Звірства російських загарбників: морська піхотинка розказала про катування українок у російському полоні

Морська піхотинка Інга Чекінда служила у 1-му батальйоні морської піхоти, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Командування Інги наказало жінці повертатись у тил, проте жінка натомість долучилась до боїв за Маріуполь. Під час оборони міста піхотинку разом з іншими захисниками та захисницями взяли в полон, у якому вона пробула близько пів року.

Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з Інгою, яка вперше розповіла про свій досвід ув’язнення, і про те, що з українськими жінками роблять у російських тюрмах. 

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

ОБОРОНА МАРІУПОЛЯ

Інга з побратимами потрапила у Маріуполь 28 лютого 2022 року. Вони тримали оборону міста близько двох з половиною місяців. Спочатку не було сильних обстрілів. Але згодом росіяни почали знищувати інфраструктуру міста: не стало води та світла. Морська піхотинка з побратимами та посестрами знаходилася в бункері на заводі Ілліча. 

Багато хто каже, що це «Азовсталь». Але «Азовсталь», «Азовмаш» та завод Ілліча — це різні заводи. Одна локація, але різні підприємства.

В один із днів надійшов наказ нашого командира батальйону. Нам дали вибір: залишатися в бункері, здаватись у полон або виходити дрібними партизанськими групами. Оскільки мої хлопці ще не прийшли з позицій, то я залишалась одна. Тоді жінок (близько 110, — ред.) збирали й вивозили в одних машинах, а чоловіків — в інших.

Спочатку ми намагалися пройти проривом. Але машина, на якій я їхала з хлопцями, чомусь зупинилась і нам довелось повертатись у бункер. Може це і на краще, тому що тоді загинуло дуже багато людей. 

В один із днів командир бригади зібрав всіх жінок. Це була не тільки морська піхота, а й маріупольські медики, Нацгвардія та інші.

Орки (росіяни, — ред.) брали в полон навіть медиків, хоча цього не можна робити. Нас посадили на КрАЗ (вантажівка, — ред.) і повезли. Ми приїхали на місце дислокації, де нас вже зустрічав один з командирів нашого батальйону з білим прапором. Було темно й орки зробили коридор з ліхтариків. Потім нас повністю «обшманали».

• Що переживають українські жінки у російських застінках полоні та в окупації: «Стоїш гола з мішком на голові, а вони торкаються тебе»

«ЗАПАМ’ЯТАЙ МЕНЕ НА ВСЕ ЖИТТЯ. МІЙ ПОЗИВНИЙ — «СМЕРТЬ»

За пів року Інга змінила чотири місця позбавлення волі. Вона була в Оленівці (Донецька область), СІЗО №2 у Таганрозі (РФ), у жіночій колонії у Валуйках (Білгородська область РФ), а також у Малій Локні (Курська область РФ).

Першою була Оленівка. Нас тримали там недовго — десь днів сім. А 19 квітня (2022 року, — ред.) нас привезли в Таганрог СІЗО №2. І тоді вже почалось пекло. 

Перші два дні нас не чіпали. Росіяни виводили два рази на перевірку — зранку і ввечері. Там «вертухаї» (тюремні наглядачі, — ред.) ще могли познущатися. Били по ногах, щоб розводили їх дуже широко, і ти не маєш права зводити. Ти стоїш і таке враження, що у тебе зараз хребет трісне на дві частини. 

Так вони показували свою перевагу над нами. А потім в один з днів приїхав лейтенант (військовий РФ, — ред.). Він не ховав свого обличчя, і ми потім зрозуміли, що його привезли туди вибивати з нас інформацію.

Коли лейтенант вперше зайшов у камеру, то взяв мене за волосся, вивів з камери, поставив до стінки й сказав: «Ноги на ширині плечей», і вивернув мені руки. Каже: «Ти що у нас, міцний горішок?», і вдарив по вухах двома руками. У мене закрутилась голова. Тоді я зрозуміла, що мені буде «триндець».

Інга перебувала у камері зі своєю посестрою. Це дівчина-зв’язківиця, з якою морська піхотинка служила в одному батальйоні. Так трапилось, що їх разом посадили в одну камеру, що знаходилась напроти кабінету, де росіяни проводили допити. 

Цьому лейтенанту не треба було мене далеко волочити. Він мене з камери забирав і одразу в той кабінет.

Я ніколи не забуду його обличчя і його очі. Це очі людини, в якій немає життя. Він дивиться на тебе, наче жива людина, але в очах немає життя, вони прозорі.

Він мені сказав: «Запам’ятай мене на все своє життя. Мій позивний — «смерть». І він показав свої руки — у нього не було фаланг на руках. Вони були відбиті, просто одна суцільна кістка. І я його запам’ятала.

Людина хотіла вибити інформацію, дізнатись, де знаходиться наша зброя. Він запитував про хімічну зброю. Також про «Джавелін» (американський переносний протитанковий ракетний комплекс, — ред.). Я сказала, яка зброя була у нас особисто, тобто в моїй роті, де я служила. Сказала, тому що якби хтось це сказав замість мене, і росіяни зрозуміли б, що я збрехала, то мені було б погано.

У перший день приїзду до Таганрога мене поставили до стінки. Я чомусь подумала, що мене просто зараз розстріляють. 

• Злочини російських окупантів. «Мене зґвалтував російський військовий»

«ЯКЩО ТИ НЕ РОЗКАЖЕШ ВСЕ, Я ЗҐВАЛТУЮ ТВОЮ ПОСЕСТРУ»

У в’язниці росіяни допитували Інгу про місце її народження. Жінка каже, що їм дуже не сподобалося, що вона народилася у Литві.

Вони мені казали: «Якого х*я ти тут служиш? Чому ти не в себе на Батьківщині?». Кажу: «Бо Україна — це моя країна. Литва — моя Батьківщина, а стояти буду за Україну».

Після того мене закинули у кімнату, де я побачила пічку. Дуже велику пічку, куди, здавалось, можна поставити труну і вона там згоріла б.

Самому лейтенанту було все одно — чоловік ти чи жінка. Він бив з усієї сили. Лупцював мене три дні, і в мене на нозі з’явилась величезна гематома. Бо коли він ставив мене до стінки, то бив правою ногою і потрапляв по лівій.

Одного дня він сказав: «Якщо ти не розкажеш інформацію, то я зґвалтую твою посестру». Привели мою посестру. Він ударив її в сонячне сплетіння і вона впала на коліна, тому що їй було дуже боляче. І він запитує: «Смоктати вмієш?». А вона молода дівчина, 25 років, вона ще життя не бачила. Каже: «Не вмію» і плакала. Плакала від того, що було образливо. Ми стояли за Україну, а з нас отак зараз знущаються. Я лише уявляла, що він зараз може зробити.

Він ще раз спитав: «Смоктати вмієш?». Вона знову плаче і каже: «Ні». Я тоді кажу: «Давайте я це зроблю». У нього був дерев’яний молоток з ручкою сантиметрів тридцять. Він сказав мені взяти цей молоток, одягнути на нього презерватив і смоктати. Я робила те, що він казав зробити цій дівчині, аби тільки він її не чіпав. Я це робила і плакала. А він каже: «Чого ти плачеш, я тобі зараз твої зуби виб’ю». Ну ось такий неадекватний повністю.

Ще був такий момент, що він мене поставив перед стінкою і почав бити гумовою дубинкою. Я кричу, бо мені боляче, а він не зупинявся. А потім він мені сказав, що якщо я буду мовчати, то він мене покладе на підлогу, розсуне ноги і буде «їб*ти до втрати пульсу».

І я розуміла, що він може це зробити. Але я нічого не могла вдіяти, абсолютно нічого. Мене охоплював такий страх, бо попри те, що ти жива, ти абсолютно нічого не можеш зробити. Але він не наважився цього зробити, полупцював ще трохи й все.

«ПІЧКА БУЛА ВКЛЮЧЕНА І ГОРІЛА… ЦЕ БУВ НЕЛЮДСЬКИЙ КРИК»

Іншого дня забрали мою посестру. Я думала, що вже ніколи її не побачу. Потім я почула крик і зрозуміла, що це вона плаче. Не просто плаче, а кричить. Це був нелюдський крик. Я вам не можу передати, як це страшно. Досі чую цей крик у себе в голові. 

Коли посестру повернули в камеру, вона розповіла, що її відвели у кімнату з пічкою. У ту саму, де людину можна запхнути цілою і спалити. Пічка була включена і горіла. 

Спочатку цей лейтенант вдарив її разів 40, а потім разом з кадирівцем почали її пхати у цю пічку. Один взяв за одну ногу, а інший за іншу. І вони почали її пхати у цю пічку. Тоді я згадала крик, який чула.

Я спитала: «Як вони тебе так повністю запхнули?» Вона відповіла, що навіть не пам’ятає цього моменту, бо її свідомість вимкнулась. Тільки відчула, як вогонь торкається обличчя.

Вони не запхнули її повністю, а хотіли вивести з рівноваги.

Останній день, коли я бачила цього лейтенанта, він вивів мене за волосся в кабінет для допитів. Поставив стілець і закурив. Почав тушити цигарки об руку. Це не було дуже боляче, але було неприємно.

Потім він сказав покласти руку на стіл і почав замахуватись тим молотком. Я подумала, що зараз вдарить і в мене більше не буде руки. 

Поряд сидів кадирівець і сказав: «Не чіпай більше цю жінку». Я була в шоку. Лейтенант знову замахнувся молотком і кадирівець знову його зупинив: «Я тобі сказав, не чіпай її більше».

Тоді лейтенант сказав: «Іменем Російської Федерації я дарую тобі життя». Я сказала: «Спасибі», і мене вивели з того кабінету. Коли мене завели у камеру, сказали співати пісню «Happy Birthday to You». Я почала співати цю пісню. А до цього я просто просила, щоб мене застрелили. Я більше не могла виносити цих знущань.

«МИ ЗБИРАЛИ КРИХТИ ЗІ СТОЛУ, ЩОБ НЕ ЗДОХНУТИ»

На пласкій тарілці вода та на дні зовсім трохи каші — це їжа, якою росіяни годували Інгу та її посестру. На день давали два шматки хліба.

Ми один шматок хліба розламували та ділили: один на сніданок, другий — на обід. І половинка другого — це вечеря. Якщо залишалась ще половинка від першого шматочка, то їли годині о 10-й і запивали водою, щоб не здохнути з голоду.

Ми з посестрою ділились теж. Якщо я не могла себе стримати (від голоду, — ред.), то посестра мені віддавала свій шматочок. А якщо вона хотіла, то я їй віддавала свій. У камері був залізний стіл і якщо на ньому залишались крихти, то ми всі збирали. Я ніколи не думала, що у ХХІ столітті людина буде отак збирати крихти зі столу, просто, щоб не здохнути з голоду.

Ще в них була капуста квашена — ти її з’їдаєш і таке враження, що в тебе всередині шлунок та кишківник роз’їдає. Якщо у людини був підвищений шлунковий сік, то вона не зможе просто жити. Інколи її давали кожен день і дівчата, які не могли їсти цю капусту, могли по два дні бути голодними. А я їла, тому що не хотіла здохнути з голоду.

У чергових було три зміни. Перша зміна — прибирання, треба було прибирати камеру. Наглядач з другої зміни не дозволяв вставати з місця, а на третій зміні було найлегше — нам можна було сходити в туалет без дозволу і говорити. 

Вони не заходили в камеру, лише відкривалась «кормушка» (вікно у дверях камери, — ред.) і туди могли залазити морди кадирівців. У них постійно було одне і те саме запитання: «Росія чи Україна?». Я говорила, що я утримуюсь від відповіді. Бо я розуміла, що якщо я зараз скажу «Україна», то мене тут просто поховають. А скажу «Росія» … Росія, серйозно? Я своїй посестрі також казала: «Утримуйся». Ми не могли зрадити Україну. Були ще моменти, коли всі камери мали разом кричати «Путін — цар, чи щось таке. А «Зеленський …», — ну, ви зрозуміли. Ми говорили це, ми кричали, тому що ми знали, що якщо не будемо цього робити, то нас тут поховають.

Але я так скажу, скільки ми не співали той російський гімн, який нас змушували співати, ми його так і не вивчили. Коли вони вмикали гімн, ми мали стати біля стінки і співати. Але ми ж не дурочки, щоб вивчати той гімн. Пішли вони нах*р. У нас висів перед очима цей гімн на стінці й ми просто його читали.

Росіяни дуже любили пісні про 9 травня, та інші подібні. Вони давали нам роздруківку і казали вивчати. Сьогодні будемо, наприклад, співати «Смуглянку». І камери по черзі співали оці пісні. Іноді вони підходили й казали: «А тепер тільки ця камера співає». І якщо ти не вивчиш, то, зрозуміло, що було за це покарання. Тому ми вивчали ці пісні та співали. Це такий прикол їхній. І ми дуже-дуже сподівалися, що 9 травня нас обміняють.

За тиждень-два, перед етапом, нас перевели в іншу камеру — яскраву. Вона була схожа на дитячу кімнату і там був телевізор. Ми не розуміли, чого б це такі умови. А потім зрозуміли, що нам збирались показувати вигідну росіянам інформацію. Кожен день «Росія 24», їхні новини.

• Нові свідчення потерпілих та деталі судової справи проти 15 російських окупантів які тероризували людей в селі Ягідне

Після Таганрога нас повезли у Валуйки (Білгородська область). Там була жіноча колонія. І останнє місце ув’язнення — Мала Локня, Курська область.

Нас просто підіймали вночі, казали одягатися і везли. Знову літаки. Нас дуже часто перевозили військовими літаками.

Коли ми знаходилися у Валуйках, мені наснився сон. Може пам’ятаєте, був раніше журнал «Burda Moden». І я бачу той журнал, і де чітко написано «2025 рік». Я ще тоді подумала: «О Боже, війна буде ще три роки? Нам так довго сидіти?». А сьогодні вже 2025 рік, і я думаю, може, не дарма мені тоді той сон наснився. Може щось буде з Україною в цьому році.

17 жовтня 2022 року Україна та Росія провели черговий обмін військовополоненими, при цьому Україна змогла повернути 108 жінок, серед яких була і морська піхотинка Інга Чекінда. Після звільнення з полону президент Володимир Зеленський нагородив захисницю орденом ІІІ ступеня «За мужність».

• Чому прокуратура Німеччини розслідує зґвалтування українки солдатами Путіна

Джерело: Слідство.Інфо

Tweet