Стіл — наш. Пресконференція Зеленського на форумі «Україна. Рік 2025»

У 2019 році Володимир Зеленський, який ще тоді лише грав президента, у фіналі трилогії про «Слугу народу» виступив із полум’яною промовою про те, що не хоче залишати майбутньому поколінню зовнішній борг у розмірі 163 мільярди доларів (саме така цифра там названа). «Мені гірко і страшно», — казав він у серіалі, залишати такі великі борги тим, кому жити в Україні завтра і післязавтра. Якщо хтось вже підзабув, то в серіалі у відповідь на його заклики «спробувати зробити щось» із цим боргом, українці за тиждень назбирали гору золота на Майдані біля стели — і тим самим виплатили той борг жадібним західним капіталістам. І зажили щасливо, а Україна «отримала справжню незалежність», як свідчив титр наприкінці серіалу.

Є якась гірка іронія в тому, що той самий Зеленський у 2025 році протягом майже двох годин пресконференції напередодні третьої річниці війни розповідає, що угода, яку вимагають американські партнери — це непогано. Потрібно, звісно, уточнити деталі, обговорити остаточно суму, потрібно, щоб всі зробили кроки на зустріч до взаємного «щастя», як він каже, порахувати відсотки, взаємовигідні умови та гарантії безпеки — але в принципі угода має бути підписана. А сам він має досвід «підписання угод з серйозними хлопцями». І хоч попередню допомогу України від США боргом він не визнає, а нова угода — це «інвестиції для розвитку» та «спільний фонд», як він каже, але наповнювати його, у разі підписання угоди, доведеться не одному поколінню українців. Президент сам назвав перспективи — в одному з варіантів вимог, які висувають наші американські партнери, йдеться про виплати, які триватимуть 250 років. А сам Трамп продовжує називати цю угоду «поверненням грошей» і «компенсацією».

Якщо відкинути ці телевізійні флешбеки, які неминуче виникають при перегляді останньої пресконференції Зеленського, можна сказати, що загалом президент зробив те, що мав зробити: намагався переконати й внутрішню, і зовнішню аудиторію, що в принципі, попри деякі неочікувані повороти в політиці США (всі ж чекали «чорних лебедів», так? Ось вони, тримайте), все не так погано. Україна конструктивна, партнери теж; і хоч у «попередніх серіях» усе було трошки по-іншому, так теж можна жити. Десь допоможуть європейські партнери, десь ми самі впораємося, десь ще американський Мінфін і зацікавлені бізнесмени порахують та, може, врешті решт нададуть ті 20 систем «Петріот». А щодо різких заяв — то це лише слова. І Трамп не назавжди, і ображатися не треба, і хоч компліментами такі заяви назвати складно, хай справжній диктатор ображається. А взагалі все минеться, майже процитував Екклезіаста президент.

Це стислий переказ того, про що говорив президент на пресконференції.  Якщо вдаватися в деталі, то хоч формат усім знайомий і відпрацьований, ця зустріч дечим відрізнялася від попередніх. По-перше, обійшлося без відкритого протистояння президента й українських журналістів, яке траплялося ледь не кожну їхню зустріч (якщо не враховувати інтерв’ю телемарафону). Так, він не зміг приховати роздратованість, відповідаючи на запитання чилійського журналіста про долю Гонсало Ліра, і тому якось дуже коротко і загально сказав, що «вдячний за будь-яку підтримку з боку Чилі». Так само відчувалася напруга під час відповіді на запитання про «4% підтримки» Зеленського в Україні. Але було зрозуміло, що його дратують не журналісти й не запитання — а ті, кому він власне й адресував свої відповіді: Трамп, Маск, Орбан і Фіцо. Останнім він навіть привіт передав і спитав, чи не хвилюються ці двоє за безпеку Угорщини та Словаччини, коли «люди з Угорщини» у спілкуванні з оточенням Трампа розповідають про те, що вступ України в НАТО неможливий через невідомо коли й кому надані гарантії нерозширення НАТО на Схід. Відповідь Зеленського самому собі зводилася до того, що і Словаччина, і Угорщина в такому випадку взагалі не мали б вступати в НАТО, а з урахуванням передвоєнних забаганок Путіна — фактично припинити своє членство в альянсі. Оскільки він вимагав прибрати всю військову інфраструктуру НАТО в країнах, які вступили в альянс після 1997 року (Угорщина і Словаччина вступили пізніше).

Щодо загибелі Гонсало Ліра, то це було одно з найдивніших запитань на пресконференції — і сам журналіст, почувши сміх колег і загальний шум у залі, навіть пояснив із посмішкою: «Я не міг не запитати». Йшлося про те, що родичі чилійця Ліри, який помер у Харківському СІЗО через запалення легенів, звинувачують Зеленського в тому, що він наказав убити Ліру. І так само роблять «деякі політики». Чилійський журналіст не назвав цих політиків — але ми всі пам’ятаємо, як три роки про це розповідала російська пропаганда, а нещодавно у «вбивстві» Ліри Зеленського звинуватив Ілон Маск.

Зеленський відповів — не Маску, а журналісту з Чилі, прізвище якого залишилося невідомим, — що не був знайомий із цією людиною, але він не становив загрози Україні, тож президент «не зацікавлений у таких речах». Очевидно, маючи на увазі, що не був зацікавлений у смерті Ліри. До речі, прессекретар президента Сергій Нікіфоров, надаючи слово чилійському журналісту, чомусь подякував йому за те, що він подолав такий довгий шлях, а всі інші такої подяки не дочекалися. Хоча в залі були присутні й журналісти зі США, з Китаю, з Японії. І відстані теж немаленькі.

За винятком цих маленьких епізодів, дві години спілкування президента з журналістами пройшли в «теплій і дружній» атмосфері, як писали в радянських передовицях.

Можливо, тому, що цього разу більшість запитань поставили саме закордонні медіа — з тридцяти лише одинадцять. Окрім того, не дали поставити запитання ані «УП», журналісти якої постійно викликаютьнеприкрите незадоволення президента, ані іншим медіа, які могли б поставити критичні запитання; деякі з них, наприклад «Дзеркало тижня» та «Цензор.нет», з різних причин були відсутні. А ті запитання, що прозвучали від українських медіа, здебільшого теж стосувалися міжнародної політики, а не ситуації всередині країни. Зрозуміло, тут є що обговорювати. І коли в запитанні фігурують Трамп та «угода» (яку самі американські медіа називають як не «катастрофічною», то «вимаганням»), то вже не до критичних запитань про роботу самого Зеленського. Бо всі об’єднані несправедливістю та непередбачуваністю цього американського «розвороту» в бік Росії, — і ті, хто ставить запитання, і той, хто на них відповідає.

Напевне тому, навіть у тих випадках, коли питання стосувалися власне внутрішніх проблем країни, вони були не дуже яскравими — а відповіді на них, як уміє Зеленський, не дуже змістовними. Наприклад, журналістка «Обозу» Леся Гасич спитала про успіхи (саме в такому формулюванні) українського виробництва зброї. І додала: «Як воно, летить, не летить? Що там?». Звісно, що летить, запевнив Зеленський. І «Паляниця», і «Пекло».

Ведуча 24 каналу Катерина Соляр спитала, що ми будемо робити далі з частиною Курської області, яку контролює ЗСУ — обміняємо чи доєднаємо? Звісно, обміняємо, сказав президент.

На декілька запитань від українських журналістів президент відповів лише частково — в одному випадку так і сказав: «Відповім, але не на все». І дійсно не відповів на одне з запитань журналіста «РБК-Україна» Мілана Лєліча. До речі, запитання були цікаві — одне стосувалося того, чи припинять США військову підтримку в разі непідписання угоди, зокрема, чи відключать «Старлінк». На що Зеленський відповів, що поки про це не йдеться, але бути поінформованим про ризики — це вже привід підготуватися (цитата неточна, але сенс саме такий). А от інше запитання повисло в повітрі. Про те, як саме Зеленський бачить зараз «справедливий мир» для України, про який багато говорив протягом останніх трьох років. А нещодавно, як звернули увагу деякі колеги, перестав використовувати це словосполучення. Тож ми так і не дізналися, яким саме виглядає «справедливий мир» для Зеленського в лютому 2025 року.

Так само по суті він не відповів на довге запитання Соні Кошкіної. Сергій Нікіфоров спеціально спитав в зали, у кого є «довге питання», поки на сцені розв’язували технічні моменти й потрібна була пауза — і воно було у «Лівого берега». Про те, чи є варіант узагалі не підписувати цю угоду, про те, хто саме має підписати її, які будуть наслідки, якщо її не підпишуть. А також чи потрібна буде ратифікація цієї угоди Радою і чи не почнуть наші парламентарі, відчувши наближення виборів, свою політичну гру. Зеленський не відповів, хто від України буде підписувати угоду. Але пожартував, що в процесі підготовки до угоди потрібно, щоб всі «отримали задоволення від партнерських стосунків», тобто дійшли до компромісу, який би задовольнив обидві сторони. І додав: «хай граються», маючи на увазі депутатів, які, на його думку, все ж таки серйозні люди й розуміють, що йдеться про серйозні речі. Цікаво, чи залишився він у такому ж доброму гуморі, коли побачив, як на наступний день ці серйозні люди провалили голосування за постанову, в який ішлося, серед іншого, про підтримку Зеленського як президента, який має залишатися на посаді до кінця воєнного стану.

Запам’яталися як гострі з усієї пресконференції лише три запитання від українських медіа: від журналісток «Бігус.інфо», «Громадського» та Укрінформу. Запитання Роксолани Бичай стосувалося Конституції, за якої всі надра належать народові, а держава ними розпоряджається на його користь, і про те, як буде тепер держава, з огляду на навислу над нами ту ж саму угоду, вирішувати, кому належать ліцензії на видобуток і як це все буде виглядати з боку закону. Зеленський пообіцяв аудит, навести лад, і сказав, що «вся ця історія нам допоможе» розібратися з тим хто, що і де видобуває. Ну, нарешті.

Журналістка «Громадського» Оксана Іваницька чи не єдина спитала про фронт: про те, чи залишаться незахищеними міста України, якщо США не нададуть нам «Петріоти», про демотивацію військових на тлі прийнятого рішення про контракти для 18—24-літніх, про можливі чіткі терміни служби для всіх інших. Зеленський сказав у відповідь, що доручив розібратися — але не в демотивації, звісно, а з тими випадками, коли людина пішла добровольцем у 18, а тепер не може підписати контракт. І додав, що «Петріоти» ще не надійшли навіть за домовленостями з попередньою адміністрацією, але сподівається, що і надалі військова підтримка з боку США не зупиниться.

Запитання, яке стосувалося виборів — можливості їх проведення та можливих термінів, а також чи є розмови про вибори результатом тиску з боку партнерів, яке поставила журналістка Укрінформу Тетяна Пасова, мало стати останнім. І президент яскраво на нього відповідав — видно було, що йому болить. Тому він не стримався і сам поставив низку запитань: як будуть голосувати військові? чи приїдуть спостерігачі в Покровськ, на Сумщину чи в Харків? як голосуватимуть за кордоном? як провести вибори під щоденними обстрілами так, щоб їх визнали демократичними? Не кажучи вже, додав він, про закон, який це забороняє робити під час воєнного стану. Чи скасовувати його? А як же Конституція (ось вона, нарешті)? Словом, вибори провести ніяк не можна, і це очевидно всім, крім «невмєняємих русскіх», які запускають сотні шахедів. Власне, вони й запускають ці «хвилі» про вибори, але Володимир Олександрович «різко» цим хвилям протистоїть. Визнає, що може і дарма аж настільки різко, але побачимо в перспективі.

Цей емоційний спіч міг стати вдалим завершенням пресконференції, але Сергій Нікіфоров дозволив друге останнє запитання — журналістці «Телеграфу» Марині Шашковій. Вона запитала про затримання генералів і про те, чи не втрачається довіра між військовими та владою. Ні, відповів Зеленський. А щодо генералів — хай правоохоронці розбираються (це ультракороткий переказ його відповіді).

Тож майже всі яскраві відповіді дісталися іноземним журналістам — усе те, що цитували потім у заголовках наші медіа. «Я не тримаюся за посаду, обміняю її на безпеку України», «диктатором я не буду», «війну з гарантіями безпеки для України неможливо закінчити наступного тижня» тощо. Хоча ні, було ще запитання від журналіста СТБ Сергія Єременка: «Як ви пояснюєте собі, як ми всі опинилися в точці, коли погрози дістаються Європі та Канаді, нам — приголомшливі угоди, а для тих людей, що нещодавно погрожували перетворити США на ядерний попіл — тепла лампова зустріч в Ер-Ріяді?». А також запитав про деталі цієї самої угоди. Президент начебто не почув перше запитання й одразу перейшов до другого, більш конкретного. Бо мав що сказати. Про те, що попередні гроші — грант, а не борг. Що угода має бути партнерською. Про потрібні гарантії безпеки, а не тільки вимоги. І що від Трампа він хоче діалогу й порозуміння, а росіян щоб не виводили з політичної ізоляції.

Але головне, що запам’ятається з цієї конференції, — це, звісно, не «кроки до щастя» чи «задоволення від стосунків». Це стіл. Зеленський говорив про нього ледь не в кожній своїй відповіді. Що стіл — не десь там, і не хтось інший має до нього запрошувати на переговори та підписання угод. Стіл — наш. За ним — Україна, потім — Європа, потім — США, а потім уже Росія. Хай інші, такі як Орбан, не ходять навкруги цього столу. А США хай говорять не з росіянами чи якимись іншими людьми, що стоять поруч, а з тими, хто вже за столом. На ньому — гарантії безпеки для України, угода про ресурси, вступ до НАТО, припинення вогню тощо. А за столом — Зеленський. І саме він — гарант того, що Україна не підпише жодних угод, які будуть намагатися нав’язувати партнери та які не будуть вигідні країні. Так і відповів на запитання Суспільного: «Я гарантую, що не підпишу».

Здається, слова про стіл таки почули: на наступний день після конференції президента Трамп заявив, що Україна підпише угоду про рідкісноземельні метали й «інші речі» та запрошує Зеленського до столу — в Овальному кабінеті.

Фото: Максим Полищук