Вижив, коли окупанти накрили "касетами": інтерв'ю з ветераном про бої за Херсон і поранення

Роман Пелех – ветеран і учасник боїв за визволення Херсона від російських окупантів. У 2022 році він добровільно долучився до війська. Також він віднайшов і відтворив рецепт стародавнього українського напою контабас і тепер популяризує його в усьому світі.

В інтерв'ю 24 Каналу, у подкасті "Воїн волі", він розповів про запеклі бої на Херсонщині, поранення та свою місію – популяризацію українського напою в Україні та за кордоном. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

"Абсолютно нічого не знав про військо": про рішення мобілізуватися

Ти воював у 2022 році в складі 206 батальйону Територіальної оборони. Розкажи, чому тоді вирішив мобілізуватися і з чого почався свій шлях?

Я не вірив, що буде війна. Ми з дружиною багато сварилися на цю тему. Я казав, що нічого не буде. Вона казала, що буде 100%. Я до останнього не вірив, хоча за тиждень до початку повномасштабки записався в 130 батальйон. Нам сказали проходити медкомісію.

Ми здали всі аналізи, і останній мав прийти 24 лютого. Ми чекали, але коли 24 лютого цей аналіз прийшов – він вже не був потрібен. У 130 батальйоні слухавку не брали. Тоді були черги, тоді хабар давали, щоб потрапити до війська. Я почав шукати різні варіанти. Виявилося, що мій знайомий опинився у 206 батальйоні ТрО ЗСУ.

24 лютого я зібрав усіх своїх: дружину Марину, її сестру, їхніх студентів, ще друзів. Ми виїхали, за 24 години доїхали до Ужгорода. Я їх усіх висадив там, переночував, 26 лютого вже був у Києві, а 27-го приїхав у 206 батальйон.

Повне інтерв'ю з ветераном: дивіться відео

Дружина знала, що ти повертаєшся до Києва не просто так, а вже безпосередньо на війну? Як Марина до цього ставилася?

Так, звичайно. Мене всі відмовляли. Мама відмовляла, дружина. Навіть моя мала донька дзвонила мені. Але зважаючи на все своє життя, я не міг не піти на війну. У мене ще до того був досить сильний патріотичний блок.

Ти ще у 2014 році був на Майдані, так?

Так.

Ви тоді прийшли усі пекельні бої, які були на Майдані, ти був під час розстрілів. Чому тоді, у 2014-му, ти не мобілізувався, а мобілізувався у 2022 році?

Я навіть був у військкоматі, записався. У мене знайомий пішов раніше – це був перший тиждень-два після того, як втік Віктор Янукович, як почались бойові дії, перше вторгнення Росії. Мій друг, "майданівець", Міша Гафін, пішов у Нацгвардію. Перед відправкою на Схід вони вже проходили тренінги й він розповів, що їх тренували ті самі "беркутівці", що стояли на Майдані.

Мене це так тригернуло. У мене була така злість на них. Коли я уявив, що нас тренуватимуть ті, хто стояв проти нас і стріляв у нас, то зрозумів, що не зможу цього витримати. Не зможу піти. Потім думав приєднатися до "Правого сектору", але глибоко занурився у волонтерку.

Цим і займався – допомагав і своїм, і тим, кого не знав. Ми реально багато робили, а десь через рік вже трохи стихло. Знайомі почали повертатися та казали, що там затишшя, багато людей. А от у 2022-му було вже зрозуміло – треба йти воювати.

Що безпосередньо 24 лютого стало для тебе такою рушійною силою? Тобто в тебе був бізнес, ти спокійно працював, тебе не мобілізували, ти відвіз родину, всі просили тебе не йти, але ти взяв зброю до рук, хоча не мав такого досвіду.

Досвіду не було. Утім, по-перше, я пропагував і розповідав, наприклад, у себе на сторінці в Facebook історію, слідкував за подіями. Довгий час вів блог. Для мене це було б зрадою – відмовитись від тих ідеалів і цінностей.

По-друге, я розумів, що потрібно бути прикладом. Люди тікали. Я пам'ятаю, як повертався до Києва – абсолютно порожня траса. У той бік були пробки, а я їду в оточення – у Київ, який вже був напівоточений. Вони вже підходили до Макарова. Там залишилась лише одна дорога, якою можна було заїхати в Київ, житомирські траси вже не працювали.

Однак я не міг вчинити інакше. Я розумів, що не є військовим, в мене не було досвіду, я абсолютно нічого не знав про військо. Але я розумів, що перші дні, місяці, перший рік – треба взятися за діло, поки держава оговтається, поки зможе набрати людей, трансформується, стане на військові рейки. Я не міг інакше.

Про те, як вижив після обстрілу з "Торнадо-С"

Виходить, що ти тоді приїхав, доєднався до війська, ви пройшли навчання і ти поїхав на Херсонщину, так?

Так. Ми приїхали в Київ, наш батальйон брав участь у боях, але брали тільки найдосвідченіших або тих, хто вже був в АТО, а нас навчали. Спочатку нас навчали на протитанковий ракетний комплекс. Ми добре відучились, були класною командою. Нас хотіли відправити в Бучу, в Гостомель, але з якихось причин не відправили. Потім вони вийшли з Київської області, було кілька днів передишки, і командир запитав, хто хоче їхати. Я підняв руку.

У нас були зустрічі з комбатом. Я сказав, що ми готові воювати, чому нас не відправляють? Тоді якийсь дядько почав кричати, мовляв, ми відправимо вас, коли треба. Я так розумію, що змінилась специфіка. У нас забрали протитанковий ракетний комплекс, бо ракет до нього ще не було. І сказали, що ми тепер – мінометники. Нам довелося вчитися – міномет не така вже й легка справа.

Нас перевели в Херсонську область, а точніше спочатку – в Миколаїв, а ППД нашого підрозділу був у Таврійську.

Тоді вже були дуже гарячі бої на Херсонщині.

Так. Там постійно були бої, у нас постійно були поранені. З перших днів були і "двохсоті", і "трьохсоті". Досить страшно було.

Ми в перший день, уночі, заїхали в Миколаїв, щоб нас не було видно, але хтось нас здав. Встаємо зранку, виходимо на вулицю й зверху бачимо вибухи. Ми ж із Києва приїхали, подумали, що, напевно, ППО. А це було "Торнадо-С" з касетними боєприпасами. Це "касети" розбились. Через секунду нас засипало "касетами". Перший раз потрапили під серйозний обстріл. Чудом усі залишилися живі.

Потім було багато прильотів, багато всього. Через деякий час нас відправили прямо в Таврійськ, що в Херсонській області. Там уже був наш ППД. До речі, у 206-му моїм ротним був "Мадяр", який зараз призначений командувачем Сил безпілотних систем Збройних Сил України – Роберт Бровді.

Ти вже на Херсонщині усвідомив, що це серйозна війна?

Після першого обстрілу. Миколаїв вже обстрілювали прямо з артилерії, дуже близько. "Гради" – ні, а "Торнадо" діставали. Дронів тоді ще так багато не було. Пам'ятаю, нам ставили такого лейтенанта, який мав бути командиром. Я йому казав, мовляв, нащо нам міномет, якщо можемо прив'язати гранати на дешеві дрони та відправити. Він тоді сказав, що це неефективно буде.

Про перші спроби активно використовувати дрони на фронті

Ти ж узагалі вмів "літати на дронах", і навіть пропонував командиру впровадити аеророзвідку, але тобі відмовили. Як ти вважаєш, чому на той момент це не сприймалося?

Тому що тоді це пропонували не військові. Ми ж були цивільними, і коли ми щось пропонували, то не казали, що це точно спрацює, бо й самі не знали. Ми пропонували, нам відповідали, мовляв, у нас такого немає, а є статути. Оці старі армійські підходи. Військові були старого загартування: ті, хто пройшли училище, і далі мислили по-старому. Я ж не один такий був, багато хто приходив із подібними ідеями.

Просто я реально багато "літав на дронах". Ми з дружиною два роки знімали влоги. Я літав у будь-яку погоду, не раз ледве не втрачав борти. Це й допомогло мені пізніше – навчився працювати з РЕБом. У мене в Херсонській області не було жодного втраченого дрона через РЕБ. Жодного! Хоча тоді вже багато хто втрачав. Я знав, як відходити, як іти нижче, коли ловити сигнал, як обійти – знав усі нюанси.

Тоді я був профі з дронів. Такого рівня в нас ще не було. Ба більше, я вийшов на спільноту військових, які декодували дрони, щоби їх не могли відстежити, бо якраз тоді почали відстежувати "Мавіки" і бити по них. Я знайшов організацію, яка мені розкодувала б дрон – і ми стали б повністю в безпеці. Але командир казав, що не треба.

Уже перед самим моїм пораненням ми почали літати. Мій перший бойовий виліт був разом із групою "Карпатська Січ". З нами був хлопець із позивним "Кишка" (Святослав Кондрат – 24 Канал) – на жаль, він загинув. Люди відходили, а він лишився прикривати й загинув. З ним я їздив на свій перший напівбойовий виїзд.

Ми тоді вже літали й почали розуміти, наскільки це потрібно. Тоді вперше з'явилися розмови про скиди, але виникло розділення. Я був у мінометному підрозділі й для мене тоді пріоритетом було знайти ціль, щоб накрити її мінометом. А якщо я переходжу на скиди – це вже інша історія. Це вже не "мінометка". Тоді не було чітких звань. Мене зробили "старшим навідником міномета", але насправді я був тим, хто наводив по "бульбашках", а по суті – мав літати й шукати цілі.

Ти ж безпосередньо сам зіштовхнувся з тим, що хотів запровадити щось нове, у масштабах свого батальйону, і все це тоді заперечувалося. Насправді ми й сьогодні стикаємося з подібним. Виходить, що доводиться боротися не лише із зовнішнім ворогом, але й із внутрішнім опором. Як з цим бути?

Тут було б легко відповісти, якби не тривали повномасштабні бойові дії. Бо є дві протилежні думки. Перша – усе треба змінювати, впроваджувати нове. Друга – нічого не можна змінювати, бо зараз війна, розберемося після війни. І ці дві думки прямо суперечать одна одній. Потрібно шукати якийсь компроміс.

Мені, врешті-решт, вдалося пояснити це нашому командирові. Хоча на це пішло багато розмов. І чим довше я був у війську, тим більше вірив, що дрони – це ключове. Дуже шкода, що не вдалося реалізувати все сповна, бо тоді я міг би сказати, що був першим, хто це зробив. Може, треба було діяти на свій страх і ризик – просто злетіти, зробити скидання і показати результат.

"Операція тривала без зупинки": про звільнення Херсона

Коли ви вже були в Херсоні, то безпосередньо працювали на операціях зі звільнення міста, розуміли, що от-от Херсон вже буде звільнений?

Кожен по-різному, особисто я вірив. І більшість хлопців вірили, що Херсон ми заберемо, тому що з логістичного погляду вони ніяк не могли втримати. Хоча штурми у Таврійську були дуже часто. Мінімум раз в тиждень ми штурмували. Дуже багато було "трьохсотих". Ця операція тривала без зупинки. Був постійний тиск. В один момент вони (українські підрозділи – 24 Канал) прорвались.

Але наші командири знали, коли відходитимуть, тому що за тиждень (до звільнення Херсона – 24 Канал) нас перевели в Київську область. Командири туди поїхали, щоб заїжджати в Херсон пофоткатись. Це жах, одразу впала у всіх мотивація. Усі до цього спільно йшли, а нас в Київську область відправили.

Хоча нам легше стало. Змішані почуття. Я дружину побачив. Відпускали трошки додому, полікуватися, нормальну їжу поїсти, помитися нормально, бо довгий час у Миколаєві не було води. Там воду потім вмикали, але солону.

Ти не їздив потім у Херсон?

Ні, поїду вже після перемоги. Зараз, напевно, дуже болючі спогади будуть. Тому поки у своїй психологічній бульбашці, а потім будемо усе згадувати. Десь заплачемо, десь посміємося.

"Мені було соромно": про поранення і лікування

Ти отримав поранення та контузії у Херсонській області та повернувся лікуватися до Києва?

Ні, спочатку мене відправили в Миколаївський госпіталь. Там я пробув пару днів, потім мене відправили в Одесу, де я був 21 день. Я ще повертався на нульові позиції та в Одесу. А згодом мене відправили – у Київ, на Пущу-Водицю. Там багато санаторіїв. У санаторії мене вже лікували довше. Я повернувся, коли батальйон був вже в Києві.

Після цієї травми ти демобілізувався?

Мені за моєю статтею не давали повністю звільнення, але воювати ефективно я не міг. Мені пропонували різні варіанти. Я не хотів. Якщо воювати, то по-справжньому, а не сидіти в штабі. Я декілька разів був в штабі і сказав, що більше туди не піду. В армії загалом багато радянщини, а там – концентрація.

Я списався, а через тиждень мій підрозділ відправили на Бахмут. Людина, яка прийшла на моє місце загинула від скиду, але всі інші побратими – в порядку.

Цей період, коли ти вже звільнився, ти взагалі розумів, що ти вдома? Ти був на фронту, а тут повертаєшся і ти вже не бойовий військовий, бо не береш безпосередньо участь в боях. Але ти військовий, тому що ти був в боях. Що з тобою відбувається у цей період?

Мені трішки легше, бо я плавніше перейшов, я не прям з нуля і звільнився. Якийсь час в госпіталі мене лікували. Там дуже класно реабілітують.

Перший час мені взагалі було соромно, що я пішов. Мені здавалося, що я зрадив своїх. Я кілька разів рвався повернутися, але дружина мене відмовила. І в нас вже всі розійшлися – мого батальйону як такого нема.

Соромно за те, що вони продовжують воювати?

Так, мені було соромно. Я через це все проходив, думав про них постійно. Дякую дружині, що вона не з'їхала з глузду від моїх розмов про це. Тільки повернувся додому, а вже говорю, щоб повертатися назад. Було важко морально.

Що емоційно відбувається у цей момент?

Емоційно важко, бо побратими там, а я тут. Я знаю, що вони поїхали в Бахмут, це було пекло. Я не можу допомогти у цей момент своїм побратимам, які для мене стали не просто побратимами, а братами. Тому що ми добровольці. Нас не просто зловили. Ми на 100% усі добровольці. Це зовсім інше ком'юніті. Усі працюють на ціль, мають мету, чимось займаються.

Бувало таке, що хтось психологічно не може, тоді ніхто його не чіпає. Він кілька днів відлежався, стало легше психологічно. Ти ж усе робиш, вчишся стріляти з міномета під обстрілами. Щодня прилітає усе, що тільки можна. Уночі ти йдеш в наряд на кілька годин. Зранку треба прокидатися, після обстрілів йти вчитися. Братерство стає таке: ти їх дуже сильно не любиш, але водночас дуже сильно любиш. Буває така протилежність. Було важко.

Потім через якийсь час я поговорив з побратимом, який був одним з найближчих. Він був до цього військовим, і він сказав: "Ти не був військовим, але ти пішов, пробув неповний рік і дав можливість набрати інших людей, з досвідом – хто може тебе замінити". Він мене трошки заспокоїв цим. Ми з ним поговорили, і трошки легше стало.

Чи вірить у перемир'я?

Як ти ставишся до цих розмов про перемир'я, що зараз є?

Я не вірю, що перемир'я взагалі буде. Воно має або закінчитись, або хтось має програти в цій війні, або відмовитись. У них завдання нас знищити, у нас завдання, щоб нас не знищили. Де тут може бути перемир'я? Не знаю. Я не можу говорити, бо я зараз не там. Я не можу сказати: "Ви, хлопці, воюйте, а я тут поки на економічному фронті". Я так не можу сказати.

Думаю, багато хлопців вважають, що треба добивати окупантів. Тому що в нас хоч з проблемами, зі всім, але армія плюс-мінус сформована. Якщо зараз буде перемир'я на пів року, то хтось за кордон поїде, демобілізація і так далі. Не знаю, чи ми витримаємо другий удар так, як ми витримали перший. З усіма інноваціями, які в них є.

Чи сиплеться український фронт?

Як ти вважаєш, зараз фронт сиплеться?

Ні, фронт не сиплеться. Що взагалі таке "сиплеться фронт"? Так, як у нас було в перші дні війни – 50-кілометрові рейди ворога всередину нашої території.

Я розумію, чому військові відходять. Росіяни знищують всі укріплення, які там можуть бути. Скільки не копай, якщо одна чи дві міни або ракети попадуть в одне місце, то будь-яке укриття буде знищене. У тих умовах робити якісні й гарні укриття дуже важко. А зараз ще більше, бо є дрони, ти не зможеш прямо "на нулі" будувати бліндаж з тришаровим покриттям із дерева.

Про стародавній український напій

Давай нарешті поговоримо про твою справу. Ти знайшов старовинний рецепт напою, який називається "Контабас".

Про нього згадував Борис Грінченко в словнику, тобто напій десь з 16 – 17 сторіччя.

Я зі Львова, але довгий час жив на Закарпатті. Ми з братом знайшли в одному з покинутих там будинків 90 літрів цього напою. Ще до повномасштабного вторгнення почали цим займатися. За два тижні до війни ми отримали ліцензію і вже продали у два магазини (свої напої – 24 Канал).

Я одразу пішов воювати, а після того, як звільнився, то найперше хотів відновити цей напій. Це дійсно український старовинний національний напій. У нього смак дуже високої якості. Ми вже були на різних американських та європейських конкурсах. З першого разу, що практично неможливо, отримав срібну медаль на одному з великих американських конкурсів.

Після армії, коли трошки навчився дисципліни, то "піддав газу". Мене дуже багато побратимів у цьому підтримувало. У перші дні чимало людей у себе в соцмережах розказували про контабас. З цього все почалося, зацікавилась "Економічна правда", взяли інтерв'ю, потім ще декілька ЗМІ, і якось так все "полетіло". Вже у кінці 2024 року я отримав ліцензію. Зараз ми експортуємо цю продукцію, будемо її продавати у США та по всьому світу.

Завдяки контабасу ти популяризуєш українську культуру не лише в Україні, а тепер і за кордоном.

Так, бо ми ж знаємо, що у шотландців класне віскі, у мексиканців – текіла, у французів – коньяк. А в Україні що – горілка? Ні, у нас були класні напої, наприклад, контабас. Це прекрасний замінник закордонному віскі.

По факту контабас – це те, що повернуло тебе до повноцінного життя?

Так. Я тому ні в кого нічого не прошу. Я вдячний, що повернувся і почав бачити світло в кінці тунелю. Ти бачиш, куди ти йдеш і вже не так дивишся по сторонах ​​ – чи добре мені, чи погано, чи то може в армію, може не в армію. Ні, тебе доля зберегла, тебе не вбило там (на війні – 24 Канал), значить тобі туди треба йти, ось це тобі треба робити.

У яких країнах контабас зараз представляє Україну?

Відправляємо майже в усі країни, навіть в Японію та Південну Америку. Але дистриб'ютор у нас в Австрії, у Відні. Він має ліцензію на відправлення: до двох пляшок на людину може відправляти. Тому робить це з Відня, а продається по всьому світу через пошту. Для нас найголовніший ринок – це США, якщо туди вийдемо, то класно.

У нас напій має свою специфіку – він є обмеженим продуктом. Він робиться з бруньок чорної смородини. Для того щоб зробити літр контабасу, треба 500 мілілітрів бруньок чорної смородини. У сотнях тисяч пляшок він ніколи, напевно, не буде продаватися, адже немає стільки бруньок чорної смородини.

Їх важко збирати, вони дорогі. Є своя специфіка. Тобто ми не маємо на меті покрити всі магазини у США. Ми хочемо точково взяти райони, де живе багато українців, або ті магазини, у яких купують люди, які люблять щось класне, смачне, цікаве та не схоже на інше, або подарунковий сегмент. Це у нас таке крафтове ветеранське виробництво. Ми не будемо якимись великими й крутими.

Звернення ветерана до цивільних

Що б ти хотів сказати цивільному населенню від себе? Що б ти хотів, щоб вони почули від тебе, як від ветерана?

Дуже просто – любіть Україну, любіть все українське, дивіться українське, будьте українцями, тримайтеся українських традицій, українського стилю життя й об'єднуйтеся між собою. Ми все зробимо, ми переможемо. Слава Україні!