Саммит НАТО в пользу Украины: как удалось преодолеть сопротивление Орбана и Трампа

Гаага повертається до звичного життя.

Лідери держав НАТО залишили місто – включаючи "зірку" цього саміту, президента США Дональда Трампа.

Головним результатом цього саміту став документ – стислий, лише на п'ять пунктів, і сформований навколо рішення про різке зростання оборонних витрат з боку європейських держав та Канади.

Все це відповідало очікуванням, які звучали у медіа і навряд чи когось здивували.

Однак те, що це рішення виявилося прихильним до України, стало несподіванкою навіть для деяких ключових світових видань.

Європейська правда вже опублікувала цей документ із поясненнями (дивіться статтю "Рішення НАТО про Україну і оборонні витрати"), але варто відповісти на запитання:.

як же це сталося?.

Адже це відбулося попри багаторазові висловлювання президента США Дональда Трампа, що він не бачить місця для України в НАТО.

Та й не лише він – лунали ще жорсткіші заяви проросійського лідера Угорщини Віктора Орбана про те, що зупинка підтримки України з боку НАТО є його політичною місією, і він мав повне право її заветувати.

Як мінімум, домогтися виключення з документу проукраїнських норм.

Але цього не сталося, і саміт у Гаазі не приніс нашій державі жодних негативних наслідків.

Понад те, тепер в Альянсі почали відкрито підкреслювати, що рух України до членства триває.

А заяви генсека свідчать, що й думка США з цього приводу змінюється на більш прихильну до України.

Саме американська позиція стала тією "чарівною паличкою", яка дозволила подолати антиукраїнські позиції в Альянсі.

Пояснюємо, як саме це відбулося.

Саміт щастя для Дональда Трампа.

У вересні 2014-го року Британія приймала саміт НАТО, який відбувся в Уельсі.

Це була давно запланована подія, і за збігом обставин вона була призначена на історичний період – зустріч лідерів Альянсу відбулася невдовзі після початку відкритої війни на Донбасі, коли розвідки усіх західних держав дійшли висновку, що проти ЗСУ воюють не якісь "повстанці", а регулярна російська армія.

Тоді, втім, держави-союзники виявилися не готові сприймати нову реальність всерйоз.

Гучне зобов'язання про підвищення оборонних витрат до 2% від ВВП лишилося на папері.

Якщо відштовхуватися від дій, а не від заяв, то серйозність російської загрози тоді усвідомили лише держави на східному фланзі Альянсу.

Але є один епізод, який нині змушує згадати тодішній саміт в Уельсі.

11 років тому зустріч лідерів проходила на території елітного гольфклубу поблизу міста Ньюпорт.

Зараз, як жартували у Гаазі журналісти та експерти, непогано було би також перенести саміт у гольфклуб, щоби створити позитивні враження у чинного американського президента, який відомий як пошановувач цієї гри.

Елементи, що пов'язували саміт із гольфом, були, втім, і Гаазі – огородженою територією, де проходив саміт, гостей возили гольфкарами.

Але жарти в сторону.

Задача "задобрити Трампа" було ключовою для господарів саміту, цього і не приховували.

Ночівля у королівському палаці.

Особиста увага та турбота з боку нідерландської монаршої родини.

Підлаштування програми під всі забаганки президента США.

Лестощі, від яких перехоплювало дух, і які, на думку західних медіа, часом межували з самоприниженням – все це сталося у Гаазі.

Трамп доклав зусиль, щоби це помітили усі навколо.

Не питаючи дозволу, він опублікував персональний та дуже компліментарний лист, який йому надіслав генсек НАТО Марк Рютте – на що Рютте відповів ще більшою похвалою на адресу американського лідера, а потім жартома ще й назвав його "татком".

І якщо частину західних медійників це шокувало – у політичних колах не було жодних сумнівів у коректності таких дій генсека.

"Хочете дізнатися, які настрої серед лідерів? Приблизно такі, як ви читали у повідомленні Марка Рютте", – поділився з "Європейською правдою" у розмові не під запис один з учасників зустрічі у Гаазі.

Всі ці зусилля дали результат.

Трампу саміт сподобався, і він цього не приховував – це було особливо помітно на підсумковій пресконференції.

Успішно пройшла і зустрічі американського лідера з українським колегою.

Володимир Зеленський на ній також зробив крок назустріч Трамповим побажанням і змінив звичний светр кольору хакі на чорний одяг, який візуально нагадує костюм.

Утім, ключовий елемент успіху України був гарантований ще до початку саміту.

Україна надважлива, Росія – загроза альянсу.

"Європейська правда" вже пояснювала деталі очікуваного рішення, і воно співпало з тим, що ми розповідали за даними джерел.

Однак зараз, коли документ вже є публічним і офіційно узгодженим, варто ще раз зупинитися на його деталях.

Як і очікувалося, декларація саміту цього року не схожа на жодне з рішень самітів останніх десятиліть.

Альянс відійшов від практики узгодження розлогих документів, які фіксують спільну позицію з десятків важливих міжнародних питань, і зупинився лише на одній тематиці, якій власне і був присвячений нинішній саміт.

Це – питання оборонних витрат держав-членів НАТО.

Тобто суто внутрішнє питання, яке стосується лише чинних членів, а не держав-партнерів.

Рішення саміту згадує лише про дві держави з-поза меж НАТО: Росію та Україну.

Раніше, на стадії підготовки документа, США прагнули додати до нього згадку про Китай, який у Вашингтоні вважають своїм основним стратегічним супротивником.

Правді невідомо, чому китайська тематика зрештою лишилася поза межами документа; не виключено, що союзники дійшли думки, що згадка про китайську загрозу як про причину зростання оборонних витрат буде сприйнята як оголошення гонки озброєнь.

А от щодо протистояння з РФ таких застережень не знайшлося.

Понад те, у європейських членів НАТО був залізний аргумент: якщо ми збільшуємо витрати на оборону, то не маємо права не згадати, що причиною цього є саме російська загроза та небезпека нападу РФ на НАТО у разі, якщо Альянс не доведе свою готовність дати відсіч на таку атаку.

Так народилося формулювання, що увійшло у фінальний текст.

У ньому усі члени НАТО, включно зі США, погодилися, що Росія – головна "довгострокова загроза для євроатлантичної безпеки".

Насправді Альянс використовував це формулювання раніше, але було важливо, щоби нова адміністрація США її підтвердила.

Друга згадана країна з-поза меж НАТО – це Україна.

У травні, коли союзники лише починали розмови про підсумковий документ саміту, в США наполягали на тому, що згадки про Україну там не має бути – мовляв, саміт її не стосується.

Однак протягом трохи більше ніж місяця позиція американців суттєво еволюціонувала.

Тож у фінальному рішенні держави НАТО взяли зобов'язання допомагати ЗСУ за рахунок оборонних витрат, – і американці дали згоду й на це.

Союзники, які просували інтереси України, мали формальний аргумент про те, чому раптом Україна з'явилася у "внутряковому" рішенні, присвяченому безпековим витратам Альянсу.

Значна кількість держав-членів була зацікавлена у тому, щоби передавати ЗСУ частину зброї, яку вони закуповуватимуть у рамках 5%-вих витрат.

Причому у такій схемі виявилися зацікавлені не лише традиційні "адвокати України", а й інші західні держави.

Адже для Канади, Бельгії, а тим більше для Люксембургу тощо одним з ключових викликів у нарощуванні оборонних витрат є те, що їхні армії не є настільки багаточисельними, щоби "перетравити" значне зростання бюджету.

А збільшення кількості збройних сил – непроста задача, яка до того ж "вимиває" людей з економіки.

Витрачати кошти на ЗСУ – банально економніше.

А українська армія при цьому робить внесок у загальноєвропейську, тобто і у їхню безпеку.

Зрештою народилася формула, яка увійшла у саміту: "Союзники підтверджують незмінність своїх суверенних зобов'язань надавати підтримку Україні, безпека якої є внеском до нашої безпеки, і з цією метою включатимуть свої прямі пожертви на оборону України та внески у її оборонну промисловість до підрахунку власних витрат на оборону".

А що із членством України в НАТО?.

Ще на етапі, коли у НАТО вирішили обмежитися короткою сфокусованою на витратах резолюцією, Євро.

Правда пояснювала: для України цей варіант є найбільш прийнятним.

І те, що у цьому документі немає згадки про рух України до членства в НАТО, для нас є не проблемою, а перевагою, адже це означає збереження всіх юридичних та політичних зобов'язань про наше майбутнє членство.

Зважаючи на те, що навесні від Трампа та членів його команди звучали заяви про їхню готовність "подарувати" Кремлю невступ України у НАТО, стратегія "не піднімати цю тему і перечекати" видавалася найбільш виграшною для України.

Однак за останній місяць у США щось відбулося.

Білий дім не став відкритим прибічником швидкого вступу України НАТО, але негативні заяви припинилися.

І головне: у НАТО отримали "зелене світло" на те, щоби дати Україні надію на вступ.

Заяви Марка Рютте про те, що Україна прямує до членства НАТО, стали дедалі частішими і конкретнішими.

Він почав говорити про це навіть не у відповідях на питання, а з власної ініціативи.

А напередодні саміту генсек пішов ще далі.

У понеділок Марк Рютте виступив із заявою про те, що за підсумками саміту з Трампом Україна продовжить свій "незворотний шлях до членства в НАТО".

Тобто ще до зустрічі лідерів і до їхніх виступів публічно оголосив, що вони підтримають попередню політику щодо України – навіть якщо згадки про неї немає у декларації саміту.

А у вівторок Рютте зробив наступний крок.

Він оголосив, що лідери вважають своє рішення розбудовою "шляху України до членства".

Важливо розуміти, як працює узгодження політичних позицій у НАТО.

Такі заяви генсека, та ще й повторені кількаразово, є неможливими у разі, якщо вони не були погоджені з США.

А відсутність коментарів та заперечень з боку Трампа та його команди з цього приводу додатково підтвердила: американська позиція дійсно змінюється.

І саме це є поясненням того, чому позиція щодо України не була заветована й іншими членами Альянсу.

Перш за все йдеться, звісно ж, про Угорщину.

Уряд Орбана є головним публічним противником інтеграції України і у Євросоюз і у НАТО.

Це є основою його політичної платформи, спрямованої на майбутні угорські вибори, і заяви з цього приводу лунають від Орбана більше ніж регулярно.

Навіть у день саміту Орбан оголосив що блокування можливості вступу України до НАТО – це його особиста мета і задача.

А його міністр закордонних справ Петер Сійярто виступив з окремою заявою про те, безпека України більше не пов'язана з безпекою НАТО, і порадів тому, що саміт, мовляв, уперше не буде зосереджений на підтримці України.

Але минуло кілька годин, і відбулося рівно протилежне до того, що говорили Сійярто та Орбан.

Що ж змусило угорський уряд погодитися на рішення, яке суперечить їхній ключовій політичній позиції? Запитання насправді риторичне, оскільки відповідь добре відома.

Фактор впливу на Угорщину має прізвище "Трамп".

Залежність позиції угорського керівництва від думки США, а особливо від чинного керівництва США давно відома, і Євро.

Правда не раз про це розповідала – і під час першого терміну президентства Трампа, і вже цього року.

Нині внутрішньополітичні позиції Орбана стали слабшими, а потреба мати підтримку Трампа, відповідно, посилилася.

Як наочно продемонстрував саміт у Гаазі, Орбан не готовий йти всупереч позиції Білого дому.

Навіть у питаннях, які він сам проголосив принципово важливими – таких, як рух України до членства в НАТО.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди", з Гааги.