Україна мусить шукати нові доходи. Скорочення видатків нас не врятує

Україна мусить шукати допоміжні, бажано рентні, джерела доходів для фінансування своїх видатків: природні ресурси, логістика, енергетика, транспорт. Що завгодно як плюс до того, що ми маємо. Інакше ми навряд чи впораємось.

Економія на видатках хоч і виглядає привабливо, як партійний слоган на виборах, але точно не дасть бажаного ефекту. Об’єктивно, крім корупційної ренти, урізати нам нічого. А заробляти більше важко, для цього потрібно мати молоде й економічно активне населення, а не країну «старих і дітей».

Судіть самі, до війни демографічна структура України виглядала таким чином: люди старше 64 років — 17,4%, віком від 15 до 64 років — 67,4, до 15 років — 15,2%. Ключовий демографічний потенціал України був напрацьований у другій половині XX століття, і з того часу — провалля.

Тож після війни можна прогнозувати таку демографічну структурув Україні:

• старше 64 років — 40%;
• від 15 до 64 років — 48%;
• до 15 років — 12%.

Тобто літні люди і діти становитимуть більш як 50% населення із значним дисбалансом у бік старшого покоління. А це пенсії, медицина, освіта. А отже, видатки держави на ці напрями на рівні не менш як 15% ВВП.

Крім того, Україна витрачатиме після війни не менш як 5% на оборону і не менш як 2–3% ВВП на ветеранів та інші пільгові групи населення (сироти, ВПО тощо). Не менш як 5% ВВП доведеться витрачати на відновлення інфраструктури, зруйнованої під час війни.

Тобто навіть без вартості державного управління йдеться про витрачання мінімум 28% ВВП у вигляді держвидатків.

З урахуванням витрат на субсидії, державне управління, науку цей показник зросте до 30% ВВП.

Але ж у Аргентини виходить! Чому нам не піти шляхом реформ їхнього президента Хав’єра Мілея?

Що ж, спробуємо оцінити доцільність такого «копіювання».

Схожість у Аргентини та довоєнної України дійсно є.

«Сировинне прокляття» супроводжує обидві країни. Але проміжний фінал у кожної був свій: Аргентина на піку розвитку 2017 року досягла ВВП на рівні 641 млрд дол. і це поки історичний рекорд, а Україна 2021-го вийшла на максимальний рівень ВВП у розмірі 200 млрд дол.

При цьому у країн співмірний людський потенціал: населення Аргентини становить 46 мільйонів (але, на відміну від України, його чисельність лінійно зростає). А в Україні до війни 43,8 мільйона (хоча за «переписом Дубілета» — близько 37 мільйонів).

Треба ще додати, що, за параметрами своєї національної економіки, Аргентина була прийнята в клуб найбільш розвинених 20 країн світу — G20 і навіть проводила саміт цієї організації в Буенос-Айресі. А Україна в G20 «потрапляла» лише у, не до ночі буде згадано, програмі Януковича «Україна-2020» ( тобто входження у «двадцятку» не пізніше 2020 року).

Чи такі вже успішні реформи Мілея?

Хоч як дивно, реформи Мілея певним чином нагадують програми дій усіх наших урядів після 2014 року, точніше, меморандуми України з МВФ.

До речі, от із ким МВФ не матиме жодних проблем з погодженням умов кредитування, так це з Мілеєм. Все, що він робить, відповідає економічному мейнстриму фонду.

Мілей дотримується скорочення соціальних видатків (наука, освіта, медицина), зниження дефіциту бюджету, лібералізації імпорту, скорочення держвитрат на інфраструктуру, зростання комунальних тарифів, посилення сировинної спеціалізації економіки, масової приватизації. МВФ вимагає того ж самого.

Центральний банк Аргентини опублікував середньостроковий прогноз. Аргентинське песо девальвуватиме: з січневих 1042 песо за долар до 1205 песо наприкінці 2025-го, або на 18,1%. Інфляція 2025 року становитиме 25,9% (торік понад 120%). 2026-го вона знизиться до 15,3%, а 2027-го — до 10%.

Загалом низької інфляції, незважаючи на бюджетну рестрикцію, в Аргентині поки не буде, але уповільнення цінової динаміки з катастрофічних 220% (напередодні перемоги Мілея на виборах), безумовно, є.

Зростання ВВП — тут прогнози на поточний рік відрізняються: від 4,5% (широке опитування підприємств) до 3,8% (опитування топ-10 підприємств). Після падіння 2024-го на 4–5% це можна назвати відновленням, а не зростанням.

У 2026–2027 роках показники скромніші: 3,7% та уповільнення до 3% у підсумку.

Це досить промовистий факт: лібертаріанська модель Мілея не передбачає високої динаміки зростання ВВП на 8–10%. У лібертаріанській парадигмі це неможливо. Ось чому вказана модель розвитку підходить дуже багатим країнам, де 60–70% населення — люди з високими доходами. Але не підходить бідним країнам, де 50% і вище — бідне населення.

Тобто лібертаріанство Мілея не може швидкими темпами подолати бідність, соціальну несправедливість і нерівність у суспільстві. Він і не ставить такої мети, ба більше, соціальна нерівність сприймається як закономірний результат підприємницької сепарації. Бідність у системі лібертаріанства — це частина економічного рівняння, тло для підсвічування успіху багатих.

Водночас максимальне збільшення сировинного експорту та гальмування споживчого попиту дають результати у вигляді покращення торговельного балансу країни: 2025 року експорт становитиме 83 млрд дол., імпорт — 68 млрд, торговий профіцит — 15 млрд дол. (і це вперше за останні роки).

Гальмування девальвації песо сприяє і гальмуванню інфляції. За відомою формулою внутрішніх балансів, профіцит державного бюджету (вперше досягнутий за Мілея) приводить автоматично до профіциту торговельного балансу — перевищення експорту над імпортом.

Як це працює?

Різко скорочуються державні витрати, передусім соціальні та на інфраструктуру. Це і дає профіцит держбюджету. У населення поменшало грошей — купують менше імпорту. У бізнесу поменшало грошей — уповільнюються капінвестиції та знижується технологічний імпорт. Хоча в абсолюті імпорт може й зрости, тут питання в динаміці. У підсумку Аргентина отримує і профіцит зовнішньої торгівлі.

2024 року в експорті Аргентини спостерігалася така структура:

• продукція машинобудування — 37,2%;
• продукція переробки у сільському господарстві — 28%;
• сировина — 23%;
• енергія — 12,1%.

Із продуктів агропереробки у лідерах борошно та гранули соєвої олії — сумарно 13,2%. З аграрної сировини — кукурудза з 9%. З продуктів первинного переділу: сирі нафтові олії, сира соєва олія — сумарно 7%.

У подальшому питома вага аграрної сировини у структурі експорту Аргентини збільшуватиметься, а машинобудування — падатиме. Як в Україні починаючи із 2005-го. Загалом зниження рівня економічної складності в Аргентині, як і в Україні, більш ніж ймовірне.

Однак є й важливі відмінності між країнами

Аргентина не має сусіда, який хоче її захопити, — значить, війни там не буде. Багато сусідів живуть гірше, отже, не буде й постійного негативного чинника порівняння регіонального рівня життя, що забезпечить більш позитивне тло реформам Мілея: найбіднішою країною в Латинській Америці Аргентина точно не стане (як Україна в Європі).

Поруч із Аргентиною немає процвітаючого ринку праці, тож не буде й значної трудової міграції — до Бразилії аргентинці точно не поїдуть, а США — далеко.

Хороші перспективи цін на аграрну сировину в найближчі роки дозволять потай розвиватися «голландській хворобі», коли бурхливе зростання сировинного сектора дає можливість камуфлювати до певного часу деіндустріалізацію і водночас дає стимул зростанню сектора послуг.

Крім того, Аргентині практично не потрібно розвивати армію та ВПК, а енергоресурси є свої. Це заощадить внутрішні ресурси. З іншого боку, як і належить при «голландській хворобі», будь-який обвал цін на аграрну сировину на світових ринках обвалить і реформи Мілея: внутрішнього стабілізатора у вигляді промисловості та платоспроможного попиту і споживання у нього вже не буде.

У реформах Мілея є низка моментів, які можуть бути успішно використані в Україні.

Передусім програма з легалізації капіталів. Тут безперечний успіх.

Загалом у рамках цієї програми було легалізовано 32 млрд дол. Навіть незручно порівнювати з програмою легалізації Гетманцева на 2 млрд грн.

На рахунках за кордоном у аргентинських громадян більш як 276 млрд дол., а якщо взяти і юридичних осіб, то 455 млрд дол. Тобто легалізували приблизно 10% від виведених сум. Сама програма легалізації проходить у три етапи зі ставками податку у 5, 10 та 15%, відповідно. На першому етапі залучили 20 млрд дол., на другому — 12 млрд. Наразі йде третій етап. Ключовий елемент успіху — пауза у фінансовому моніторингу. Це потрібно зробити і в Україні. А то в нас постійно намагаються натягнути «Сорочинський ярмарок» на стандарти швейцарського банкінгу.

Шокову терапію у системі соціальних тарифів Мілей робить обережно, не так незграбно, як у нас до війни. Наприклад, ціну на електроенергію для населення з лютого 2025 року підвищують аж на… 1,5%, а ціну на газ — на 1,6%. І це при інфляції у понад 100%, правда, за рік. Субсидування скорочується, але нерізко.

Також обережно відбувається демонтаж експортних мит на аграрну сировину (сою, ріпак, кукурудзу, олію) — з 25–35% до 15–25%. Що гальмує процес деіндустріалізації.

По суті, Мілей вдало користується тим, що в Аргентині освічене населення, гарна інфраструктура та розвинена промисловість. А головне — інша демографія. Наразі в країні 63,6% населення — люди віком від 15 до 64 років, літніх людей — трохи більше 10%, а дітей — 25,4%. З таким розподілом, погодьтеся, скорочувати видатки значно комфортніше, як і впевнено дивитись у завтра.

***

Втім, найголовніший висновок, який ми маємо зробити із поданого аналізу, — безперспективність сліпого виконання програм реформ, які нам наполегливо пропонують партнери, насамперед МВФ. Реформи Мілея — це «старт пак» будь-якого меморандуму з фондом. І на прикладі Аргентини ми бачимо, що ці реформи діють і дають результати, але виключно за певних умов, Які, на жаль, мають мало спільного із нашою дійсністю.

Чи має Україна власний набір реформ, адаптований під нинішні реалії та виклики? Не чув про такий…