/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Fa566b5292087616c3773e34e2c11b03a.jpg)
Нескінченна війна і торги: як довго можуть тривати мирні переговори і як це вже було в історії
Обговорення мирної угоди між Росією та Україною, яке президент США Дональд Трамп так активно просував в інфопросторі напередодні своєї другої каденції, спершу відкрили вікно для надії на швидше завершення активної фази бойових дій. Однак з плином часу світ побачив лише пусті балачки про мир в усьому світі, сварки зі союзниками та беззмістовні погрози. Станом на сьогодні жоден реальний документ так і не був підписаний, а глибинні розбіжності в позиціях сторін виключають будь-який простір для компромісу.
Саме взаємовиключні позиції сторін на кшталт того, що Росія хоче знищити Україну, а Україна не хоче бути знищеною, глибоке не розуміння цієї простої істини з боку американської адміністрації та відверте знущання Владіміра Путіна з головних миротворчих ініціатив Дональда Трампа викликають все більше сумнівів щодо швидкого результату внаслідок переговорів.
24 Канал проаналізував історичні приклади миротворчих процесів 20 століття та провів паралелі з тими подіями, які ми спостерігаємо навколо України сьогодні.
Трамп шукає баланс, але втрачає авторитет
Нещодавно Дональд Трамп здивував світ різкою зміною риторики в бік Росії та особисто Владіміра Путіна, де фактично звинуватив останнього в затягуванні переговорного процесу. Путін вчергове акцентував на нібито нелегітимності президента України Володимира Зеленського та натякнув, що не збирається підписувати жодні документи з українським лідером до проведення президентських виборів в Україні.
Дональд Трамп, за його ж словами, був вкрай розлючений такою поведінкою Кремля та навіть встановив дедлайн 20 квітня для закінчення бойових дій. Трамп наголосив, що в разі невиконання Москвою цієї вимоги, він готовий ввести санкції або, як каже сам американський президент, – "тарифи" від 25% до 50% на закупівлю російської нафти.
Утім, самі Сполучені Штати не мають надзвичайно високого обсягу торгівлі нафтою з Росією, отже, йдеться про вторинні санкції проти основних імпортерів російського палива, серед яких Китай, Індія, Бразилія, Туреччина та Європейський Союз.
Хто купував російське викопне паливо після заборон ЄС, дані перевезень на кінець лютого 2025 року / CREA
У потоці свого невдоволення Трамп не оминув стороною також Україну та Володимира Зеленського. Президент США вчергове підкреслив, що Київ нібито відмовляється підписувати угоду про корисні копалини. Однак, попри весь тиск з боку американців та скандали в Овальному кабінеті за участі Зеленського та Трампа, так звана угода "про рідкоземельні метали" просунулась чи не найбільше з усього, що просуває американський президент, якщо брати за точку відліку момент, коли Трамп заступив на посаду і почав роздавати вказівки урядовцям Білого дому та обіцянки власному електорату.
Сьогодні досі ведуться переговори щодо конкретних пунктів цієї угоди, однак сам "кістяк" документу вже сформований і демонструє реальний прогрес.
Угода про корисні копалини перетворилась в один із центральних елементів майбутнього миру в Україні, принаймні американці постійно наголошують на важливості її підписання. Фактично за кожен пункт цієї угоди йде жорсткий торг, що лише додає ваги фінальному документу.
Росіяни ж цим вкрай роздратовані й вже неодноразово натякали, що можуть підписати з Дональдом Трампом аналогічну угоду.
Днями в США прибув представник Кремля Кирило Дмитрієв для проведення переговорів з адміністрацією Білого Дому. Держдепу США навіть довелося зняти з Дмитрієва санкції, накладені ще у 2022 році, щоб він міг відвідати Штати. Російський представник зустрівся з переговорником від США Стівом Віткоффом, щоб обговорити можливості майбутньої співпраці Москви з Вашингтоном, зокрема пропозиції з розробки рідкоземельних металів в Росії.
Якоїсь конкретики Дмитрієв не оголосив, лише назвав дискусії з американськими чиновниками "хорошими". Також росіянин не забув вчергове звинуватити Україну в порушенні перемир’я в ефірі Fox News.
Кирило Дмитрієв коментує "хорошу дискусію" з американцями на інтерв'ю Fox News
Утім, невдоволений Трамп не лише тим, що Кремль затягує переговори та не дозволяє йому представити електорату результати своєї 100-денної роботи на посаді президента США. Трампа також могли обурити слова Путіна про сам принцип зміни влади в Україні як такої. Мовляв, сьогодні Кремль щось підпише з Володимиром Зеленським, завтра прийде новий президент та уряд, а всі підписані попередниками угоди та документи втратять свою актуальність.
Путін навіть запропонував створити в Україні тимчасовий уряд під егідою США та ООН для підписання мирної угоди.
Для самого президента США проблема полягає в тому, що ця шрапнель звинувачень від Путіна в бік Зеленського зачіпає також персонально Трампа. Американська демократія, що передбачає повну зміну курсу влади, є дуже мінливою, і сам політичний камбек Дональда Трампа є цьому ідеальним прикладом. Отже, фактично Путін натякає, що американцям не можна довіряти за тим самим принципом, що й Україні, адже підпис Трампа під мирною угодою не убезпечує, на думку Путіна, від приходу до влади умовного "яструба-демократа", який одним своїм указом скасує всі досягнуті домовленості.
Трампа подібні путінські маніпуляції не вразили, тому вже наступного дня речниця Держдепу США вийшла зі заявою, що влада в Україні є легітимною, а порядок її зміни визначається виключно українською Конституцією та народом. Така риторика навіть викликає легку ностальгію за попередньою адміністрацією Байдена, політика якої була надзвичайно сконцентрованою на всіх можливих юридичних формальностях, нормах міжнародного та національного права, спільних цінностях тощо.
Утім, це лише крапля в морі риторичного бруду, який ми ледь не щодня чуємо від американських чиновників різного рангу в бік України та президента Зеленського.
Утім, основне послання Трампа залишається незмінним – "killing must stop" (вбивства мають припинитися). Саме цю мету, із сильним флером популізму, президент США визначив як основу для мирного врегулювання російсько-української війни. Ціль проста та зрозуміла, але чи є вона такою ж простою в реалізації?
Надзвичайно тривалі переговори про нескінченну війну
Патова ситуація на землі, розбіжності сторін у баченні майбутнього миру та небажання Кремля йти на компроміси відсилають до найдовших в історії мирних переговорів, які так і не були фіналізовані, після завершення Корейської війни.
Розпочатий в жовтні 1951 року мирний процес затягнувся аж до липня 1953-го. Понад 150 зустрічей, впертість політичних лідерів і взаємна недовіра сторін так і не призвели до встановлення офіційного миру між двома Кореями, але натомість змогли розтягнути перемир’я аж до сьогодення.
Що треба пам'ятати про Корейську війну
Корейська війна розпочалась 25 червня 1950 року, коли комуністична Північна Корея вдерлась на Південь за підтримки СРСР та Китаю. США швидко отримали резолюцію ООН на захист Півдня та конфлікт ескалував з надзвичайним темпом. Мільйонні жертви серед цивільних і військових лише протягом одного року боїв змусили лідерів коаліцій, що воювали, замислитися щодо доцільності продовження війни. Сторони конфлікту погодилися розпочати переговори, проте сам процес відразу ж зіткнувся з чисельними перепонами.Однією з головних проблем стала сама лінія розмежування. На момент початку переговорів у липні 1951 року фронт на Корейському півострові стабілізувався, але лінія зіткнення між військами проходила трохи північніше 38-ої паралелі – довоєнного кордону між Північною та Південною Кореями. Це спричинило серйозні розбіжності, адже комуністи вимагали повернення до рубежів довоєнного кордону між двома Кореями, фактично вимагаючи вивести війська коаліції, яка підтримувала Південь. Натомість Сили ООН та США планували встановити лінію розмежування за фактичною лінією фронту, сформованою на той момент.
Підписання мирного договору за результатами Корейської війни / Wikimedia
Слід зауважити, що активні бойові дії продовжувались увесь цей час та попри те, що від ідеї тотального розгрому противника відмовилися всі, сторони мали змогу навмисне саботувати переговори, сподіваючись військовим шляхом вийти до більш вигідних для себе позицій.
Історики навіть дали назву цьому періоду як "війна за висоти" або "війна за пагорби".
"Війна за окремі посадки" в Україні може частково нагадувати Корейську війну цього періоду. Попри те, що лінія фронту перебуває в постійному русі вона є доволі стабільною, якщо порівнювати з 2022 роком, коли відбувалися дуже масштабні територіальні зміни в обидві сторони. Не в’ється з корейським прикладом лише бажання Владіміра Путіна цю війну продовжувати до останнього, не рахуючись із втратами. На відміну від тогочасних лідерів коаліцій, що воювали, Путін не приймає для себе неможливість тотального розгрому Збройних Сил України та повалення уряду в Києві.
Путін та його оточення визначили для себе "програму мінімум" і вимагають від усього світу рахуватися з тими змінами в конституції Росії, які передбачають закріплення за Москвою навіть не окупованих частин Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей і фактичного виведення української армії з території України.
Впевненості росіянам додає також невизначеність, щодо майбутньої військової підтримки України з боку США. Попри те, що Україна надолужує власний розвиток ВПК та має поки безсумнівну підтримку європейських держав, американська військова машина відіграє основну роль у забезпеченні важкої, але таки більш-менш стабільної ситуації вздовж лінії фронту.
Слід нагадати, що затримка військових постачань від США протягом 2024 року призвела до суттєвих, за той рік, територіальних втрат з боку України.
В критичній ситуації Україні, звісно, вдалося швидко розвинути та налагодити постачання дронів та інших засобів стримування ворога, проте ця затримка дозволила росіянам просунутися далі на десятки кілометрів вглиб території України.
В цьому контексті, Кремль може розраховувати на остаточну втрату інтересу США до України, після ще кількох раундів переговорів у Саудівській Аравії, які зрештою не стануть результативними, і у підсумку на повне виключення російсько-української війни з пріоритетів американського президента.
Як наслідок, ціна продовження війни для України може стати надзвичайно високою. Ціною такого сценарію стане не лише втрата окремих територій, а також непомірно великі жертви серед військових та цивільних. Кремль розраховує, що у такий спосіб Україна буде змушена піти на будь-які компроміси та підписати умовний "Стамбул 2.0", фактично капітулювавши перед росіянами.
Трамп міг закінчити війну за 24 години, але вам би це не сподобалось
Проєкт "мирного договору" в Стамбулі від 2022 року, який після нещодавньої публікації раптово став справжнім одкровенням, хоча вперше був оприлюднений ще під час самих переговорів, викликав потужну хвилю обговорень та різного роду маніпуляцій з боку західних політиків та журналістів.
Сам проєкт цієї угоди не є чимось більшим, аніж бажанням Кремля примусити Україну до капітуляції. Там дійсно мовилося про відведення російських військ до кордонів 24 лютого, однак інші пункти, які передбачали скорочення чисельності ЗСУ, зменшення ВПК, позбавлення України навіть шансів на військові союзи та навчання з іншими державами, – призвели б лише до того, що після наступної агресії з боку Росії чинити опір окупації вже було б нікому.
Переговори у Стамбулі між українською та російською делегаціями, 29 березня 2022 року / Фото Getty Image
Сама суть цієї угоди полягала в тому, що під настільки жорстким воєнним тиском, Україна погодиться на капітуляцію, зміну влади на маріонеток Кремля, подальшу русифікацію та з роками перетворення нашої держави на щось подібне до Білорусі, де російські громадяни сьогодні навіть мають змогу легально обиратися до місцевих органів влади.
Такого ж тиску, на фоні ймовірного скасування військової підтримки з боку президента Трампа, Путін домагається і сьогодні, всіляко саботуючи переговори та шукаючи місце та час для чергового ультиматуму.
Попри це, публікація проєкту Стамбульської угоди спровокувала ледь не скандал. Західні політики, на кшталт експрем’єра Великої Британії Бориса Джонсона, навіть були змушені виправдовуватись. Медійний вкид від росіян в контексті цього договору полягав у тому, що "милосердний" Путін хотів зупинити кровопролиття, але західні союзники України, особливо Джонсон і тодішній президент США Джо Байден примусили Київ до продовження війни. Як висновок, вся надія лише на новообраного президента Дональда Трампа.
Документ, який нещодавно розносили під маркуванням "можливості швидкого миру, якого не сталося" відсилає до найвідомішого дипломатичного провалу в історії – Мюнхенської угоди.
Що відомо про сумнозвісну Мюнхенську угоду / "змову"
Після завершення Першої світової війни до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який забажав відновити велич німецького народу після Версальського мирного договору. Він почав активно нарощувати військову міць країни та висувати територіальні претензії своїм сусідам. Одним з об’єктів уваги Гітлера стала Судетська область Чехословаччини — регіон, населений переважно етнічними німцями. Мотивуючи агресію захистом німецького населення Судетів Гітлер забажав анексувати цю територію, паралельно погрожуючи війною, якщо його умови не будуть виконані.Велика Британія та Франція, які ще не оговталися від жахів Першої світової, обрали стратегію "умиротворення" агресора. Переговори розпочалися 29 вересня 1938 року та завершилися в ніч проти 30 вересня. Переговорник від самої Чехословаччини навіть не був присутній на цьому процесі, що лише підкреслювало безвихідь країни та небажання її союзників вступати у війну. Результатом цих переговорів, які часто називають "змовою", стало порушення домовленостей Гітлером вже в березні 1939 року та окупація всієї Чехословаччини, а в підсумку початок Другої світової війни – найбільшої кривавої бійні 20 століття.
Прем'єр Великої Британії Невілл Чемберлен виголошує промову до натовпу після підписання Мюнхенської угоди, 30 вересня 1938 року / Фото Wikimedia
Слід звернути увагу, що переговори напередодні підписання цього документу тривали менш як добу, що підкреслює основну проблему – швидка миротворча пропозиція не забезпечує довготривалість самого миру. Якщо вірити Дональду Трампу та його найближчому оточенню, слова тоді ще кандидата в президенти США про завершення війни за 24 години були більше метафорою – насправді ж він мав на увазі, що докладе всіх зусиль до якнайшвидшого завершення війни.
Так чи інакше Дональд Трамп міг дійсно висловлюватись буквально або через брак інформації про реальний стан справ від розвідки, або ж сподіваючись протиснути Україну до капітуляційних вимог Росії. Загалом щось подібне на другий варіант ми могли спостерігати під час відомої сварки Володимира Зеленського з Трампом та Джей Ді Венсом в Овальному кабінеті. Перший час тиск чинився суто на Україну, поки Росія отримувала лише обіцянки зі зняття санкцій, покращення стосунків, відновлення співпраці між Москвою та Вашингтоном тощо.
Ймовірно, план Трампа щодо закінчення війни за одну добу якраз і полягав у тиску та шантажі саме України, як слабшої та залежної від зовнішнього донорства сторони. Безвихідна ситуація, в якій могла опинитися Україна за відсутності військової підтримки з боку США, відкривала американському президенту шляхи до налагодження дружніх стосунків з Владіміром Путіним – в обмін на український суверенітет.
Зрештою, американська розвідка основним противником США визначає Китай, який має дуже тісні союзницькі зв’язки з Росією. Тому навіть обіцянки Москви про нейтралітет у ймовірному майбутньому конфлікті Вашингтона та Пекіна могли цілком задовольнити Дональда Трампа.
Утім, на відміну від Чехословаччини зразка 1938 року, Україна все ж має сильні Збройні Сили та вірних європейських союзників, які готові якщо не воювати, то всіляко підтримувати та лобіювати наш інтерес перед американцями.
Після низки зустрічей між лідерами Європи, України та США, прогресу в угоді про корисні копалини та пропозиції Володимира Зеленського про негайне припинення вогню у повітрі та на морі, американська адміністрація припинила постійну демонізацію України та Зеленського.
Американці все ще продовжують час від часу критикувати Київ та українську владу, проте останнім часом їхній вектор уваги змістився в бік Росії.
Жорсткі торги за тривалий мир
Москва, схоже, переоцінила свої сили та розкритикувала миротворчу пропозицію не лише України, а й самих Сполучених Штатів. Україна запропонувала перемир'я в повітрі та на морі, можна сказати, з гуманітарних та економічних причин. Адже насамперед від далекобійних ударів по інфраструктурі страждає цивільне населення і торгівля. Зі свого боку американці вирішили піти далі та запропонували повне та всеосяжне припинення вогню на 30 днів, від чого Кремль моментально відмовився, висунувши з десяток попередніх умов.
- Вашингтон неодноразово підкреслював, що припинення вогню має бути безумовним, а розв'язання всіх політичних проблем, пошук компромісів та поступок від України та Росії відбудуться одразу після зупинки бойових дій.
- Зрештою, Кремль, як не дивно, підтримав саме пропозицію України й нібито погодився припинити удари по критичній інфраструктурі. Утім, вже в той же день, коли Владімір Путін офіційно віддав наказ припинити далекобійні удари по цивільних об'єктах України, ірано-російські дрони завдали масованих ударів по українських містах.
- Ці удари продовжуються і до сьогодні, а всі можливі виправдання російського МЗС та звинувачення у порушенні перемир’я в бік України не викликають нічого, крім скептицизму, навіть у російських пропагандистів.
Однак така поведінка Москви не залишається поза увагою Вашингтона і потрохи наводить американську адміністрацію та самого Дональда Трампа на думку, що головною перепоною на шляху до миру є саме Владімір Путін та Кремль. Проте, якщо вірити Трампу, в Москви також "немає карт", щоб відмовлятися від американської пропозиції. Зрештою, Кремль спробував дипломатично пом’якшити ситуацію, а речник Путіна Дмітрій Пєсков вчергове заявив, що Москва відкрита до покращення відносин зі США, подальших контактів з Трампом та врегулюванню війни в Україні. Ймовірно, Москва у такий спосіб намагається уникнути прямої конфронтації з американським президентом і зайвий раз не провокувати Трампа на реалізацію його погроз із тарифами на нафту.
Станом на зараз ситуація з врегулюванням війни очевидно зайшла в глухий кут. Примарного перемир’я в повітрі та морі не спостерігається. Україна та Росія не мають точок дотику для початку переговорів, а взаємна недовіра робить зупинку бойових дій максимально далекою від реалізації, навіть попри встановлений Трампом дедлайн. Однак історія американської дипломатії має надзвичайно успішний приклад досягнення тривалого миру, здавалося б, у безвихідній ситуації.
Мовиться про Дейтонські угоди, які поклали край 3-річній Боснійській війні. Сама Боснійська війна має мало спільного з війною в Україні, однак її першопричини та глибинні суперечності учасників в моменті здавалися неможливими до роз'вязання. Утім, професіоналізм американських дипломатів та переговорників поклав край кровопролиттю.
Що відомо про Боснійську війну
Одним із найболючіших наслідків розпаду Югославії стала Боснійська війна, яка тривала з 1992 по 1995 роки. Конфлікт між босняками, сербами та хорватами призвів до великих втрат у понад 200 000 загиблих і вимушеного переселення близько 2 мільйонів людей.Завершити конфлікт переговорами намагалися двічі. Перша спроба домовитися пройшла в Женеві 1993 року та не привела до результату, а війна продовжилася. У 1995 році сили НАТО провели воєнну операцію проти сил боснійських сербів, тим самим послабивши їх, що разом з успіхами хорватів на полі бою та міжнародним політичним тиском стало поштовхом до початку реального мирного процесу.
Етнічне та релігійне різноманіття Боснії та Герцеговини суттєво ускладнювало процес, отже американці вирішили ізолювати лідерів всіх сторін конфлікту один від одного на базі ВПС США "Райт-Паттерсон" у місті Дейтон.
- Формат близьких переговорів передбачав, що лідери трималися окремо, а комунікація відбувалася через американських посередників, зокрема Річарда Голбрука – головного переговорника від США на мирному процесі. Це допомогло уникнути прямих конфліктів і зосередитися на дипломатичних зусиллях.
- Загалом процес тривав 21 день та супроводжувався інтенсивними дискусіями щодо кожного окремого питання, яке хвилювало учасників. Спершу американцям вдалося досягти компромісу між сторонами щодо менших питань, наприклад демаркації кордонів, а згодом перейти до складнішого – розподілу влади.
Підписання повної та офіційної мирної угоди в Парижі, 14 грудня 1995 року / Фото Wikimedia
Зрештою, завдяки таланту Голбрука як переговорника, суттєвому політичному та військовому тиску міжнародної спільноти все ж вдалося укласти фінальну мирну угоду. Розв'язати всі розбіжності сторін не вдалося, тому час від часу ці проблеми проявляються у вигляді політичних криз. Проте мирна угода в Дейтоні вважається важливим кроком, що забезпечує стабільність Боснії та Герцеговини по сьогоднішній день.
Попри те що сама Боснійська війна радикально відрізняється від війни Росії проти України, деякі елементи переговорів, які спрацювали в Боснії, могли б бути адаптовані та використані для мирного процесу в Україні. Багато чого залежить від таланту переговорників і їхньої здатності знаходити нестандартні рішення для початку мирного процесу. Ізоляція учасників переговорів один від одного може принести свої плоди. Імовірно, саме цей досвід сьогодні використовує американська адміністрація в Саудівській Аравії, адже діалог з українською та російською делегацією ведеться окремо.
Утім, одним із головних аспектів досягнення миру в Боснії стало саме військове втручання з боку НАТО та західних держав. Наразі для України подібний сценарій повністю заблоковано, а гострі дискусії точаться навіть навколо розміщення миротворців на українській території, які б контролювали режим тиші вздовж лінії зіткнення. Міжнародний характер російсько-української війни з чітко визначеним агресором суттєво ускладнює спроможність Заходу та США тиснути на непоступливу сторону, тобто Росію.
Ускладнює, проте не є неможливим. Сполучені Штати досі мають суттєві важелі економічного впливу на Москву. Військовий елемент примусу також присутній, хоч і не прямий, як у випадку з Боснійською війною. Ми вже були свідками подібного тиску на Україну, коли Дональд Трамп призупинив військову підтримку та обмін даними розвідки з Києвом у відповідь нібито на небажання Володимира Зеленського підписувати угоду про корисні копалини.
Кардинально протилежне рішення американського президента, навіть анонс розроблення нового пакета військової підтримки України, може змусити росіян задуматися щодо реалістичності їхніх планів і примусити їх піти на компроміси.
Зеленський неодноразово наголошував, що лише мир через силу здатен примусити Росію припинити вогонь. Судячи з поведінки Путіна, він не сприймає серйозно погрози Трампа, адже поки що реального тиску на Росію нова адміністрація не чинила.
Імовірно, після такої зухвалої поведінки очільника Кремля Трамп перегляне свій підхід до Росії та підтримки України. Безумовно, якщо новий пакет військових постачань Україні й буде підписано, то лише в борг. Республіканські конгресмени та сенатори вже пропонували оформити можливу майбутню підтримку України у вигляді ленд-лізу, але угода про корисні копалини також відкриває додаткові можливості пояснити республіканським виборцям, в який саме спосіб буде повернуто їхні гроші.
Зеленський прямо відмовився записувати в борг України попередні постачання зброї, ухвалені ще адміністрацією Джо Байдена. Утім, це не заважає записати ймовірні майбутні пакети в договір про рідкоземельні метали з гарантією повернення коштів. Однак гарантії потрібні й Україні – реальні гарантії безпеки від США, які б унеможливили напад Росії в майбутньому. На цьому постійно наполягає і сам президент України, і представники української делегації, але якихось суттєвих зрушень щодо цього в переговорах з американцями наразі немає.
Зрештою, з постачаннями американської зброї або без, з миротворчим контингентом або за його відсутності, реальною і завжди дієвою гарантією безпеки України залишаються забезпечені Збройні Сили та власний український ВПК. Владімір Путін всіма силами намагається пропхнути в майбутню мирну угоду скорочення або хоча б якесь обмеження українського війська, як це було запропоновано ще в Стамбулі 2022-го.
Такого сценарію не можна допустити за жодних обставин, адже американську ракету може замінити німецька або британська, а замінити українського солдата на полі бою не здатен жоден союзник України.

