є пропорційними. Ми втрачаємо поранених, яких не мали б утратити за жодних обставин.
Коли боєць дістає поранення, несумісні з життям, його вже ніхто не врятує. Таких поранених багато. Вони гинуть або відразу після травми, або дуже швидко після неї. І це не залежить від якості допомоги. Є анатомічні пошкодження, що завжди закінчуються смертю.
Але є так звана попереджувана смерть, якої могло б не бути, якби було проведено всі адекватні ситуації заходи. Гасло тактичної медицини — нульовий відсоток попереджуваної летальності. На жаль, багато поранених гине через недосконалість допомоги, некомпетентність і відсутність навіть базових знань, помилки, досить часто — елементарні. Такого не має бути. Й це кепсько.
По-третє. У нас іде війна, в якій ми захищаємо себе, своє право на існування, свободу, наші цінності. Й досить часто через правильність цієї боротьби те, як ми це робимо, медіа автоматично сприймають так само правильним. Це — велика помилка.
— Наприклад?
— Коли офіс президента до добору командувачки КМС (Командування медичних сил. — А.К.) долучає музиканта, волонтера, активіста й чудову людину, отримуємо особу, яка за своїми професійними та візійними якостями не відповідає посаді. Орієнтованість на особистість, а не на роботу системи, інституційну спроможність — цілком хибний підхід.
Бачимо народну депутатку, котра з якогось дива їздить на лінію зіткнення та спілкується з військовими. Виглядає гарно, але геть беззмістовно, й це шкодить.
Бачимо, що відомі волонтери, непересічні особистості можуть цілком щиро помилятися, маніпулювати й перекручувати факти, водночас надаючи своїй картинці дійсності набагато більшого розголосу, ніж це можуть зробити їхні опоненти.
Бачимо, як відомий добровольчий шпиталь чимдуж намагається ще більше розкрутити своє ім’я, хоча насправді не є кращим за інші.
Бачимо, як кваліфікований дитячий анестезіолог починає позиціонувати себе як батько тактичної медицини й вести курси. Він — чудовий лікар, але до тактичної медицини має дуже дотичне відношення, розповідає нісенітниці та зрештою шкодить.
Бачимо, як чудова юридична організація, створена хорошою людиною, подає пропозиції до КМС, і її аналіз щодо військової медицини є геть нерелевантним, а висновки — хибними.
Якщо говорити про медицину, то наше щире бажання врятувати кожного зовсім не означає, що ми робимо це правильно. Робота натхненого бойового медика або лікаря, який, покинувши цивільну лікарню, пішов добровольцем на фронт, сидить на стабпункті дуже втомлений, показує ноші в крові, є супермедійним, може бути некомпетентною й попри найщиріші наміри призводити до втрат поранених або каліцтв там, де цього не мало б бути. Таке трапляється часто.
Але спробуй про це сказати — й у суспільстві здіймуть ґвалт.
Суспільству дуже важливо усвідомити, що внесок у боротьбу, захист, реформи автоматично не робить усі подальші дії та висловлювання певної особи кращими чи більш значущими. Так само й доступ до ЗМІ, медійність, ведення соцмереж і популярність того чи того допису не роблять його правильнішим і змістовнішим. Це й мене стосується.
Тож, коли говоримо про втрати на фронті з погляду медицини, маємо чітко розуміти, про що саме йдеться.
— Звісно, я маю на увазі: чому гинуть поранені, які мали б вижити?
— Тут є ще така штука. Якщо спитати начальників шпиталів про те, які в них втрати, вони скажуть правду: в мобільних шпиталях, розташованих уздовж лінії зіткнення, виживають 99% поранених. Біда в тому, що вони цій цифрі щиро радіють, не розуміючи, про що вона насправді. А вона — про те, що з різних причин до шпиталю довозять не важких поранених, а тих, хто й так би жив.
Середня цифра виживання в шпиталі після операцій, без розуміння, кого було прооперовано, наскільки важкими були травми, ні про що не говорить. Це просто середня температура по лікарні.
А от якщо візьмемо, умовно, ізольоване поранення кінцівки, наприклад, усі поранення в ногу впродовж місяця, й порахуємо всіх, кого довезли до шпиталю, а хто загинув на полі бою; проаналізуємо причини загибелі: чи своєчасно було надано допомогу, чи була вона адекватною на полі бою, — тоді побачимо реальну картину надання меддопомоги в разі поранення в ногу. І, проаналізувавши причини загибелі, зробимо висновки: чи навчені бійці надавати цю першу допомогу під вогнем на полі бою й чи є чим їм це робити. Далі проаналізуємо: хто з поранених загинув у процесі транспортування, кому не було відновлено крововтрату, кого неправильно лікували в стабілізаційному пункті чи в шпиталі. Тільки так, аналізуючи й загиблих, і тих, хто вижив після поранення в певну анатомічну ділянку, зможемо говорити про те, наскільки правильно ми працюємо.
А просто подавати цифру, що в шпиталях виживають 99%, — це маніпуляція. І, на превеликий сором, командувачка КМС мала необережність про це говорити навіть на міжнародних зустрічах.
— Поговорімо детальніше про кожну з причин. Чому поранені, які мали б вижити, гинуть? Що у нас із підготовкою бійців? Ми ж наче йдемо до стандартів НАТО?
— Ми туди не йдемо й ніколи не йшли. Це — наче гра в картковий будинок. На кому будинок завалиться, той і програв. Так само і з реформами. Посадовці, які хочуть їх проводити, намагаються витягнути таку карту (реформу) й так, щоб усе залишилося як було.
От чим займався Мінсоц під будь-чиїм керівництвом весь час, упродовж якого ми говоримо про МСЕК чи ВЛК? Рівень його реформи — заміна в нормативних документах слова «інвалід» на словосполучення «особа з інвалідністю». Проте на ліквідацію хабарів і відкатів у системі це ніяк не впливає. Туди ніхто не хоче лізти, бо постраждає багато «поважних» людей.
Щодо військової медицини, перша організація, яку потрібно ліквідувати, а людей, до неї дотичних, люструвати, — це Військово-медична академія. Функція цього штучно створеного конструкту незрозуміла. В ньому немає нічого ні військового, ні медичного, ні академічного. Люди, які сидять там на бюджетних посадах, некомпетентні. Показник їхньої ефективності — видання методичок і підручників, яких ніхто не читає.
До війни військові лікарі не були кращими за інших, бо їх ніхто до пуття не навчав. Вони завжди працювали в шпиталях кількох міст. Парадокс полягає в тому, що військові хірурги ніколи в житті не лікували травм, і це нікому не заважало. В Києві з ножовими та вогнепальними пораненнями, після тяжких ДТП завжди везли в 17-ту лікарню та ЛШМД. Тим часом у військовому шпиталі лікували грижі та холецистити, проводили планові видалення вен військовослужбовцям і членам їхніх родин.
І лише починаючи з 2014 року там почали з’являтися лікарі з досвідом. Але загалом військова медицина в нас завжди пасла задніх. Тепер, у війну, ці люди без адекватних знань, левова частка — без знання англійської мови, починають заново вчитися хірургії та повторювати всі помилки, з яких світова хірургія вже зробила висновки.
Заради справедливості треба сказати, що нині вже є кілька цілком гідних місць. Є дуже достойні лікарі, відділення, шпиталі, які організували роботу на хорошому рівні.
— Можемо їх назвати?
— Передусім Харківський шпиталь. Є гарні паростки військової медицини в Запоріжжі. Окремо трапляються справжні профі по лінії зіткнення. У декого я б сам радо повчився. Але на загал ми ще дуже далекі від практик, які є в сучасних шпиталях і лікарнях світу.
— Що з Дніпром?
— Хотілося б краще Сумно, але факт.
Ключова річ, яка мала б бути зараз, — це ставлення до пораненого, як я вже казав. Воно багато що змінює під час надання допомоги.
У Мечникова кажуть: «Через нас проходять тисячі». І якщо хтось зауважує, що вони помиляються, відразу звучить дуже небезпечний аргумент: «А скільки ви таких прооперували?».
Так, справді, Мечникова пропустила через себе найбільше поранених загалом. І нам не хочеться вірити, що їх усіх лікували неякісно. Що кращим міг бути сервіс, ставлення до людей. Що якість хірургічної, медичної допомоги там є середньою. Що в сучасному світі медичні рішення ухвалюють і оперативні втручання виконують інакше.
Вони завалені, в них постійний потік пацієнтів, до них — купа уваги, і спробуй їх покритикувати. У відповідь: «А хто ти такий?»
Цей аргумент звучить навіть під час спілкування з іноземними колегами, які хапаються за голову, коли до них на лікування потрапляють пацієнти з України. На жаль, у випадку зі шпиталем величезна кількість поранених не призводить до еволюції способів лікування. Від удосконалення їх захищає величезна кількість людей, не дозволяючи критики.
— Стабпункт і шпиталь — більш віддалені етапи. Чимало поранених гине через неправильне надання допомоги вже на первинному етапі. Це залежить від бойових медиків чи бійців, які опиняться поруч. Чи вміють вони, наприклад, накладати турнікет? Якщо так, то де цього навчились? І що для цього зробила держава?
— Загалом ми дуже мало вчимося. Це стосується і хірургів, і бойових медиків. Курс бійця-рятувальника — щось середнє між звичайним бійцем і бойовим медиком — це 40 годин навчання тактичній медицині. Я впевнений, що на сьогодні їх не проходить ніхто.
— А в нас держава взагалі визнає бойових медиків? Вона зобов’язує їх проходити навчання?
— Формально навчання є. Хтось когось якось готує. Але це підміна понять. Звичайного бійця готують заледве. Бійця-рятувальника — ну, щось таке. Бойового медика, якщо два дні повчили, то вже щастя. І війна, масштаби агресії тут не є виправданням. На вибудовування системи було дев’ять років.
— Де і як їх готують?
— Якщо ви формально запитаєте, чи є в бригаді бойові медики й чи пройшли вони курси, відповідь буде ствердною. Але почніть вивчати деталі: скільки годин було витрачено на навчання звичайного бійця? За «натовським стандартом» звичайний має прослухати семигодинний курс, боєць-рятувальник — сорокагодинний. Цього не було дотримано майже ніде.
А хто ті інструктори, які навчали?
Зараз є чимало волонтерських ініціатив. Іноді в них дуже пристойний рівень викладання. Багато громадських організацій беруть це на себе й частково компенсують проблему. Але для її системного вирішення потрібно для початку визнати, що в нас щось не так із навчанням і підготовкою бійців, бійців-рятувальників, бойових медиків і навіть хірургів.
За участю Мар’яни Безуглої було створено тренувальний центр. Він провалився. Бо це некомпетентна й надміру активна людина, яка ніколи не доводить справи до кінця й дуже цим шкодить. Тренувальний центр у Десні, до якого Безугла також була дотична і який починався досить оптимістично, на превеликий жаль, теж згорнувся. Він не виконав своєї функції, бо, власне, системних змін, вимог щодо підготовки, інструкторів — того, що змінило б якість і результат надання допомоги, — не було прописано. Тренувальний центр тримався на ентузіазмі двох-трьох фантастичних інструкторів. Один із них — Женя Храпко — загинув у червні 2022 року.
Минулого року німці підготували фантастичний курс для хірургів, який коштував сотні тисяч євро. І запропонували КМС прислати на навчання 16 хірургів. Відповідь була: 16 не треба, приїдуть восьмеро. Кажуть, німці були шоковані. Добре, що на навчання відправили таки 16. Але реальна потреба — 160. Хірурги, які туди поїхали, включно з головним лікарем Міноборони, були в захваті.
Те, як насправді мало ми вчимося й не усвідомлюємо цього, можна запросто екстраполювати на все суспільство. Цієї потреби не усвідомлюють, щиро не розуміють ті, хто міг би ухвалити рішення про навчання. Те саме — й щодо бойової підготовки.
Але, варто зазначити, на те, що ми погано готуємо бойових медиків, є об’єктивні та суб’єктивні причини.
Щодо суб’єктивних. По-перше, нам їх треба дуже багато, ми згаяли час і не робили цього раніше. В нас мало ресурсу, готувати треба швидко, й часто на це немає навіть 40 годин.
Тепер про об’єктивні. Навіть коли навчання проводили американці й британці, вони робили це з урахуванням попередніх конфліктів. Американський стандарт підготовки не враховував того, що пацієнт може потрапити до лікарні за 4–24 години після поранення. В американській армії це відбувається впродовж перших тридцяти хвилин. Стандарт передбачав навчити бійця накладати турнікет. Знімати або міняти його мали бойові медики. Так навчають в усьому світі. І лише війна в Україні показала, що боєць на полі може фізично не мати змоги потрапити до бойового медика. Нині в нас із цим велика біда.
КМС підготував, а Залужний уже підписав наказ про зміни в підготовці та наданні допомоги. В США цю проблему також недавно обговорювали на найвищому рівні. Незабаром з’являться публікації та зміни в програмі навчання американської армії.
— Чи є у вас запитання щодо складу аптечки? Які? Чому склад аптечки досі не змінився? Від кого це залежить?
— Почну з першопричин.
Командування медичних сил — це виконавчий орган при Генштабі. Воно не представлене в уряді й не має жодних повноважень із законодавчої чи будь-якої іншої ініціативи щодо формування політики у військовій медицині. Воно лише виконує вказівки Міноборони та МОЗ.
Міноборони та МОЗ через відкат реформи держслужби більше не мають відповідних директоратів, які б формували політику, здійснювали аналіз, писали нормативку й могли б, зокрема, сформувати стандарти аптечок, навчання та забезпечення. Тобто політику в галузі військової медицини нема кому формувати фізично.
Через свої особистісні та компетентісні характеристики, лояльність, запопадливість і відсутність власної візії керівники обох міністерств не мають бажання щось змінювати. Ситуація така, що й міністр оборони, й міністр охорони здоров’я, й командувачка КМС, і начальник шпиталю — взагалі будь-хто на посаді сьогодні чомусь сприймає це як винагороду за попередні заслуги, за лояльність. І своїм завданням вбачає виконання вказівок та існування в структурі, а не її зміну.
А роль міністрів оборони і охорони здоров’я в державі — нести зміни. Вони мають ресурс для аналізу ситуації. Але цього не відбувається зараз. Як наслідок, наше суспільство залишається радянським квазісуспільством, а армія — маленькою Червоною, яка не може перемогти велику Червону армію.
Нині перед лікарем стоять інші завдання. Не просто виконати свою роботу, а врятувати такого пораненого, який у Росії помре; щоб боєць, який залишиться калікою в Росії, в нас таким не став. Треба лікувати краще й рятувати більше, ніж це роблять росіяни.
Якщо такого завдання перед лікарем не стоїть, він не наближає перемогу. А для цього він має переглянути власні підходи, почати вчитися, нарешті вивчити англійську мову. І для початку це потрібно усвідомити. На кожному етапі. Ми повинні впроваджувати стандарти, організовувати забезпечення. Наші зимові куртки мають бути тепліші за кацапські. Кожен з нас має виконувати свою частину роботи краще, ніж візаві по той бік фронту. Хоч ким ти є.
— А що у нас із медзабезпеченням?
— Однією з перших постанов МОЗ Уляни Супрун 2016 року були зміни до стандартів військової аптечки. Якщо раніше стандартом був джгут Есмарха, то новий стандарт дав Міноборони й військовим суб’єктам господарювання право закуповувати натовські аптечки.
Але що робило Міноборони? Замість купляти американські турнікети, воно наповнювало аптечки товарами російської «АВ-Фарма» та непотрібними й шкідливими джгутами «Київгуми». Кожен рід військ, кожна бригада купляли, що кому заманеться. І тут немає злого умислу Резнікова чи Безуглої. Це за відкати робили «маленькі українці», які відповідали за закупівлі. Підлі, жадібні й геть аморальні, вони закуповували все підряд.
Тож із 2016 року стандарт є. Його можна трохи вдосконалити щодо медикаментів, бо підходи змінилися. Але й зараз ніхто не забороняє якійсь бригаді закупити американські фірмові аптечки.
Тут також є об’єктивні та суб’єктивні причини. Є мобілізований начмед бригади чи батальйону. Він розгублений і ще не розуміє, що робити. Йому кажуть прийти й отримати аптечки. Він отримує й підписує папери — ну, що видали, те видали. Й дуже мало хто відмовляється ставити свій підпис. Для того, щоб до аптечки не потрапив непотріб, конкретний чиновник чи начмед має встати й сказати: «Ні, так не буде». І такі є. Завдяки таким начмедам, закупівельникам і командирам є чудово забезпечені бригади.
— Що з переливанням крові?
— Тут не все так однозначно. Це величезна й спекулятивна тема. І тут я захищатиму КМС.
У мене є кілька запитань, якими я можу пояснити свою позицію стосовно крові.
Чи відомо нам, скільки тисяч бойових медиків є на лінії зіткнення? Чи відомо, хто і як готував їх переливати кров (і чи готував)? Чи мають вони достатню кількість годин тренувань, чи вміють визначати потребу в переливанні крові й робити його правильно, щоб не вбивати кров’ю (тут мінімальний термін навчання обчислюється тижнями)? Дай боже, щоб бойовий медик в Україні, з його компетенціями та рівнем підготовки, зараз навчився виконувати конверсію турнікета.
Ну й останнє: де взяти стільки крові?
Тому весь цей кров’яний галас, на жаль, більше шкодить. І спробуй це скажи. Через надзвичайну медійну популярність тих, хто його здіймає, тебе тут-таки заб’ють ногами. Проте всі кадри й дописи в соцмережах про успішне переливання крові пораненим, які я бачив, свідчать про очевидні лікарські помилки, зокрема й про непотрібні переливання.
Між тим, найгіршим є те, що кров не переливають лікарі на стабпунктах. Там, де є холодильник, зігрівач, усі компетенції та можливості логістичної доставки, кров переливають в одному з десяти випадків у кращому разі. І це величезна проблема. Через некомпетентність і нерозуміння лікарі цього не роблять. Багато мобілізованих лікарів ніколи в житті цього не робили, тож вони бояться. До того ж кров треба списувати, заповнювати купу паперів. Простіше направити пацієнта на наступний етап — до шпиталю. Й оце справді огидно.
— Як відбувається евакуація? Чи всі розуміють свої ролі та завдання? Чи налагоджено цей маршрут?
— Тут усе набагато краще, ніж зазвичай описують. Насправді найбільше в евакуації мене бісить не стільки її організація (з нею якраз проблем немає), скільки той факт, що армію забезпечують автотранспортом за залишковим принципом. Мене завжди вкурвлює, коли на дорогах тилових міст бачиш нові машини, а на війні — закуплені волонтерами, розбиті, з правим кермом. Сьогодні ми використовуємо неброньовані машини. Хоча на війні в принципі весь транспорт має бути броньованим. І поранених, згідно зі стандартом, потрібно все ж таки забирати в безпеці.
Це виглядає приблизно так, ніби родина купила нову квартиру й замість того, щоб поставити двері, придбала якісь дорогі, непотрібні цяцьки й гралася ними. А потім: «Ой-йой! До нас лізе п’яний сусід».
То, може, все-таки насамперед розробимо державний механізм адекватного забезпечення армії?
— Як держава дбає про поранених? Чи є в нас реабілітація? Якщо є, то в яких закладах?
— У держави завжди є бажання щось створити, аби перерізати червону стрічку. Реабілітаційний центр не є винятком. Але реабілітація після нейротравми — це одна історія. Після поранень кісток, кінцівок — геть інша. Крім того, пацієнту потрібно проходити відновлення щодня. Тобто реабілітолог, кінезіотерапевт, масажист, лікар фізичної терапії та реабілітації мають бути доступні там, де пацієнт живе. Пораненому треба знову навчитися ходити. І він не може їхати до Львова, бо там перерізали червону стрічку й створили супермодний центр суперпротезування. Гаразд, там йому зробили протез. Але що далі? В містах і містечках, куди повернеться ветеран, фізично немає людей, які б могли займатися реабілітацією.
Тому основна проблема — не створити центр реабілітації, а навчити реабілітологів. Нашою новою українською релігією взагалі має стати навчання. І з цим — велика біда. Бо, як я вже казав, ми не усвідомлюємо нашої потреби вчитися. Не розуміємо, як далеко ми від тієї реабілітації, якою вона мала б бути.
— Що МОЗ та НСЗУ мали б зробити для цього?
— Дві речі. Перше — встановити вимоги щодо навчання. І друге — щоб усе це не перетворювалося на Військово-медичну академію, на профанацію навчання й непотрібну формальність. Ми маємо впродовж деякого часу прив’язуватися до західних систем навчання.
Тут є ще така штука: наші європейські колеги питають, чому ми відправляємо лікуватися за кордон так мало поранених, а коли відправляємо, то чому так пізно. Європейські й американські лікарні в Європі, де спеціально під нас було створено відділення, стоять порожні. Для безкоштовного лікування українських ветеранів виділяють фінансування, а Україна їх не направляє.
— Чому?
— Рідкісний випадок, коли я не маю претензій до МОЗ. Міністерство сьогодні налагодило схему відправлення за кордон, і це доволі просто. Для цього потрібен лист із лікарні, де перебуває пацієнт, про те, що він потребує лікування за кордоном. Що в голові в начальників шпиталів, я собі не уявляю, але таких листів на сьогодні набагато менше, ніж спроможностей Європи прийняти наших поранених на лікування. Бо це морока, треба заповнювати папірці. Байдужість і некомпетентність.
Два слова, які сьогодні мали б бути витатуйовані в кожного українця, — «небайдужість і компетентність».
— Чи повністю держава оплачує лікування військовослужбовців, які отримали мінно-вибухові травми, з ампутаціями?
— Цього я не знаю. Всі поранені, які мають стосунок до моєї частини, доглянуті, й мови за копійку не велося. Якщо такі випадки й траплялися, я їх не відстежував.
Знаю, що київські монстри «Оберіг» і «Добробут» безкоштовно надають допомогу пораненим. Другий це афішує, перший – ні, але там, здається, навіть відкрито ціле відділення для тяжкої черепно-мозкової травми. І всі, скажімо так, медійні випадки — сліпих поранених, без рук, без ніг, тобто найтяжче, нині забирає «Оберіг». Загалом маю враження, що приватники поводяться досить шляхетно, й мене це дуже зворушує.
— 11 млрд грн невикористаних коштів було повернуто минулого року до бюджету. Куди, на вашу думку, мали б перенаправити ці кошти МОЗ і НСЗУ?
— Звісно ж, на армію насамперед. Двір починається з паркану, й безпека — на першому місці.
Не знаю, чи можна про це говорити, але ми воюємо коштом платників податків США. Так, Будапештський меморандум, міжнародна підтримка. Так, безпрецедентна ситуація атаки ядерної держави на неядерну. І ми ніби очікуємо, що весь прогресивний світ нам допомагатиме. Але що ми самі робимо, аби стати сильнішими?
Наразі ми поводимось, як дитина, якій справді дуже болить, вона плаче, кричить, і їй допомагають дорослі. Як країна ми не виявляємо спроможності переглянути свої заробітки й витрати, податкову політику, державну підтримку.
Чому має терпіти солдат і піхотинець, а не людина в тилу? Якщо воює лише армія, ми програємо. Наша свобода — це наша постійна залученість до організації свого життя.
— Тут доречно поговорити про ротацію. Наскільки вистачає запасу витривалості? Де брати заміну й поповнення? Чи людських медичних ресурсів достатньо?
— Я скажу непопулярне: медики мають заткнутися й не плакати. Піхоті гірше. Звісно, перебуваючи в зоні бойових дій, медик ризикує бути поціленим. Так, серед моїх колег — багато загиблих. Не кажучи вже про бойових медиків, на яких і тягар, і небезпека найбільші. Порятунок життя пораненого від них, до речі, залежить більше, ніж від хірурга (див. малюнок. – А.К.). Найголовніша роль тут — у військового: якщо він опинився поруч, наклав турнікет і зупинив кровотечу, то врятував пораненого. На другому місці — бойовий медик. Ці двоє людей відповідають за 90% всіх випадків виживання.
Від майстерності хірурга залежать лічені відсотки. Хоч би скільки я оперував пацієнтів, хоч як тяжко втомлювався, я оперую їх лише тому, що їх до мене довезли живими. А сталося це завдяки роботі бойових медиків. Тому вони – мої герої.
Лікар на війні – складна та ризикована робота. Але робота. Воює піхота. Тому жодних потурань нам — і щодо навчання, і щодо роботи, і щодо ротацій — бути не має. Ми маємо резерв працювати на порядок ефективніше, більше, краще. Ми повинні більше вчитися. Ми недопрацьовуємо.
— Якщо все так погано, то завдяки чому все тримається? Чому не розвалилося?
— Завдяки солдатам і офіцерам, які сумлінно виконують свою роботу. Мовчки, без зайвого галасу та показухи. І навіть у КМС та МОЗ є трудяжки, маленькі й непомітні, які не стають героями репортажів, але якісно працюють. Завдяки бойовим медикам, які витягують поранених із самого пекла. Ми не знаємо їхніх імен. Але Україна досі стоїть завдяки таким солдатам і офіцерам, які виконують свою роботу трохи краще, ніж ми від них цього очікували.
Нещодавно мені довелося оперувати пацієнта з дуже тяжким, загрозливим пораненням судини на кінцівці. І вже в операційній, знявши пов’язку, яку наклав бойовий медик, я побачив, наскільки якісно було зупинено кровотечу тампонуванням. Бойовий медик зорієнтувався і зробив усе бездоганно. Я зателефонував до бригади й попросив передати мій захват. Він урятував цього пацієнта, не я. Мені було просто в операційній.
Зазвичай ми звертаємо увагу на складні випадки, переживаємо через втрати. Акцентуємо увагу на недоліках. Водночас, попри пекельну роботу, я часто чую, що бойові медики виїжджають за кордон і навчаються. І це комплімент і бойовим медикам, і системі. Це викликає повагу й радість.
У медицині ЗСУ з’явилися точки зростання. Півтора року тому так не було. Не відкидаючи всієї моєї критики, всіх недоліків, варто згадати й про позитив. І про суперпрофесійних лікарів на стабіках, і про непомітну, але вкрай важливу роботу офіцерів КМС, які займаються евакуацією. Цю систему — шляхи, передавання даних про пораненого, взаємодію з цивільними закладами й відстежування долі пораненого на всіх етапах — за півтора року налагоджено з нуля. Задля можливості аналізувати, просити допомоги та якось адаптуватися до викликів, які несе війна.
Можливо, не без помилок і труднощів, але скелет системи, який можна вдосконалювати, створено. Вона не посипалася, встояла. Загалом я б позитивно сприймав і розголос медичної теми в суспільстві, й критику, й сварки. Це добре, бо допомагає вдосконалювати систему. Ми переможемо тоді, коли серед українців не залишиться людей небайдужих. Що більше українців так чи інак долучається до допомоги армії, вирішення проблем і ЗСУ, й медичних сил зокрема, то більше це наближає нас до перемоги. Але для цього потрібно усвідомлювати наші вади, обговорювати й шукати шляхи вдосконалення компетенцій і знань.