Реформа пенсійної системи України: шість кроків до прозорості та справедливості
Реформа пенсійної системи України: шість кроків до прозорості та справедливості

Реформа пенсійної системи України: шість кроків до прозорості та справедливості

Реформа пенсійної системи України: шість кроків до прозорості та справедливості

Проєкт Стратегії демографічного розвитку України на період до 2040 року досить скромно згадує про реформування пенсійної системи. Це має бути «модернізація пенсійної системи з метою посилення її фінансової спроможності та забезпечення гідного рівня пенсійного забезпечення» без уточнення напрямів цієї модернізації, тобто в звичному нині стилі «за все хороше, проти всього поганого». Як певне прояснення позиції Мінсоцполітики можна розглядати допис заступниці міністра Дарії Марчак, у якому підтверджується, що за нинішньої системи коефіцієнт заміщення, тобто співвідношення розміру пенсії до зарплати, не перевищує 30%. Це критичний показник, що свідчить про накопичення соціальної напруги. А от далі йдуть дещо маніпулятивні твердження, мовляв, у всьому винна погана демографія й наявна солідарна система, а отже, необхідно запровадити додатково обов’язкову накопичувальну систему, й пенсія буде гідною. Ексміністр соцполітики Андрій Рева парирує: демографічні проблеми характерні не лише для України, а й для всієї Європи. Однак величезний дефіцит українського пенсійного фонду зумовлений не тим, що пенсіонерів майже стільки, скільки працюючих, а тим, що застрахованих в обов’язковій пенсійній системі трохи більш як половина працездатних, та й то за більшість із них роботодавці платять, як із мінімальної зарплати, що вже само собою провокує оплату основної частини заробітку «в конверті»... Частка ж пенсіонерів не збільшується, а актуарний вік, тобто середній вік життя пенсіонера, навіть трохи знизився за останні роки і є на десять років меншим за середньоєвропейський показник. Тобто демографія тут ні до чого, — зробіть пенсійну систему привабливішою, й це прискорить вихід із тіні зарплат і, відповідно, внесків на майбутню пенсію.

Знов-таки сумнівним є висновок відповідальної чиновниці Мінсоцполітики про те, що в низьких пенсіях винна солідарна система й ситуацію врятує саме обов’язкова накопичувальна система. Якби було так, то чому зазнала краху розрекламована чилійська пенсійна система, чому європейські країни масово переходять із накопичувальної на умовно-накопичувальну систему? Чому міжнародні фінансові організації тепер не наполягають на впровадженні саме накопичувальної системи, справедливо зауважуючи, що крім відсутності низькоризикових інвестиційних портфелів в Україні, куди можна було б вкладати кошти з накопичувальної системи, сама її ідеологія містить глобальну суперечність між принципами вільної економічної діяльності та соціальних гарантій? Інакше кажучи, право людини на ризик вкладання коштів у проєкти з можливістю як виграти, так і втратити замінюється на обов’язок віддати гроші без гарантії хоча б зберегти їх вартість під час виходу на пенсію. Ба більше, МВФ в останніх Меморандумах про співпрацю з Україною прямо попереджає: жодних авантюр із пенсійною системою — баланс, як поточний, так і системний, має забезпечуватися внутрішніми ресурсами без їх вилучення на інші активності.

Слід згадати, що реформа ЄСВ 2015 року передбачала зниження цього соціального внеску майже на третину, що логічно супроводжувалося зменшенням ваги стажу теж на третину. І коефіцієнт заміщення очікувано впав до нинішніх 0,3. Тому, крім пропозиції запровадити скомпрометовану корупційну й неефективну фінансову піраміду під назвою «обов’язкова накопичувальна система», Мінсоцполітики мало б пояснити, чому просте збільшення внесків до Пенсійного фонду не може бути альтернативою? Тим більше, що для акумуляції коштів державний пенсійний фонд виявився найкращим інструментом порівняно з недержавними фондами, збереженням коштів на депозитах чи конвертацією у валюту. Та й можливість додаткових внесків на пенсію вже передбачена Пенсійним фондом і має хороші перспективи для користування громадянами — надійно, гарантовано, чесно.

Анонсування Мінсоцом намірів щодо запровадження накопичувальної системи через соціальні мережі можна вважати черговою спробою оцінити реакцію суспільства. Можна розраховувати на те, що в надрах міністерства розглядають й інші варіанти вирішення питання низької ефективності наявної пенсійної системи. Слід, однак, застерегти, що можливостей для маневрів тут небагато, адже найголовніший чинник — довіра суспільства. Що простішою, зрозумілішою та логічнішою буде така система, то краще її сприйматиме суспільство, то більшими будуть шанси на її успішне запровадження. Саме тому варто кинути погляд на практики забезпечення гідної старості до впровадження сучасних пенсійних систем.

До інтенсивної індустріалізації діяв принцип трьох поколінь. Це коли діди, батьки й діти живуть під одним дахом. Батько піклується про літніх родичів, показуючи приклад дітям та успадковуючи обійстя. Очевидно, що при цьому жодних коштів на старість не відкладали, — все в дітей. А от бездітні сім’ї змушені були акумулювати кошти, які часто знаходять у вигляді скарбів. Ставши немічними, тобто неспроможними забезпечувати поточну життєдіяльність, такі особи пропонували накопичені кошти для вкладення або через благодійні установи, якими традиційно були монастирі чи громадські заклади, або через оспіваний народом фіктивний шлюб старого парубка чи вдівця з молодою, але бідною дівчиною. При цьому поява дітей у такому шлюбі громаду не цікавила, головне, щоб доживання віку старця на гідному рівні було гарантоване. Але у всіх випадках відбувалась оцінка внеску та робились актуарні розрахунки поточних витрат на утримання особи з огляду на її фізичний стан і, відповідно, прогнозований час життя. А далі — як Бог дасть. Хтось помирав раніше, — його кошти йшли на утримання тих, хто пережив розрахований вік. Головна умова — жодного успадкування таких коштів.

Із бурхливим розвитком міст принцип трьох поколінь почав ламатися, — місця для життя непрацюючих немічних батьків було мало. Можливості для надійного збереження відкладень на старість були обмежені через інфляцію, банкрутство банків, кримінальні ризики. Та й загалом обсяги таких накопичень були низькими. Тому виникла потреба гарантувати державою накопичення, спочатку у сфері державної служби, згодом — для всіх, хто наймався на роботу. Звісно, це робилося шляхом фіскалізації, тобто встановлення додаткового податку для роботодавців, що їм, звісно, не подобалося. Допомогло загальне виборче право: оскільки голодні люди літнього віку схильні голосувати за катастрофічні для державного устрою ідеї, ті ж роботодавці домовилися з державою все-таки відраховувати кошти в пенсійну систему.

Крім проблеми акумуляції коштів на утримання в старості, бездітним особам потрібно було вирішувати питання збереження їх вартості, захисту від грабіжників та вибору інституції, яка мала б ними розпоряджатися (церква, громада, молода дружина). Коли держава запроваджує пенсійну систему, перед нею постають такі ж питання.

В Україні для збереження вартості вкладень їх індексують на середню зарплату на момент сплати, й відповідні коефіцієнти складаються під час розрахунку розміру пенсії. Захист від зазіхання на пенсійні кошти в накопичувальній системі анонсується через державний контроль та хеджування ризиків вкладень, що призводить до істотного здорожчання адміністративних витрат і, як свідчить практика, не гарантує захисту від зловживань із боку операторів системи, зокрема виведення коштів через «сміттєві» цінні папери. В закритій накопичувальній системі, яку інколи не надто коректно називають солідарною, гроші неможливо вкрасти, — поточні внески від тих, хто працює, відразу йдуть на фінансування поточних пенсій.

Загалом хоча пенсійна система першого рівня в Україні виглядає досить логічною, до неї скептично ставляться й роботодавці, й працівники. Вона заплутана й має низку суперечностей, які не було усунуто під час останнього реформування 2015 року. Крім необґрунтованого зниження ставки ЄСВ, систему не вдалося зробити універсальною — працівники силових структур, судді мають власні корпоративні системи, що серйозно ускладнює, зокрема, вільний рух робочої сили. Застосування індексу інфляції під час індексації не тільки виглядає методологічно необґрунтованим, а й загрожує економічними проблемами. Адже за високої інфляції пенсії індексуються, а зарплати — ні, тому поточний розрив між надходженнями та виплатами гарантований.

Зміни в пенсійній системі виглядатимуть радше не як глобальна реформа, а як корекція допущених раніше помилок, що має зробити її зрозумілою для пересічного громадянина, який би повірив у те, що держава його не дурить. Що його пенсія прямо залежить від вкладів на його індивідуальний рахунок, і вони захищені від інфляції. Для цього потрібно зробити декілька кроків:

  1. «Брутизація» зарплат — переведення внесків із нарахувань на фонд оплати праці безпосередньо в «тіло» зарплати.
  2. Перехід на облік не за зарплатою, а за внесками.
  3. Перехід на чітку формулу розрахунку пенсії з урахуванням актуарного віку.
  4. Розділення ЄСВ на внески в окремі фонди.
  5. Розділення пенсійного фонду як джерела виплат страхових пенсій та соціальної допомоги у зв’язку зі старістю.
  6. Політичним рішенням має стати збільшення частки відрахувань від зарплати принаймні до 27% для отримання коефіцієнту заміщення на рівні 0,5. Також слід переглянути розміри обов’язкових відрахувань від ФОПів. Нинішні внески від мінімальної зарплати не відповідають ані реальним можливостям, ані очікуванням людей, які мають активну життєву позицію (детальніше).

Життєвий цикл супроводжується втручанням держави в кожній його фазі — допомогою при народженні, захистом неповнолітніх, стимулюванням народжуваності, захистом ринку праці від недобросовісної конкуренції та свавілля роботодавців, забезпеченням гідної старості. І водночас держава має перейти від політики менторства до політики стимулювання раціональної поведінки людини для досягнення нею успіху та задоволення життям у власній країні.

Джерело матеріала
Згадувані персони
loader
loader