Народний артист України, співак і композитор Павло Дворський – пів століття на українській естраді. Соліст знаменитого гурту "Смерічка", автор пісень "Смерекова хата" та "Стожари", які стали легендарними.
В інтерв’ю OBOZ.UA музикант поділився невідомими сторінками з життя Назарія Яремчука, з яким пропрацював пліч-о-пліч 18 років. Згадав, як познайомився із Софією Ротару, а пізніше був свідком на весіллі її молодшої сестри Ауріки. А також розповів про своє сьогодення.
– Пане Павле, яким був для вас страшний день – 24 лютого 2022 року?
– Ми зустріли напад Росії на Україну в Чернівцях. За тиждень приїхав молодший син із родиною з Києва, вони в горах мають хату. Так і залишилися. Пізніше його дружина з донечкою виїхали до Італії, де перебувають і досі. Старший син з дружиною та дочкою – тут, у Чернівцях. Разом даємо концерти у складі родинного тріо "Стожари", що назвали на честь моєї відомої пісні, якій вже 46 років.
Стожари – це народна назва для зоряного скупчення Плеяди. Існує легенда, що якщо хлопець зустріне свою кохану під ясними стожарами, то вони все життя будуть разом. Ми співаємо "Стожари" на кожному концерті. Як і "Смерекову хату". Часто хлопці телефонують з фронту, я по вайберу виконую їм куплети своїх пісень. А вони беруть за плечі один одного і співають разом зі мною. От ніколи не думав, пишучи ці пісні, що вони будуть такими актуальними саме сьогодні.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що ще до 2014 року відчували, що війна неминуча…
– У 2011 році мене запросили на Сахалін у Росії. Я мав дати там три концерти, а також взяти участь у тенісному турнірі (Павло Дворський – майстер спорту з настільного тенісу. – Ред.). До речі, той турнір я виграв, що дуже образило усіх. Але справа не в тому. Коли почав співати українські пісні під час виступу, вони почали кричати, що нічого не розуміють. Я здивувався: скільки разів ми виконували "Червону руту", "Водограй" – і всім все було зрозуміло. Ні у Владивостоці, ні в Хабаровську, ні в Омську, ні в Калінінграді – ніде не сказали, що не розуміють. Я вважаю, що на той час вже була пророблена робота пропаганди з допомогою зомбоящика – телебачення.
А після концерту почалося ще дивніше. Ми сиділи за столом, пили каву, але жодних розмов про мистецтво чи взагалі про життя я не почув. Усе зводилося до того, що "Україна краде газ" і тому подібне. За столом був присутній священнослужитель. Я сподівався, що хоч він порушить якісь нормальні теми, але марно. І тоді я зрозумів, що роздмухується щось страшне. І у нас єдиний варіант – готуватися до спротиву.
Відверто кажучи, мої пісні і вдома, в Україні, час від часу вважалися так званим неформатом. І не тільки мої, а й Ніни Матвієнко, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Мареничів. У 1994 році, коли в мене планувався творчий вечір у Палаці "Україна", моєму продюсеру телефонували: "Не влаштовуйте націоналістичний шабаш!". Це тому, що я в той час співав "Баладу про Крути", "Гетьманський гімн", "За Україну". Так, ми вже мали незалежність, однак вона була крихка.
Хоча маю й інший приклад: у 1993 році ми поїхали з Раїсою Кириченко в Авдіївку Донецької області. На стадіоні було заплановано концерт для шахтарів. Люди охоче підспівували, стоячи вигукували "Слава Україні", прапор підняли над стадіоном – таке єднання було. А потім була задіяна величезна пропагандистська робота. І що згодом ми отримали – всім відомо.
– А правда, що ви відмовлялися брати участь у програмах російськомовних телеканалів?
– Якось я зрозумів, що телеканал "Інтер" запрошує на свої концерти україномовних виконавців, щоб рахувалося. Виступати майже не давали, просто використовували наші імена. Це була інформаційна війна, хіба не зрозуміло? А деякі мої колеги (не хочу називати прізвища) дивувалися: "Там же буде співати Меладзе! Давай підемо". А я, слухаючи це, думав: "Це ж як треба себе не поважати…"
Ця пропаганда, якою забивали наші мізки та досі отруюють російські, схожа на радянську, але страшніша, бо з появою інтернету з’явилося більше можливостей поширювати брехню. І що тільки не вигадують? Прийдуть – і Україна зустріне їх квітами. Ну в яку голову прийшла така нісенітниця? Але прості росіяни вірили.
– Згадуючи радянські часи, ви якось розповідали, що коли вперше поїхали на гастролі за кордон, зустрілися із старшим братом Назарія Яремчука, що мешкав у Канаді. Ще зізнавалися, що ця зустріч могла вартувати вам кар’єри.
– Коли Назарій дізнався, що я буду їхати, сказав: "Я тебе прошу, буде можливість, хоча кілька хвилин поговори з моїм братом. Це небезпечно, бо його вважають зрадником СРСР. Але він не зраджував Україну, слова поганого ніколи про неї не сказав, любить її, обожнює мову". Під час Другої світової війни Дмитро Яремчук очолював у Львові групу буковинських ОУНівців. А після війни, не прийнявши радянську владу, емігрував до Канади. Дмитро та Назарій – рідні брати по батькові, мами у них різні. Різниця у віці між чоловіками 37 років. Назарій народився, коли батькові вже було 64 роки.
Я сказав Назарію: "Якщо трапиться влучний момент, використаю його". А слідкували за нами органи за кордоном пильно: виводили з готелю, зразу садили в автомобіль, селили в таких місцях, куди людина з вулиці потрапити не могла. Але нам таки вдалося побачитися з Дмитром. Зустріч організували українці. В одному з ресторані була призначена репетиція нашого колективу перед виступом. Там серед звичайних столиків для гостей були ізольовані кабінки.
Мені сказали: "Голосно скажи, що йдеш помити руки, а сам прямуй у п’яту кабінку, там тебе чекають. Але не затримуйся, бо виглядатиме підозріло". Мені ті хвилини від напруження здалися вічністю. Ми обнялися, швидко розповів про Назарія, про його родину, творчі здобутки. Дмитро наголосив, що вірить у те, що вони неодмінно побачаться. І так сталося, що наступного року, коли ми вже поїхали на гастролі разом, брати зустрілися. Треба додати, що до цього вони ніколи вживу не бачили один одного.
– Ви вже встигли подивитися документальний фільм "Яремчук: Незрівняний світ краси", який нещодавно вийшов у прокат?
– Звичайно! Таке враження, що повернувся у ті роки, коли ми з Назарієм були разом – на гастролях, у життя, на відпочинку. Коли писали нові пісні, раділи разом нашим успіхам, переживали невдачі, проводжали друзів в останню дорогу… Цей фільм дуже важливий для молодих сердець, які, можливо, мало знають про Назарія. Але тепер побачать, як нелегко було в той час тримати українську пісню, коли інші здавалися і починали творити чужеземною мовою. А в нас були чудові композиції! Володимир Івасюк, Левко Дутковський, Олександр Злотник, Михайло Ткач, Микола Бакай – багато видатних митців.
– Поет Вадим Крищенко розповідав нам в інтерв’ю, що весь час вважав, що ви ніколи не співали російською, але ви зізналися, що були у вашому репертуарі такі пісні.
– У 1985 році нас зобов’язали видати композицію на Всесвітній фестиваль молоді та студентів, і ми написали з Юрієм Рибчинським російською "Корабель-Земля", пізніше вона була перекладена українською. Відмовитися ми не могли, бо були випадки, коли за подібне виганяли з колективу, вішали ярлики.
– У вас був період, коли були змушені видавати свої пісні під псевдонімом.
– У радянські часи митцям, які не були членами Спілки композиторів, дозволяли в концерт давати не більше однієї пісні. А моїх пісень співали багато, тому треба було щось робити. Тому я взяв псевдонім, причому так влучно, що багато хто думав, що це якийсь московський композитор – тож афера з успіхом проходила. Я народився на Дністрі, отож став Павлом Дністровським. Вступати в спілку не хотів, бо це накладало зобов'язання, ти ставав залежним. Хоча варто сказати, що там числилися і чудові композитори. Але я був молодий, мені хотілося свободи.
– Ви, ймовірно, бачили інформацію, що Софія Ротару та Василь Зінкевич відмовилися брати участь у фільмі про Назарія Яремчука. Чому так сталося, на ваш погляд?
– Не знаю. Софія Ротару та Василь Зінкевич – чудові виконавці і дуже багато зробили для української пісні. Про причини відмови треба запитувати у них особисто.
– Як ви думаєте, чому Софія Ротару не так активно, як інші українські артиcти, публічно виступає проти війни в Україні?
– Теж не можу достеменно сказати нічого про це. Можливо, причина в чомусь особистому чи замішане щось таке, що пов’язане з творчістю. Я думаю, що прийде час – і вона сама все розкаже. А щодо фільму… Ще будуть зніматися картини про Яремчука, у яких візьме участь і Ротару, і Зінкевич.
– Якою Софія Ротару запам’яталася вам замолоду?
– Ми познайомилися в 1966 році на конкурсі районної художньої самодіяльності. Я виступав за Кельменецький район, а Софія – за Новоселицький Чернівецької області. Вже тоді я побачив та почув, які в неї прекрасні творчі задатки. А потім вона почала співати в "Червоній руті" в Чернівцях. Я був добре знайомий з її покійним чоловіком Анатолієм Євдокименком. Він хотів, щоб я перейшов з ними пізніше в Кримську філармонію. Я подякував, але відмовився. Також мав пропозицію від лідера "Піснярів" Володимира Мюлявіна переїхати до Мінська. Теж подякував, але залишився в "Смерічці".
– Ваша дружина Світлана, яка теж була в "Смерічці" солісткою, свого часу дружила з Аурікою Ротару.
– Так. Ми із Світланою навіть були свідками на весіллі Ауріки з першим чоловіком. Церемонія проходила в Чернівцях, приїздила Софія. Що в неї не забереш – вона все життя дуже опікувалася своїми рідними. Батькам, сестрам, братам – усім дуже допомагала матеріально та морально. Вона молодець. Моя Світлана бувала в гостях у батьків Ротару в Маршинцях.
З Іво Бобулом та Лілією Сандулесою, коли вони були парою, ми підтримували теплі стосунки. Вони теж співали мої пісні. Дуже гарно вони разом виконують композицію мого авторства "Збережи любов". Коли жили в Чернівцях, ми часто зустрічалися. Вони до нас заходили в гості на каву, ми – до них. Ми і зараз підтримуємо зв’язки, вітаємо одне одного із святами.
З Назарієм Яремчуком у нас склалися родинні зв’язки. Він був хрещеним батьком мого сина В’ячеслава. Завжди на гастролях запитував: "А що краще Славкові купити?" І своїм дітям купував, і моєму сину. А по роботі то майже весь час були разом – місяцями пропадали на гастролях. Він був дуже комфортним у житті, ніколи не ставився ні до кого зверхньо, був дуже простим з людьми. Де ми тільки не давали концерти – і на тракторних бригадах, і в шахтах. Перед концертом для шахтарів я брав гітару, і ми йшли вранці на підприємство. Шахтарі виходили із забою, а ми співали для них просто на вулиці.
Згадую один цікавий момент у Тернопільській області. Перед виступом до нас підійшла одна жінка: "Назаре, Павле, я відповідаю за наших доярок у селі. Вони через роботу не зможуть прийти на концерт, але дуже хочуть вас послухати". Ми їдемо на ферму і виконуємо для працівниць кілька пісень. Жінки були в захваті! Я цю історію згадав, бо нещодавно мені її переповіла одна глядачка з тих країв на концерті: "Пам’ятаєте, був такий виступ?".
Зараз я підтримую зв’язки з дітьми Назара – Дмитром, Назарчиком, Марічкою. З його першою дружиною, другою дружиною. Хлопці співають мої пісні, я щиро радію їхнім успіхам. Ми час від часу десь пересікаємося на гастролях – бачилися в Іспанії та Італії.
– Не можу не запитати про ще одну вашу землячку – Ані Лорак.
– Коли вона була ще зовсім юною, брала участь в одному з конкурсів у Чернівцях, де дуже гарно співала українською. Я тоді був у складі журі. Ми дали їй першу премію, дуже раділи за неї. Після конкурсу у нас з нею була розмова. Я радив продовжувати співати саме українською, в неї дуже гарно це виходило. Але потім гроші зробили своє… Я не хочу засуджувати її, негарно, коли чоловік говорить про жінку погане. Нехай все, що сталося, залишається на її совісті.
– Наше з вами інтерв’ю кілька разів відкладалося, бо у вас весь час концерти.
– Так завжди було, але зараз виступів особливо багато, бо маємо великий запит на українську пісню.
– Ви часто буваєте з концертами і за кордоном. Чи правда, що там стомилися від війни, як це обговорюють у медіа?
– Два тижні тому ми були в Парижі, дали три концерти. Не побачив я ніякого стомлення: повні зали, люди з нами співали стоячи і, звичайно, донатили. Ми змогли завдяки цій допомозі привезти нашим хлопцям хороші подарунки. За кордоном дуже багато людей, які для нашої перемоги будуть робити все.
– Свого часу ви проміняли Чернівці на Київ, де прожили багато років, а потім знову повернулися в рідне місто.
– У Києві ми прожили 16 років. Зізнаюся, переїзд був непростим, я не один рік думав, їхати чи ні. А згодом вирішили поєднати навчання синів і мою роботу. Ми приїхали жити в столицю, коли мені було вже понад 50 років. Продали квартиру в Чернівцях, купили в Києві (зараз там живе наш син Славко). Діти вчилися, у мене було дуже багато творчої роботи. За цей період записав десять альбомів пісень. Жили в Голосіївському районі, який дуже нагадує Чернівці. Поблизу озера, парк. Меблі, паркет – все замовляли на рідній Буковині.
Але коли почався епідемія коронавірусу, вирішили повернутися додому. Тут все близько. До філармонії – дві хвилини, до театру – п’ять. Весь центр можу обійти за пів години. Маємо на Буковині багато друзів, недалеко від нас живуть мої сестри. У рідному місті нам все-таки затишніше, а в Київ – на записи та концерти – можемо приїжджати, коли необхідно.
Також читайте на OBOZ.UA, куди зникла і як живе найсексуальніша блондинка 90-х – співачка Астрая.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним українським композитором Олександром Злотником – про український паспорт Кобзона, знищення Мареничів і мовчання Ротару.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!