Подолати провінційність: невизнана криза української гуманітаристики як перепона до відновлення
Урядовці та експерти стратегують щодо реформування української освіти, проте вже озвучені ідеї на диво більше нагадують радянські підходи. Зокрема, нещодавно міністр цифрової трансформації Михайло Федоров зазначив, що пріоритетами мають бути природничі науки (science, technology, engineering and math, STEM). І це, безумовно, так. Бо країні потрібні люди, які будуть перезапускати, відновлювати і відбудовувати. Однак відбудовувати потрібно не лише тіло країни, а й душу. Тому без уваги не мають залишатися переважно провінційні суспільно-гуманітарні дисципліни. Тим більше що в умовах гібридної війни Росії проти України не лише технології, а й історія, культура, економіка та мова стали інструментами боротьби.
Тож чи можлива успішна Україна в умовах невизнаної кризи суспільно-гуманітарних дисциплін?
Українці продовжують користатися зі стереотипу, що гуманітарії — це ті, хто не дуже розбирається в математиці, а це є фундаментально помилковим і перешкоджає розвитку критичного мислення та критичних досліджень, необхідних для успішного розвитку окремих громадян і держави загалом. Спрощення всіх суспільно-гуманітарних наук до незнання математики є радянською спадщиною. У СРСР гуманітарні дисципліни існували лише для ретрансляції комуністичної ідеології. Проте світова наука в цих галузях націлена, радше, на критичне переосмислення нашого розуміння людини і суспільства, взаємодії людини та технологій, а також людини й навколишнього середовища, що наразі є надзвичайно актуальним для України.
Під час дослідження трансформацій українських гуманітарних дисциплін за підтримки Української асоціації дослідників освіти я мала розмови з лідерами української наукової спільноти, і один із учасників дослідження влучно зазначив, що в Європі гуманітаріїв характеризує, швидше, знання чималої кількості іноземних мов. Розвиток навичок володіння іноземними мовами (причому не лише англійською) є вкрай важливим для майбутнього України.
З часу повномасштабного вторгнення ми особливо сильно відчули потребу впливати на глобальний дискурс — як у політиці, бізнесі, так і в науці. Українське суспільство було шоковане відведеними нам трьома днями на падіння Києва. Навіть після здобуття незалежності більшість українців мали вкрай обмежений досвід спілкування з іноземцями, але російські обстріли змусили численних біженців стикнутися зі світовою зачарованістю російською культурою та імперською спадщиною. І топові світові університети пропонували позиції українським науковцям, які постраждали від війни, наряду з російськими та білоруськими дослідниками. Роздратованих русоцентризмом українців часто не розуміють, адже легенда про нашу єдність із російським народом пропагувалася Москвою від Сан-Франциско до Пекіна протягом століть. На відміну від України, яка відмовляється визнати кризу гуманітарних дисциплін, росіяни системно вкладають ресурси у формування ідеологічно правильного знання як усередині їхньої країни, так і за кордоном (про що раніше згадував Сергій Квіт у матеріалі для ZN.UA). У результаті іноземцям важко навіть уявити світ, у якому Росія не відіграє домінантної ролі.
Лише через активну участь українців у дискусіях за кордоном ми зможемо забезпечити сталу дерусифікацію розуміння України та загалом Східноєвропейського регіону в світі. Антиімперська та постколоніальна перспектива України потрібна, щоб стимулювати переосмислення російської культури та історії за кордоном. Від цього напряму залежать безпека та міжнародна підтримка нашої держави.
Звісно, українські інститути пропонують курси, які пояснюють специфіку нашої історії та культури. Наприклад, Український науковий інститут у Гарвардському університеті вже понад 50 років проводить літню школу з україністики. Проте війна чітко показала, що цього недостатньо. Українці мають активніше взаємодіяти зі світом, володіти більшою кількістю іноземних мов, пояснювати наслідки російської агресії не лише в англомовних країнах, а й, зокрема, в країнах Південної Америки та Азії.
Проте відмовитися від існуючого колоніального розуміння України недостатнього для нашого успіху, — українці мають запропонувати світові нові сенси. І саме їхнім формулюванням займаються науковці в суспільно-гуманітарних науках. Сьогодні на прикладах відомих українських істориків, таких як професори Сергій Плохій та Ярослав Грицак, ми бачимо, як гуманітарії змінюють уявлення про Україну як у нашому суспільстві, так і за кордоном. Також історики, журналісти та правники збирають свідчення про злочини росіян в Україні для майбутнього притягнення агресора до відповідальності. Звісно, перемогу неможливо уявити без інженерів, але так само малоймовірно досягнути справедливого миру без гуманітаріїв.
На жаль, переважна більшість гуманітарних дисциплін і досліджень в Україні перебуває в кризі вже майже століття. Після 70 років радянської ідеологізації та цензури незалежна Україна робила недостатньо для відновлення гуманітарних дисциплін. Науковці набували академічної свободи через свою неважливість для державних керманичів. Наприклад, фундаментальні філософські праці перекладаються коштом приватних ініціатив фундації «Міжвухами» та видавництва «Темпора». Чимало цензурованих у СРСР праць українських інтелектуалів і письменників залишаються недоступними і науковому, і широкому загалу. До прикладу, лише торік нарешті було видано повне зібрання творів Лесі Українки.
У сьогоднішніх умовах розвиток гуманітаристики дуже складний. Викладацьке навантаження в університетах не дає змоги ані переглядати зміст освітніх програм, ані проводити наукові дослідження. Зокрема, професор Українського католицького університету Олександр Пронкевич наголошував під час нещодавнього онлайн-семінару, що його колеги в державних університетах викладають по 16 курсів на семестр. Таке викладацьке навантаження унеможливлює будь-яку іншу роботу навіть із перегляду освітніх програм, які часто не забезпечують студентів необхідними навичками критичного мислення. Якісна суспільно-гуманітарна освіта має підготувати фахівців, здатних розв’язувати складні соціальні проблеми, такі як формування повоєнного суспільного договору, реінтеграція переміщеного населення та тимчасово окупованих територій, подолання нерівності, побудова нових інституцій і процесів як у державному управлінні, так і в бізнесі тощо.
Українські дослідники потребують і більшої підтримки для здійснення дослідницької діяльності. На жаль, дослідження в суспільно-гуманітарних дисциплінах часто потрапляють у фокус громадськості лише через скандали з плагіатом у дисертаціях високопосадовців. Таким чином у суспільстві формується стереотип, що економічному розвитку сприяють лише технології та інновації, створені науковцями в природничих галузях знань. Проте економічний і технологічний розвиток України потребує і досліджень впливу технологій на суспільні процеси, людський досвід, приватність, свободу та інше. Українські дослідження в суспільно-гуманітарних дисциплінах системно отримують менше фінансування, ніж у природничих галузях знань, про що свідчать результати конкурсів Національного фонду досліджень України.
Підсумовуючи, Україна дійсно потребує нової стратегії реформування освіти. Проте важко уявити успішний суспільний розвиток без переосмислення ролі критичного мислення та спроможності розв’язувати комплексні суспільні проблеми. Водночас вирішення цих проблем не є виключно технологічним завданням. Ба більше, чимало потенційних рішень можуть перебувати поза межами України, тож потрібно вивчати досвід інших країн, опановувати іноземні мови та мати навички налагодження співпраці з колегами за кордоном. Деякі виклики, з якими стикається Україна, є взагалі унікальними, тож у студентів потрібно розвивати креативність, здатність мислити критично, виходити за межі відомого, щоб вони формулювали інноваційні рішення. Для цього необхідно визнати кризу в суспільно-гуманітарних галузях знань та інвестувати ресурси в переосмислення ролі цих дисциплін та їхній розвиток.