Україні загрожує латино-американська пустка після війни: демограф ошелешив новим прогнозом

Демографічна ситуація в Україні погіршуються з кожним роком війни.

Низький рівень народжуваності та висока смертність завдають нашій країні все нових демографічних втрат.

Науковці зауважують, чим довше триває війна, тим більшими ставатимуть ці втрати, а вимушені українські мігранти відкладатимуть момент повернення додому.

Яким буде післявоєнне життя в Україні, які виклики чекають на українців, що буде зі школами та лікарнями і чи зникатимуть цілі села.

Про все це читайте у інтерв’ю ТСН.

ua з Олександром Гладуном, заступником директора з наукової роботи Інституту демографії та проблем якості життя НАНУ.

Демографічні втрати України.

— Нещодавно були озвучені цифри щодо демографічних втрат України через війну.

Чи справді вони становлять 10 мільйонів осіб?.

— На початок 2022 року ми оцінювали чисельність населення України у кордонах 1991 року у 42 мільйони людей.

Зараз демографічні втрати справді великі.

Але все залежить на який момент часу і по якій території рахувати.

За оцінками нашого інституту, на початок 2025 чисельність українців у кордонах 1991 року становить 34 мільйони осіб, а якщо рахувати по підконтрольній Україні території, то демографічні втрати значно більші, а чисельність населення може становити 29-30 мільйонів.

Повторюсь, все залежить від того, по якій території і на який момент часу рахувати.

Окрім того, ми не маємо достеменної інформації по непідконтрольній Україні території, яка під окупацією ворога.

Оцінка міграційних процесів по підконтрольній території теж під питанням.

Висока смертність та низька народжуваність.

— Які основні чинники цього стрімкого скорочення чисельності населення?.

— Головний чинник — війна.

Скорочення чисельності населення відбувається за рахунок підвищення смертності — на фронті гинуть люди, окрім того є людські втрати та смерті на територіях, які віддалені від лінії фронту, куди агресор направляє свої ракети та «Шахеди».

Демографічні втрати під час війни відбуваються передусім за рахунок підвищення рівня смертності, а також через зменшення рівня народжуваності — це теж втрати.

Під час війни в Україні відбуваються шалені міграційні потоки.

Багато наших людей виїхали за кордон і там зараз перебувають.

Через війну у нас нормально не працює демографічна методологія, тож, коли оцінюємо чисельність населення, ми не рахуємо тих, хто зараз вимушено перебуває за кордоном.

Але, насправді, це громадяни України, ніхто з них не відмовився від українського громадянства і потенційно ми вважаємо, що частина з них повернеться до України після закінчення війни або укладання мирної угоди, а це, своєю чергою, зменшить темпи скорочення чисельності населення.

Але реальні демографічні втрати за рахунок війни ми зможемо оцінити лише після її закінчення і проведення перепису населення.

Тому зараз ці втрати можна просто назвати великими.

Втрати від 8 до 13 мільйонів.

— Можете конкретизувати ці втрати у цифрах?.

— Так.

За нашими оцінками, на початок 2025 року чисельність населення України у кордонах 1991 року становила 34 мільйони осіб, а демографічні втрати приблизно 8 мільйонів.

Якщо ж брати лише підконтрольну Україні територію, то за моїми оцінками, чисельність українців становить 29 мільйонів, а демографічні втрати — 13 мільйонів.

Зараз лінія підконтрольної та непідконтрольної території не сильно змінюється, а от у попередні роки війни вона була дуже динамічною, тому оцінити чисельність населення дуже важко.

Якщо говорити про демографічні втрати, то наведу вам приклад того, що відбувається на території ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей).

З українських громадян там були сформовані окремі Донецький та Луганський військові корпуси.

Росіяни послали ці військові формування воювати проти ЗСУ.

Так от, цих військових корпусів практично вже немає, вони знищені, а це теж втрати українців, як би ми не ставилися до них.

До речі, велика частина українців з Криму теж була залучена до російської армії.

Вони воюють і гинуть на фронті.

Формально, багато з них мали чи мають українські паспорти.

Ми можемо по-різному ставитися до цих громадян, до їхніх переконань та поведінки, але формально — вони українці, громадяни України.

Особливості підрахунку чисельності населення.

— Як можна розв’язати цю методологічну дилему?.

— З цим складно.

Якщо ми оцінюємо чисельність населення України, то варто врахувати, що приблизно 20% території окуповано ворогом, а росіяни масово завозять на ці землі своїх громадян.

Як нам рахувати цих людей? Якщо ми оцінюємо наявне населення, яке фізично перебуває на території України, то, ймовірно, маємо їх враховувати.

А якщо ми оцінюємо з точки зору українського громадянства, то навряд чи завезених громадян слід враховувати.

Саме через такі моменти можна отримати різні оцінки чисельності населення України.

Крім того, є ще один дуже важливий чинник — міграційний.

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців повідомляє, що кількість наших громадян за кордоном, які виїхали туди через війну — 6,9 мільйона осіб.

А якщо орієнтуватися на дані Державної прикордонної служби України, то це число буде значно меншим, приблизно до 4,5 мільйонів.

Маємо велику розбіжність.

Її можна пояснювати, чому вона така, але тим не менше, ця розбіжність може складати приблизно 1,5-2 мільйони.

В залежності від того, як усе це вираховується експертами, можна отримати різну оцінку чисельності населення, яке зараз перебуває на території України.

Чим загрожує втрата демографічного зростання.

— У експертних колах заговорили про втрату потенціалу демографічного зростання, що це таке і чим загрожує Україні?.

— Населення України може збільшуватися чи відновлюватися за рахунок двох чинників: перший — народжуваність; другий — зовнішня міграція, коли люди приїжджають до нас на постійне проживання.

Зараз в умовах війни, ми навряд чи маємо справу з масовими міграційними процесами.

Звісно, що іноземці до нас приїжджають, а також виїжджають з країни, певний рух є, але він невеликих обсягів.

Щодо народжуваності, то вона у нас і до початку повномасштабного вторгнення була не дуже висока, а зараз ще більше зменшилася.

— Що це означає для України?.

— Кількість дітей, які народжені в Україні під час війни, буде значно меншою.

Такою вона буде за рахунок двох чинників.

Перший — екстенсивний, коли у нас фізично жінок стає менше.

Другий — інтенсивний, коли жінки менше народжують дітей.

І це теж природня реакція людей на війну.

Ці два чинники будуть впливати на те, що чисельність населення скорочуватиметься.

— Чим це загрожує?.

— З плином часу ці когорти дітей, які були народжені під час війни — підуть до школи.

У навчальних установах буде менше дітей, і, відповідно, через декілька років буде менше студентів у вищих навчальних закладах.

А ще пізніше, через 15-20 років, менше людей вийде на ринок праці та працюватиме.

Відповідно до цього і втрачається потенціал країни, як з точки зору економіки, так і з точки зору демографії.

Чим менше дітей народжується зараз, тим більше це загрожує, що у наступних поколіннях відтвориться ще менше людей.

Це дуже небезпечно, якщо не змінити ситуацію з народжуваністю.

Чи повернуться українці додому з Європи.

— Тобто у нас два варіанти — підвищувати народжуваність і повертати дітей з-за кордону? До речі, а скільки приблизно мільйонів українців, ми зможемо повернути додому.

Які є можливі сценарії такого повернення?.

— Треба враховувати найважливішу причину виїзду людей — війна.

І поки вона не закінчиться, чи не призупиниться на умовах, які призведуть до певної стабілізації ситуації, люди до України повертатися не будуть.

Війна триває — відповідно повертатися ніхто не планує, тим більше, що за кордоном наші вимушені мігранти отримують певну фінансову допомогу і почувають себе у безпеці.

Це, до речі, найважливіший чинник.

Якщо казати про прогнози щодо повернення, то за узагальненими даними різних соціологічних обстежень, приблизно 25% тих, хто перебуває за кордоном, кажуть, що вони однозначно не повернуться, 25% планують повернутися і 50% вагаються.

Маємо враховувати, що це наміри людей станом на зараз.

З плином часу це сприйняття ситуації може змінитися.

Чинники, які будуть на це впливати — дата закінчення війни і на яких умовах вона завершиться.

Інші чинники — наявність житла, можливість нормального працевлаштування, наявність функціонуючої соціальної інфраструктури в Україні.

Усі ці параметри люди будуть порівнювати з закордонним життям, особливо вартість житла і зарплату, якщо звісно влаштуються там на роботу.

А якщо у сім’ї є діти, то чи влаштована дитина в школу, чи задоволена відвідуванням та умовами навчання.

Все це буде впливати на рішення про повернення чи неповернення.

Також на це впливатиме політика держав, де зараз перебувають наші вимушені мігранти.

Якщо закінчиться війна чи настане перемир’я, то з часом наші громадяни, втратять там статус людей, яким повинна надаватися допомога.

Тоді і настане вирішальний момент.

Якщо люди вже знайшли там роботу та зможуть оплачувати житло, можливо, вони приймуть рішення залишитися.

Якщо ж ні, то будуть повертатися до України.

Тим більше, що у країнах перебування можуть сказати українцям: якщо ви не маєте роботи і не плануєте працевлаштовуватися — повертайтесь додому.

Їх можуть позбавити права на перебування у цій країні.

Зараз неможливо спрогнозувати, яку політику будуть проводити ці країни.

Але це слід розглядати як один із чинників, який буде суттєво впливати на повернення наших громадян додому.

Післявоєнне життя: що буде з школами та лікарнями.

— Враховуючи тенденції до зменшення чисельності населення, яким може бути післявоєнне життя в Україні? Чи слід очікувати, що у нас будуть масово закриватися лікарні, дитячі садочки, школи?.

— Якщо після закінчення війни буде продовжуватися скорочуватися чисельність населення, то ймовірно, що у нас буде запроваджуватися оптимізація цих закладів.

Звісно, що люди прагнуть отримувати соціальні послуги у вигляді дитячих садочків, шкіл, лікарень.

Кошти на підтримку соціальної інфраструктури витрачає держава.

І може виникнути питання: а чи доцільно це робити?.

Якщо у школах дуже мало дітей, то витрати на одну дитину зростатимуть, і їх буде важко компенсувати.

Державі або місцевій владі стане невигідним утримувати таку школу.

Плюс до всього у закладах освіти, де мала чисельність школярів, дуже важко забезпечити якісне навчання.

Окрім того, буде недовантаження вчителів — низька заробітна плата.

І не виключено, що трапиться те, що ми раніше вже отримували, коли один вчитель викладав по 5-6 предметів, не маючи відповідного фаху.

Все це буде призводити до того, що діти, особливо з сільської місцевості, будуть мати нижчий рівень знань, ніж їхні однолітки у великих містах або в обласних центрах.

Таке цілком можливо.

Але якщо будуть закривати школи, тоді треба буде вирішувати, як забезпечити таким дітям отримання нормальної освіти.

До війни в Україні діяла програма «Шкільний автобус» у сільській місцевості.

Автобус збирав дітей по селах і підвозив до школи, яка була розташована найближче.

Такий варіант може забезпечити вищу якість отримання знань, але діти будуть витрачати більше часу на дорогу і матимуть менше вільного часу.

Але і цей варіант потребуватиме фінансових затрат, тож все це потрібно враховувати.

Теж саме стосується лікарень.

Якщо лікарні будуть незавантаженими, то витрати на їх утримання зростатимуть.

З іншого боку, якщо проводити якусь централізацію, наприклад, залишати лікарні тільки у райцентрах, то у людей буде проблема отримати нормальні медичні послуги.

Адже не всі зможуть їздити через день в районний чи обласний центр для того, щоб пройти обстеження, здати аналізи.

А у сільській місцевості, у багатьох населених пунктах, це неможливо зробити.

Все це комплексна проблема, яку повинні вирішувати відповідні міністерства і відомства, місцева влада та територіальні громади.

Обезлюднення українських сіл.

— Чи є загроза того, що після війни в Україні зникатимуть цілі села?.

— Такі процеси відбувалися і до війни.

Особливо це стосувалося Чернігівської та Сумської областей, де у селах залишалися тільки люди пенсійного віку і такі села обезлюднювалися.

Для того, щоб такого не відбувалося, після закінчення війни, треба розробляти програми економічного розвитку територіальних громад та підтримки сільських населених пунктів, забезпечення транспортного сполучення з селами.

І головне, щоб там була якась економіка.

Якщо людям немає де працювати, то вони все одно будуть їхати на роботу у міста, райцентри чи у більші села, де буде робота та можливість себе реалізувати.

Україна ще у середині 1960-х років стала міською державою, тобто чисельність населення у містах зросла на понад 50%.

Після цього всі процеси з урбанізації не зупиняються.

У селах, які розташовані ближче до великих міст, люди ще можуть реалізувати результати своєї важкої праці — здати або продати на ринках вирощене на власному городі, садку чи в господарстві.

А якщо населений пункт знаходиться далеко від великих чи середніх міст, а транспортне сполучення між ними погане, то у таких селах ситуація буде лише погіршуватися, вони ставатимуть пустками.

Чим та як рятувати села.

— Вже зараз в Україні є села, де мешкають одні жінки пенсійного віку — молодь виїхала за кордон або ж мобілізована до війська.

У деяких навіть немає кому поховати покійника.

Як потрібно рятувати ці села від вимирання?.

— Після війни принципово змінити ситуацію буде дуже важко.

Якщо ми трохи наперед поглянемо на час «після закінчення війни», то все буде залежати від розвитку певної території.

Якщо міська влада або територіальна громада будуть належним чином сприяти економічному розвитку цих територій, то частина людей туди повернеться і, можливо, навіть більше, ніж там проживало до війни.

Але тут дуже багато залежить від економічної політики.

Наприклад, від розміщення малих підприємств, допомоги фермерству, будівництва невеличких підприємств по переробці сільгосппродукції, а також їх рівномірного розміщення по території країни.

Звісно, багато залежить і від того, чи зможуть ці підприємства обслуговувати декілька сіл та наскільки їх продукція буде конкурентоздатною.

Без нормальної економіки будь-який населений пункт починає рано чи пізно «помирати».

Його молоді жителі будуть виїжджати, а населення, яке залишиться — старішати.

До речі, на це істотно впливає наявність певної соціальної інфраструктури, адже у кожному селі ви не збудуєте палац культури.

А це теж велика проблема — як організувати суспільно-культурне життя у сільській місцевості.

— Після закінчення війни до сіл будуть повертатися демобілізовані чоловіки.

Чи допоможуть вони відродженню сіл?.

— Якщо вони туди будуть повертатися, то так.

Але багато залежить від того, як буде організоване життя у цих селах, як буде працювати економічний механізм.

У кожному селі все може бути організовано по-різному.

Адже сільськогосподарська праця дуже важка, а ще вона дуже ризикована.

Треба підготувати землю, виростити та зібрати урожай, а ще зберігати його, а потім реалізувати.

Як на мене, то ця праця має дуже багато ризиків.

Тому невпевнений, що вона прийдеться усім до снаги.

Зараз людям простіше ходити на роботу у місті на підприємство чи до установи та отримувати зарплату.

Людина, як то кажуть, немає мороки.

Інша справа в селі, де господар постійно думає, як посіяти, обробити, зібрати, зберегти та продати свою продукцію.

А її ще намагаються скупити за дешево.

Тобто заробітки людей від реалізації продукції не компенсують витрат.

Це теж важлива економічно-соціальна проблема, яка має вирішуватися на рівні держави, області і територіальної громади.

Тож велике питання, чи забажають військові після демобілізації повертатися до сіл.

Розміщення підприємств та населення: чому має втрутитись держава.

— Де буде концентруватися життя в Україні після закінчення війни?.

— Гадаю, що великі населені пункти будуть і у подальшому, після закінчення війни, приваблювати та втягувати в себе населення.

Хоча, на мій погляд, це не дуже добра тенденція.

Треба щоб у нас центром тяжіння були не тільки міста з великою чисельністю населення, а й обласні центри і містечка з меншою чисельністю, але для цього треба проводити певну економічну політику і розміщувати в таких населених пунктах підприємства, які б були центрами тяжіння та працевлаштування населення, де люди могли нормально заробляти на життя.

Можливо, я скажу непопулярну думку, але у радянські часи були установи, навіть у системі академії наук, які займалися питанням розміщення продуктивних сил.

Вони вирішували одразу дві проблеми — розміщення населення по території країни і розміщення підприємств, від сільськогосподарських переробних до промислових.

Все це базувалося на принципі, що кожен населений пункт чи селище міського типу повинні мати хоча б невеличке підприємство, в залежності від профілю виробництва, яке є на цій території, щоб воно притягувало у себе людей.

Наприклад, маслозавод, хлібозавод, пивоварня чи цукровий завод.

Загроза стати латино-американською пусткою.

— І де шукати вихід з кризи?.

— Гадаю, що такий досвід з розміщення продуктивних сил був би корисним Україні після закінчення війни.

Адже зараз підхід такий, що, мовляв, ринок сам вирішить усі наявні проблеми, але ж насправді не вирішує він таких проблем! Повинна бути державна політика щодо розміщення певних виробництв на території країни.

Тоді населення не буде масово приїздити у великі міста, а більше триматиметься за те місце проживання, де перебуває зараз.

На жаль, поки на рівні держави навіть немає розмов про це.

І дуже шкода, бо Україна ризикує перетворитися на такий собі латино-американський варіант, коли населення концентрується у великих містах, а сільські території поступово обезлюднюються.

Як нам мене, це неправильний підхід — Україна повинна більш-менш рівномірно бути заселеною в залежності від природньо-кліматичних умов та шляхів сполучення.

Все це має вирішуватися на державному рівні та в координації з територіальними громадами.

Прифронтові міста та ідея з метрополісами.

— Раніше ви розповідали про шість метрополісів в Україні, навколо яких може концентруватися життя — Київ, Львів, Одеса, Дніпро, Донецьк та Харків.

Чи порятують нас метрополіси враховуючи, що Донецьк під окупацією, а Дніпро та Харків залишаються фактично прифронтовими містами?.

— Все буде залежати від перебігу війни.

Багато людей з Харкова виїхали, але, судячи з усього, чисельність населення у місті стабілізувалася.

Перша столиця України перебуває під постійними ракетними, бомбовими та дроновими атаками ворога.

І це багатьох відлякує жити та працювати саме в цьому мегаполісі.

Що стосується Дніпра, то там ситуація не така критична, як у Харкові.

І я не чув, щоб під час війни багато людей виїжджало з Дніпра.

Але якщо лінія фронту буде наближатися до міста, то, звичайно, частина людей звідти виїде.

І тут нічого не зробиш — це безпековий чинник.

Якщо війна зупиниться на певних умовах, перемогою, чи перемир’ям, про яке зараз багато говорять, то, можливо, частина людей повернеться до Харкова.

У харків’ян, до речі, є дуже велика прив’язаність до свого міста.

По чисельності населення — це було друге місто в Україні.

Між іншим, воно вважалося молодіжним, де кількість студентів була більшою ніж у Києві.

Там завжди можна було працевлаштуватись, бо це ще й промислове місто.

Місцева влада багато робила для того, щоб мегаполіс нормально функціонував, навіть під час війни.

Тому, можливо, багато людей після закінчення війни виберуть його для постійного проживання.

Але тут головний чинник — тривалість війни, бо якщо людина виїхала і вже тривалий час перебуває за кордоном, адаптувалася там, то вона може не захотіти повертатися.

Це загальна закономірність — чим довше триває війна, тим менше людей повертається або в країну, або на попереднє місце проживання.

Повернення людей до великих міст прогнозувати зараз дуже важко.

Та й навряд чи це доцільно робити.

Науковцям відомі загальні тенденції, як саме це відбувається, а от їх конкретна реалізація буде залежати від ситуації в країні.